Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав. Страница 33

— Піди-но, синку, до зброяра Галіржа по порох. Хай дасть тобі тричі пересіяного, той горить найкраще.

Манка дала Ціпісеку шкіряну торбинку, і він вирушив до Їчина. А по дорозі рвав малину і кидав ягоди собі в капелюх.

У крамниці зброяр насипав йому в торбину пороху, а Ціпісек зброяреві — малини в миску. Потім Ціпісек заквапився додому, бо Манка того дня варила на обід розбійницьку юшку, а він її дуже любив. Раптом помітив він пташку, якої в Ржаголецькому лісі досі не бачив. Здавалося, пташка була із криги — і колір такий, і пір'ячко. Крильцями вона не ворушила, а все ж таки літала.

Ціпісек гукнув до пташки:

— Гей, хто ти така?

Але пташка мовчки пурхала від куща до куща. І підлітала ближче й ближче до скель. Ціпісек навіть не помітив, як на нього війнуло свіжим вітром, і біг далі й далі за тією пташкою.

Раптом Ціпісека стьобнуло по очах ожиновою гілкою, і перед ним стала дивна жінка. Не стара й не молода, на голові — лляна хустина, на плечах — сорочка з грубого полотна. В руці вона тримала пташку і гостреньким, мов осока, голосом промовляла:

— Я Мелузина-завірюха, а це моя крижана пташечка. Вона показує мені, куди дмухати — вліво чи вправо.

— Авжеж, — відповів Ціпісек, не знаючи, що казати далі.

— Де живу, того не скажу! Але я тебе все одно туди відведу, — правила далі Мелузина.

— А я не піду, — відповів Ціпісек.

Мелузина дмухнула, і хлопця ніби штовхнула в спину чиясь дужа рука та й погнала до скель, де людська нога не лишає по собі й сліду. Хапався він за гілки, але Мелузина ламала їх у нього під руками. Хотів запам'ятати дорогу, але Мелузина засльозила йому очі. Кричав, але Мелузина свистом заглушила його голос. Зрештою Ціпісек сказав:

— Ну, я вже взявся за розум. Піду, куди хочеш.

Мелузина сховала крижану пташку в кишеню і пішла на крок попереду Ціпісека. А Ціпісек нишком надірвав шов на шкіряній торбинці, і звідти почала трусити тонесенька доріжка пороху аж до скель.

Нарешті Мелузина сказала:

— Сідай ось у цій печерці. Постережу я тебе, а далі видно буде.

Ціпісек простелив порожню торбинку з-під пороху та й сів собі. А Мелузина вмостилася надворі. На долоні тримала крижану пташку, щоб та дала знак, коли треба буде дмухнути на Ціпісека.

Дома тим часом чекали Ціпісека на розбійницьку юшку. Нарешті Манка сказала:

— Дивно, що Ціпісека й досі немає з Їчина. Може, з ним сталося якесь лихо.

— Піду пошукаю його, — мовив Румцайс і перевірив пістоль — чи заряджений він зеленим жолудем.

Пішов Румцайс і бачить — Ціпісека немає. Пошукав на імператорській дорозі, що веде до Їчина, на путівці через Ржаголецький ліс, а тоді подався навпростець поміж деревами. Але навколо — ні душі.

Раптом щось захрумтіло в Румцайса під чоботом. Він нахилився і побачив: щось розсипано. Понюхав і каже:

— То це ж тричі просіяний Галіржів порох!

Кресонув Румцайс нігтем об ніготь, вискочила іскра, і він пустив її на порохову доріжку. Порох ураз загорівся, вогник побіг поміж соснами, і Румцайс поспішив за ним.

Вогняна доріжка вивела його до скель. Аж до печерки — невеличкої, мов з того місця викотився валун. У печерці сидів Ціпісек на порожній шкіряній торбинці. А навпроти, не спускаючи з нього очей, ніжилася на сонечку Мелузина.

— Недобре ти зробила, що завела мого сина Ціпісека, — мовив Румцайс.

— Якщо перше зробила недобре, то друге зроблю краще, — відповіла осоковим посвистом Мелузина, звелася на ноги і злегка дмухнула крижаній пташці під крила.

Пташка злетіла в неї з долоні і почала шугати поміж скелями, а Румцайс так і прикипів до неї очима.

Аж тут Ціпісек закричав:

— Батьку, вона на тебе заміряється!

А Мелузина вже вимахує своєю лляною хустиною, і вітер так і свистить у Румцайса в вухах. Насунув він на вуха капелюх і гукнув до Мелузини:

— Мерщій поклич свою пташку назад, а то стрельну в неї!

— Не стрельнеш! — засвистіла Мелузина і затрусила сорочкою.

Румцайсові ніби хто гострим гребінцем розчесав бороду. Хотів він націлитися на крижану пташку, але пістоль затремтів у нього в руці.

— А тепер я зроблю ще краще! — дмухнула Мелузина. Крижана пташка показувала їй напрям, і вона хукала на Румцайса то зліва, то справа. Румцайса наче кригою обкидали. Рука в нього задубіла, і пістоль повис на одному пальці.

— А тепер зроблю зовсім добре! — пронизливо свиснула Мелузина, вхопила Ціпісека на руки і понесла. Але хлопець був важкенький, і вона крутилася з ним поміж скель, хоч і хотіла здійнятися вище, куди показувала дорогу крижана пташка.

— Грім і блискавка! — вилаявся Румцайс, щоб хоч цим нагрітися.

Мелузина дмухнула щосили, злетіла з Ціпісеком понад скелями, і крижана пташка повела її під саме небо.

Та в цей час наспіла Манка з горщечком розбійницької юшки. Подала вона горщечок Румцайсові і каже:

— Я знала, що це тобі знадобиться.

Румцайс сьорбнув семикратної розбійницької юшки, і вона враз вигнала з нього холод. Навів він пістоль, загриміло від скелі до скелі, і зелений жолудь розітнув повітря під крижаною пташкою.

Пташка шугнула вбік, неправильно показала Мелузині дорогу, і та впала вниз, на скелі. А Ціпісека Манка спіймала у фартух.

Румцайс дмухнув у дуло пістоля, щоб там не лишилося диму, і сказав:

— Дай-но, Манко, юшки Ціпісеку. А я піду в Їчин діставати пороху.

21. Як Румцайс садив дубок для Манки

Одного разу каже Румцайс Манці:

— Посадив я для тебе на узліссі дубок, щоб сиділа ти в холодку, коли дивитимешся в сонячний день на Їчин.

Манка відповіла, що порозкошує в холодку сьогодні ж по обіді.

Якраз у ту пору їчинська княгиня позирала з вікна на ринковий майдан і зітхала:

— На цьому майдані саме лиш каміння! Я вже не можу на нього дивитися.

Пан князь швиденько взув черевики з гострими підборами і тупнув ногою. Коли прибігли слуги, наказав:

— Негайно посадити посеред майдану дерево!

І кинув лакею Фріцеку два крейцери.

— Ти, Фріцеку, будеш усім командувати.

Лакей Фріцек звелів чотирьом поденникам узяти мотики і повів їх просто до дубочка, що його Румцайс посадив для Манки. Заходилися поденники викопувати дубок, та ба! Адже цей дубок садив Румцайс, і кожен корінь його сидів у землі, мов залізо в залізі.

— Перепаде нам од пана князя! — злякався лакей Фріцек.

Раптом перед ними з'явилася якась дивна жінка. На голові мала лляну хустину, на плечах — сорочку з грубого полотна.

— Я вам підсоблю! — просичала вона, немов вітер просвистів у заростях осоки.

Та у Фріцека був поганий настрій, і він сказав жінці, що вона нездатна навіть горіхи з дерева збивати. Тоді жінка сягнула в кишеню, витягла крижану пташку і посадила її на долоню. Пташка пурхнула до Румцайсового дубка, і жінка потрусила сорочкою в той бік. Ту ж мить знявся шалений вітер, і Фріцеків капелюх залетів на дві версти.

Дубок спершу стояв міцно і не віддавав жодного листочка. Та незабаром почав він слабнути, і потім повалився, вивернувши коріння. Тоді дивна жінка крикнула поденникам:

— Скажіть тому телепню, котрий женеться за капелюхом, що я — Мелузина!

Фріцек упіймав капелюх і повернувся, коли все вже було зроблено. Поденники поклали дубок на два вози і вирушили назад до Їчина. На ринковому майдані кайлами вибили шмат бруківки і посадили дубок.

Княгиня підсунула до вікна золоте крісло і замішувалася деревцем, приказуючи:

— Ах, як любо мені дивитися на цей дубок!

А Манці на ту пору теж закортіло посидіти під дубком і подивитись на Їчин. Але дубка не було, тільки ямка зяяла в сирій землі.

— Румцайсе, хтось викопав дубок, який ти для мене посадив! — загукала Манка.