Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович. Страница 16

Мама тоді зітхнула і нічого йому не відповіла…

Ні! Треба обов’язково вияснити, в чому тут справа. Нехай Борка не думає, що так легко обдурити його.

Мишко встав, уважним поглядом обвів клуб. А чи не можна потрапити в підвал звідси? Адже клуб також розташований у підвалі, щоправда під другим корпусом, але це байдуже: якось же він мусить з’єднуватися з іншою частиною будинку.

Мишко обійшов клуб, пильно оглянув його стіни. Він відхиляв плакати, діаграми, залазив за шафи, але нічого не знаходив. Він зайшов за лаштунки. Підлога була завалена всяким мотлохом. У напівтемряві виднілися приставлені до стіни декорації: фанерні берізки з чорно-білими стовбурами, хати з різьбленими вікнами, кімнати з годинниками і видом на річку.

Мишко розсував ці декорації, пробираючись до стіни, коли раптом із-за лаштунків з’явився товариш Митя Сахаров:

— Поляков! Що ти тут робиш?

— Гривеник загубився, Дмитре Івановичу, ніяк знайти не можу.

— Що за гривеник?

— Гривеник, розумієте, такий круглий гривеник, — бурмотів Мишко, але очі його невідступно дивилися в одну точку. За щитом з поміщицьким у білих колонах палацом видно було залізні двері. Мишко дивився на них і бурмотів — Розумієте, такий срібний двогривеник…

— М-да… Що за дурниці! То гривеник, то двогривеник… Ти що, з глузду з’їхав?

— Та ні, — Мишко продовжував дивитися на двері, — був у мене гривеник, а загубився двогривеник. Що тут не зрозуміло?

— Дуже не зрозуміло, — знизав плечима Митя Сахаров, — м-да, дуже не зрозуміло. В усякому випадку, шукай швидше свій гривеник-двогривеник і забирайся звідси.

Розчепіреною долонею Митя Сахаров відкинув назад волосся і відійшов.

Розділ 24

ПІДВАЛ

Мишко, Генка і Славик сиділи на березі Москви-ріки, біля недавно збудованої коло Дорогомилівського мосту водної станції.

Славик лежав горілиць і задумливо дивився в небо. Генка кидав по водяній поверхні камінчики і рахував, скільки разів вони підскакують. Мишко переконував друзів піти з ним розшукувати підземний хід.

Вечоріло. Клапті сірого рідкого туману, ніби погано надуті сірі м’ячі, ковзали по річці, майже торкаючись води і тихенько відскакуючи від неї. На мосту гуркотіли трамваї, спішили прохожі, пробігали маленькі автомобілі.

— Ви подумайте, — говорив Мишко, — мерці, труни — це ж байки. Стане Філін турбуватися про мерців! Все це вигадано для того, щоб відстрашити нас від підвалу. Навмисне вигадано. Там або підземний хід, або вони щось ховають.

— Не кажи, Мишко, — зітхнув Генка, — є такі мерці, що ніяк не заспокояться. Залізеш у підвал, а вони на тебе яа-ак наваляться…

— Мерців там, звичайно, немає, — сказав Славик, — але… для чого все це нам потрібно? Ну, ховає там що-небудь Філін, він же відомий спекулянт. А нам яке діло?

— А якщо це й дійсно підземний хід під усією Москвою, тоді що?

— Ми його однаково не знайдемо, — заперечив Славик, — плану ж у нас немає.

— Добре! — Мишко встав. — Ви просто боїтеся. А ще в піонери хочете! Даремно я вам усе розповів. Нічого. Без вас обійдусь.

— Я не відмовляюсь, — закрутив головою Генка. — Хіба я відмовляюся? Я тільки сказав про мерців. Вже й слова сказати не можна… Це Славка відмовляється, а я, будь ласка, в любий час…

— Коли я відмовлявся? — Славик почервонів. — Я тільки сказав, що з планом було б краще. Хіба це не так?

На найближчу репетицію друзі з’явилися в клуб раніше за всіх.

Репетиції дитячого гуртка відбувалися від двох до чотирьох годин дня. Потім тітка Єлизавета, прибиральниця, зачиняла клуб до п’ятої, коли вже збиралися дорослі. Саме в цей проміжок часу, від четвертої до п’ятої години, треба було пробратися в підвал.

Мишко і Славик сховалися за лаштунки. Генка став чекати решту акторів. Швидко вони з’явилися і почали репетицію. Сидячи за лаштунками, Мишко і Славик чули їхні голоси. Шура-куркуль умовляв Генку-Ваню: «Ваню, я тебе хрестив», на що Генка-Ваня зарозуміло відповідав: «Я вас не просив хрестити мене» і вони сперечалися про те, як у цей час Генка повинен стояти: обличчям до публіки і спиною до Шури, чи, навпаки, обличчям до Шури, а спиною до публіки. Взагалі вони більше сперечалися, аніж репетирували. Шура кричав на всіх і погрожував кинути «всю цю тяганину». Генка сперечався з ним. Зіна Круглова весь час сміялася — така вже вона сміхотлива дівчинка.

Нарешті репетиція закінчилась. Генка непомітно приєднався до Мишка і Славика, решта хлопців пішли; тітка Єлизавета закрила клуб. Хлопці залишились одні перед масивними залізними дверима, що вели в підвал.

Приготовленими заздалегідь обценьками вони вирвали цвяха і потягнули двері. Заскрипівши на іржавих завісах, вони повільно відчинилися.

З підвалу хлопців обдало сирим, затхлим повітрям. Мишко засвітив маленький електричний ліхтарик, і вони вступили в підземелля.

Ліхтарик світив ледве-ледве. Треба було впритул наблизити його до стіни, щоб побачити її сіру нерівну поверхню,

Підвал являв собою ряд прямокутних приміщень, утворених фундаментом будинку. Приміщення були порожні, тільки в одному з них хлопці побачили два великих котли. Це була закинута котельня. На долівці валялися обрізки труб, шматки затверділого вапна, цегла, кам’яне вугілля, ящики з засохлим цементним розчином.

Ліхтарик швидко слабішав і нарешті погас. Хлопці просувалися в темряві, намацуючи руками повороти. Іноді їм здавалося, що вони кружляють на одному місці, але Мишко вперто йшов уперед, і Генка з Славиком не відставали від нього.

Блиснула смужка світла. Ось і забитий вхід. Світло пробивалося крізь щілини між дошками. За ними видно було вузенькі східці з високими приступками і залізними поручнями.

Хлопці пішли далі, тримаючись, як і раніше, правого боку. Прохід дедалі звужувався. Мишко обмацав стелю. Ось і залізна труба. Він прислухався: над ним тихо дзюркотіла вода.

Мишко присів навпочіпки, засвітив сірника. Внизу тягнувся вузький прохід, той самий, у який він упав, злякавшися раптового шарудіння. Хлопці полізли по цьому проходу. Коли він закінчився, Мишко підвівся і пошарив рукою над собою. Високо! Він засвітив сірника.

Вони побачили велике квадратне приміщення з низькою стелею.

— Хлопці! — прошепотів раптом Генка, — труни…

Вздовж протилежної стіни чорніли контури великих трун.

Хлопці завмерли. Сірник погас. У темноті їм почулися якісь звуки, шарудіння, глухі замогильні голоси. Хлопці стояли, ніби заціпенівши. Раптом над ними щось заскрипіло, блиснула, розширюючись, смуга світла, почулися кроки. Хлопці кинулися в прохід і сховалися там, затамувавши подих.

На стелі відкрився люк. З нього висунулась драбина. По ній у підвал обережно спустилося двоє людей. Зверху їм подавали ящики. Вони становили їх поряд з уже покладеними в підвалі ящиками, які хлопці з переляку прийняли за труни.

Потім у підвал спустився третій чоловік. Злазячи з драбини, він оступився і вилаявся. Мишко здригнувся. Голос цей видався йому знайомим.

Цей чоловік був високий на зріст. Він обійшов приміщення, оглянув ящики, потім втягнув носом повітря й спитає:

— Хто тут сірники палив?

Хлопці завмерли.

— Це вам здалося, Сергію Івановичу, — відповів йому один з чоловіків.

Хлопці пізнали голос Філіна.

— Мені ніколи нічого не здається, запам’ятайте це, Філін. — Високий підійшов до проходу і стояв тепер зовсім поряд з хлопцями. Але він стояв спиною до них, і обличчя його не видно було. — Завалили прохід? — спитав він.

— Так точно, — квапливо відповів Філін, — двері забили, а прохід завалили.

І збрехав: прохід зовсім не був завалений.

Потім всі троє піднялися наверх і витягли за собою драбину. Люк закрився, в приміщенні зробилося темно. Хлопці швидко полізли назад, вибралися з підвалу в клуб. Клуб уже був відкритий. Вони перебігли через нього й вискочили на вулицю.