Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович. Страница 29

— Та йди! — крикнув Мишко знову. — Чого боїшся?

Юрко, притримуючи рукою велосипед, нерішуче підійшов.

— Це яка марка? — Мишко кивнув на велосипед.

— Ейнфільд.

— А, Ейнфільд! — Мишко помацав велосипед. — Нічого машина.

Коровін і безпритульник в кепці теж почали обмацувати велосипед. Раптом Генка заклав пальці в рот і сильно свиснув. Лікар, що стояв у воротях, обернувся і, побачивши Юрка, швидко підійшов до хлопців. Це був красивий чоловік з випещеним обличчям і повними білими руками. Від нього пахло не то одеколоном, не то аптекою.

Юрко стояв біля свого велосипеда і розгублено дивився на батька.

— Юрій, — суворо промовив лікар, — додому!

— Я зовсім… — почав був Юрко.

— Додому! — льодяним голосом повторив лікар, подивився на безпритульників, бридливо зморщився, круто повернувся і пішов з двору.

Притримуючи рукою велосипед і супроводжуваний оглушливим реготом усіх дітей, Юрко побрів за ним.

— Здорово купив! — сказав Коровін.

— Не задавайся, — повчально додав безпритульник у ластовинні.

Розділ 45

СТРІЧКА

Розмова знову наладилася, і хлопці говорили ще цілу годину. Виходячи, безпритульники обіцяли знову прийти завтра.

Задоволені першим успіхом, піонери жваво обговорювали поведінку безпритульних. Недалеко, на асфальтовій доріжці, сидів Борка й сам з собою грався в камінчики.

— Ей, жило, — крикнув Генка, — чого ж ти на велосипеді не катаєшся?

Борка промовчав.

— Май на увазі… — продовжував Генка. — Сам май на увазі і скаутові своєму нещасному скажи: будете зривати нам роботу, дивіться — таких кренделів вам навішаємо, що ви їх і за рік не позбираєте.

Борка знову промовчав.

— Чого ти, Генко, до нього чіпляєшся? — примирливо сказав раптом Мишко. — Чого чіпляєшся? Борка — хлопець нічого, тільки даремно він з цим скаутом водиться.

Борка насторожився, побоюючись каверзи.

— І чого він з ним водиться? — продовжував Мишко. — Юрко його й за людину не вважає. Бачили, як його батечко на нас подивився?

Борка мовчав, не розуміючи, куди хилить Мишко.

— Бачили? — повторив Мишко і, звертаючись до Борки, сказав: — Вірно, Борко, я говорю?

— Ти чого мене агітуєш? — відповів Борка. — В піонери, чи що, хочеш записати? Не потрібні мені ваші піонери. Даремно стараєшся.

— Тебе ніхто і не прийме! — крикнув Генка.

— Почекай, — зупинив його Мишко і продовжував, знову звертаючись до Борки: — Я тебе не агітую, я просто так говорю. А з тобою я хотів одну справу зробити. Серйозна справа. Ось тільки вчора з Славком розмовляли… Правда, Славко?

Славик нічого не розумів, але на всяк випадок підтвердив, що вірно, тільки вчора говорили.

— Яка така справа? — недовірливо спитав Борка.

— Бачиш, — сказав Мишко, — ми нову п’єсу ставимо, з матроського життя, і нам потрібна матроська форма. Розумієш? Справжня тельняшка, штани, безкозирка. Стару чи нову, все одно. Головне, щоб справдешня назва корабля була. Стрічку б, наприклад. От я й хотів з тобою поговорити. Адже ти всі ходи-виходи знаєш… Може, — дістанеш?

Борка посміхнувся:

— З якої це радості я буду для вас діставати? На дурнячка хочете? Дурнів усе шукаєте!

— Нічого, подібного, ми заплатимо.

— Гм! — Борка задумався. — А скільки заплатите?

— Подивитися спочатку треба. Зумієш дістати?

— Я що хочеш з-під землі дістану. — Він поглянув на Мишка: — Даси ножика? Зараз стрічку принесу.

— Справжню?

— Справжню.

— Добре. Неси.

Борка підвівся з землі:

— Без обману?

— Точно тобі кажу. Неси. Одержиш ножик.

Борка побіг додому.

— В чому справа, Мишко? — обурився Шурко Великий. — Що за п’єсу ти збираєшся ставити? Чому я про це нічого не знаю?

— Я тобі потім розповім. Це… для іншої справи.

— Як це «потім»? Я ж все-таки керівник драмгуртка загону. Ти не маєш права мене обходити.

— От іще, розкип’ятився! — сказав Генка. — Мишко знає, що він робить, на те він і ланковий.

— А я режисер, я відповідаю за всю художню частину.

— Ну і відповідай, — знизав плечима Генка, — ніхто тобі не заважає…

— Цитьте, — зупинив їх Мишко, — он Борка йде.

Борка підбіг до них; в кулаці він щось тримав:

— Ну, давай ножик!

— Спочатку покажи.

Борка трошечки розкрив і показав кінчик зім’ятої чорної стрічки.

Мишко простягнув руку:

— Дай подивлюся. Може, вона не справжня.

Борка швидко стиснув кулак:

— Так я тобі й дав… Спочатку ножик давай. Не турбуйся, справжня. Головою відповідаю.

— Ех, що буде, те й буде! — Мишко простягнув Борці ножик.

Той схопив його і передав Мишкові стрічку. Мишко розгорнув її. Ззаду на нього навалилися Генка і Славик.

І на потертій стрічці хлопці побачили виразні сліди срібних літер: «Императрица Мария».

Розділ 46

ПРОЕКТИ

З цього дня безпритульники щоденно приходили на майданчик. Вони приводили з собою товаришів, грали з піонерами в гилки, у волейбол, слухали Шурині розповіді, але примусити їх зняти своє лахміття було неможливо, хоч і стояли жаркі червневі дні.

Повітря було насичене терпким запахом гарячого асфальту. Асфальт варився у великих казанах, парував на обгороджених вірьовкою тротуарах.

Трамваї, свіжопофарбовані, з рекламними вивісками на дахах, повільно повзли по вулицях, відчайдушно дзвонячи мулярам, що перекладали мостову. Двори були завалені паровими котлами, батареями, трубами, цеглою, діжками з цементом і вапном. Господарство Москви відбудовувалось…

— «Циндель» пустили, — об’явив всезнаючий Генка, показуючи на далекий димок, що піднімався з невидимої за будинками, фабричної труби. — Вчора пустили, а завтра «Трёхгорка» стане до ладу.

— Ти все знаєш, — насмішкувато відповів Мишко, — навіть з чиєї труби дим іде. А ось це що? — Він показав на монтерів, які працювали на стовпах.

— Як що? Сам бачиш: монтери. Електрику лагодять.

— «Електрику лагодять»! — передражнив Мишко. — Багато ти знаєш! А чому лагодять?

— Зіпсувалась, напевно.

— Ех, ти! Каширську електростанцію пустили, ось чому. Вона на вугіллі працює. Тепер ліхтарі всю ніч світитимуть, і не по одному, а по обох боках вулиці. Зрозумів? І Шатурську станцію почали будувати… та на торфі… А ось на Волхові першу гідроелектростанцію будують, її буде вода крутити…

— Все це я сам, без тебе знаю, — сказав Генка. — Думаєш, ти один тільки газети читаєш?

У Генки дома дійсно лежала ціла купа газет: все це були номери «Известий» за одне й те саме число. В цьому номері, в графі «У фонд допомоги голодаючим Поволжя», було написано: «Від дітей будинкоуправління № 267 — 87 карбованців». Всі діти цим дуже пишалися, а Генка завжди таскав газету з собою і всім показував.

Дні минали, а хлопці ніяк не могли придумати, як же їм добути піхви. Тепер, коли було твердо встановлено, що Філін — це той самий Філін, треба було остаточно з’ясувати, чи бачив Мишко у філателіста піхви, чи то було просто віяло. Але як це зробити?

— Залізти до дідка, і все, — говорив Генка. — Раз вони бандити, то і нічого з ними церемонитися.

— Як же ти збираєшся до нього залізти?

— Дуже просто: через кватирку. А ще краще — Коровіну доручити. Він знає, як такі справи робляться.

— Ти краще тримай язик за зубами, — сказав Мишко, — через тебе тепер не можна дідкові і на очі показатися. Адже пробували вчора, а він навіть у магазин не пустив. Факт, що запідозрює. А Коровіна нічого сюди приплітати. Нове діло: будемо його підбивати в кватирку лазити! Що він про піонерів подумає! Адже він нічого не знає про кортик. Тут щось інше треба придумати.

І Мишко справді придумав. Тільки це йому спало на думку через кілька днів — під час поїздки загону в дводенний табір на озеро Сенеж.

Розділ 47

ЗБИРАННЯ В ТАБІР

У день від’їзду в табір Мишко прокинувся рано-вранці.