Про відважного Барвінка та коника Дзвоника - Глазовий Павло. Страница 10
***
Гей, при лужку, при лужку.
При широкім полі
Коник Дзвоник по траві
Шкутильга поволі...
Занудився бідний кінь,
Голову повісив.
Скільки лиха наробив
Цей листочок бісів!
Спить Барвінок день і ніч,
Став товстим, як бочка.
Пити воду раз у раз
Ходить до ставочка.
Після меду ж та вода
П’ється з апетитом!
Від безділля хлопець став
Кволим і сердитим.
Він Ромашці вже не друг,
Дражнить, ображає.
У нероб і ледацюг
Совісті ж немає!
Він не хоче визнавать
Жодного порядку.
Умиватись перестав.
Кинув фіззарядку.
А буває, вийде вдень.
Проти сонця ляже,
— Відганяй від мене мух!
Дівчинці накаже.
То куняє, то хропе,
А Ромашка плаче;
— Ти ж себе занапастив,
Дорогий козаче!
Встав Барвінок уночі,
Протирає очі.
Мед пече у животі.
Хлопчик пити хоче.
Тільки ж важко уставать.
Лінь із ніг валяє.
Ні краплиночки води
Поблизу немає.
Довго чухався малий,
Очі тер запухлі.
Потім вирішив води
Принести у кухлі.
Бо відро, мовляв, важке,
Відтягає руку...
Вийшов сонний із воріт —
Ні душі, ні звуку...
Чорні тіні навкруги.
Місяць — на край неба.
Страшно якось так іти —
Списа взяти треба.
Півгодини серед дров
Він шукав ту зброю.
Ой, до чого ж ти дійшов,
Дорогий герою!
Сів Барвінок над ставком.
Зачерпнув водиці.
Випив кухоль і приліг
У м’якій травичці.
Десь тополя шелестить
Перемитим листом,
Сяють-грають небеса
Золотим намистом.
Голубий туман приліг
Спати у долині.
Де ще ночі є такі,
Як на Україні?
Не минуло ще, либонь,
І п’яти хвилинок.
Ткнувся носиком в траву
І заснув Барвінок.
— Що ж ти робиш, друже наш,
Як тобі не сором! —
Раптом жаби у ставку
Закричали хором.
Аж нагнувся очерет.
Ніби з переляку.
Вийшов місяць із-за хмар.
Освітив... Тхоряку,
Йде Тхоряка, наче тінь,
Міряє по кроку.
Величезне помело
Звисло біля боку.
Сім ночей він чатував
Поза крутояром,
Все Барвінка виглядав.
І таки недаром!
До Барвінка лиходій
Підповзає нишком,
І тихесенько бере
Хлопчика за ніжки.
Щоб Барвінок не кричав,
Бух його в торбину.
Дротом торбу закрутив
І поклав на спину.
А Барвінок, знай, хропе
Навіть у торбині.
Не в бою, козак упав,
А пропав від ліні...
Мчить Тхоряка навпростець
Та ще й пісню тягне:
— Славний Тхір знов мундир,
Як було, одягне!
Гей, одягне, як було,—
І закине помело.
За мою відвагу
Цар поверне шпагу!
А Барвінок спить собі
Та хропе розлого.
І не зна, що їде він
До Осота злого.
Ой, яка ж бо це ганьба
Їхати вояці
Не на конику баскім —
На бридкім Тхоряці!
Розділ десятий
Наступного ранку, як сонце зійшло,
Закинув Тхоряка своє помело.
Явився в покої Осота-царя,
Підборами цокнув і крикнув: «Ур-ря!»
Осот стрепенувся і глянув, як біс:
— Чого ти так рано в покої приліз?
Роби своє діло,— подвір’я мети!
А Тхір як гарикне; — Досяг я мети!
Сьогодні Барвінка я взяв у полон!
Цар зойкнув і виліз з ногами на трон.
— Так де ж той Барвінок, негайно сюди!
В’яжи йому руки, до мене веди.
Тхоряка спокійно розкручує дріт
І сонного тягне Барвінка на світ.
Тхоряку ногою Осот як штовхне:
— Ти що це, негіднику. Дуриш мене?
Який це Барвінок? Це ж просто маля!
Під справжнім Барвінком аж гнеться земля!
Хіба ж спромоглася б людинка така
Скалічити Лиса 1 вбить Будяка?
Барвінка Осот Обережно бере,
Колючкою хлопця по шиї дере.
Барвінок очиці свої протира.
Питає Осота: — Ти що за мара?
Підскочив Тхоряка і крикнув: — О, жах!
Та він лихословить у царських руках!
Ставай на коліна, вітайся з царем.
Бо ми на шматочки тебе роздерем!
Аж тут наш Барвінок усе зрозумів...
Тепер він не воїн, а бранець царів...
— Ставай на коліна! — гарикає Тхір.
А цар до Барвінка наблизив свій зір.
— Невже ти Барвінок? Питає Осот.
І довго регоче, роззявивши рот.