Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович. Страница 35

Слово попросила Льоля Підволоцька.

— Я не розумію, за що піонери нападають на Юрка, — сказала вона. — Генка в тисячу разів більше хуліганить, а ще піонер. Це несправедливо. Треба насамперед вислухати Юрка. Може, нічого і не було.

Стоцький, не підводячись з місця, дивлячись у вікно, сказав:

— По-перше, я в скаутах більше не перебуваю. Якщо Генка не знає, нехай не говорить. Крім того, він ще не директор, щоб виключати з школи. Нічого так багато на себе брати. По-друге, я принципово не погоджуюся з тим, що закривають вішалку, — це обмежує нашу свободу. По-третє, я взагалі ні перед ким звітуватися не бажаю. Вибачатися я не буду, оскільки не маю наміру запобігати перед кожною прибиральницею. Ви можете ухвалювати, що вам завгодно, мені все це абсолютно байдуже.

Потім виступив Шура Огурєєв. Він вийшов до учительського столика, обернувся до класу і виголосив таку промову:

— Товариші! Інцидент з тьотею Брошею слід розглядати значно глибше. Що ми маємо, товариші? Ми маємо два факти. Перший — образа жінки, що недопустимо. Другий — вживання слова «дура». Такі слова засмічують нашу мову, нашу велику, могутню, прекрасну мову, як сказав Некрасов…

— Не Некрасов, а Тургенєв, — поправив його Мишко.

— Ні, — авторитетно промовив Шура, — спочатку сказав Некрасов, а потім уже повторив Тургенєв. Треба читати першоджерела, тоді знатимеш… Я пропоную заборонити вживання таких і подібних слів.

Цілком задоволений своєю промовою, Шура попрямував до парти і з поважним виглядом сів на своє місце.

— Хто ще хоче висловитися? — спитав Мишко і, побачивши, що Зіна Круглова хоче, але не наважується виступити, сказав їй: — Говори, Зіно, чого боїшся?

Зіна підвелася і швидко заторохтіла:

— Дівчатка, це жахливо! Я сама бачила, як тьотя Броша плаче. І нічого Юрка захищати. А якщо він подобається Льолі, нехай вона так і скаже. Потім Шура. Він дуже красиво говорив про жінок, а сам на уроках пише листи дівчатам. Це теж неправильно… Потім, — продовжувала Зіна, — я хотіла сказати про Генку Петрова. Він на уроках завжди мене розрегочує. — Тут Зіна розсміялася і сіла на своє місце.

Після всіх виступив Мишко і сказав:

— Стоцький облаяв тьотю Брошу тому, що вважає себе вищим за неї. А чим він вище від тьоті Броші? Я думаю, нічим. Вона тридцять років працює в школі, приносить користь суспільству, а Юрко сидить на шиї свого батечка, в житті ще палець об палець не вдарив, а вже ображає трудящу людину. Я пропоную: Юрко Стоцький мусить вибачитися перед тьотею Брошею, а якщо не захоче, передати питання на учком. Нехай вся школа обговорює його вчинок.

Класні збори ухвалили: зобов’язати Стоцького вибачитися перед тьотею Брошею.

Розділ 56

Л1ТОРЕЯ

Після зборів Мишко прийшов до директора школи.

Олексій Іванович сидів у своєму кабінеті за столом і перегортав книгу, ту саму, що відібрала у Мишка Олександра Сергіївна. Коли Мишко ввійшов, Олексій Іванович очима показав йому на диван і промовив:

— Сідай.

Мишко сів.

— Що ви обговорювали на зборах? — спитав ректор.

Мишко розповів.

— Так, — сказав Олексій Іванович. — Ухвалити ще половина справи. Треба домогтися, щоб Стоцький справді вибачився і усвідомив усю підлість свого вчинку.

Олексій Іванович помовчав, потім спитав:

— А твою поведінку обговорювали?

— Яку поведінку? — Мишко почервонів.

— Сторонні книги читаєш на уроці, записки пишеш.

— Книгу я не читав, — сказав Мишко, — вона просто так лежала. Записку дійсно писав…

— Скажи, Поляков, — Олексій Іванович уважно подивився на Мишка, — чому тебе цікавить холодна зброя?

— Просто так, — відповів Мишко, дивлячись на підлогу.

— Крім того, — продовжував Олексій Іванович, ніби не чуючи Мишкової відповіді, — ти і твої приятелі цікавитеся шифрами. Все це дуже добре, але скажи мені: навіщо вам все це потрібно?

Мишко мовчав, і, ніби не помічаючи його мовчання, Олексій Іванович знову продовжував:

— Можливо, ваші заняття дуже цікаві, але чи дають вони бажаний результат? Коли все йде успішно, то продовжуйте, а якщо ні, скажи — можливо, я допоможу.

Мишко напружено думав. Може, показати пластинку? Ось уже два місяці, як вони б’ються і не можуть прочитати напис. На обох пластинках зовсім однакові значки, а ключа до них немає. Виходить, Полевой думав, що ключ до шифру в піхвах, а Нікітський розраховував, що він у кортику. Насправді ж, ні там, ні тут ключа немає… А, мабуть-таки треба показати… Якщо вже Олексій Іванович не прочитає — значить, ніхто не розбере.

Мишко зітхнув, вийняв із кишені пластинку від рукоятки кортика і простягнув її Олексію Івановичу:

— Ось, Олексію Івановичу, ми ніяк не можемо розшифрувати оцей напис. Я чув, що це літорея, але ми не знаємо, що таке літорея.

— Так, — сказав Олексій Іванович, розглядаючи пластинку, — це схоже на літорею, а що таке літорея, я тобі поясню. Літорея, — продовжував він, — це тайнопис, що вживався в староруській літературі. Літорея була двох типів: проста і мудра. Проста називалася також тарабарською грамотою, звідси і «тарабарщина». Це досить простий шифр. Літери алфавіту пишуться в два ряди: верхні літери вживають замість нижніх, ніжні — замість верхніх. Мудра літорея — більш складний шифр. Весь алфавіт розбивався на три групи, по десять літер у кожній. Перший десяток літер позначався крапками. Наприклад, «а» — одна крапка, «б» — дві крапки і так далі. Другий десяток позначався рисочками. Наприклад: «л» — одна рисочка, «м» — дві рисочки і так далі. І нарешті, третій десяток позначався кружечками. Наприклад, «х» — один кружечок, «ц» — два кружечки… Значки ці писалися стовпчиками. Зрозумів тепер?

— Це ж дуже просто! — здивувався Мишко. — Тепер я розумію, як прочитати пластинку!

— Це було б просто в тому випадку, — заперечив Олексій Іванович, — коли б на цій пластинці в кожному стовпчику було від одного до десяти значків, а тут найбільше п’ять.

Олексій Іванович сидів замислившись, потім повільно промовив:

— Якщо це літорея, то тут лише половина тексту. Десь повинна бути, і друга.

Розділ 57

ДИВНИЙ НАПИС

Ось воно в чому справа! Мишко помацав у кишені піхви. Тепер зрозуміло, чому дідок не міг розшифрувати текст.

— Десь мусить бути друга половина тексту, — повторив Олексій Іванович і запитливо поглянув на Мишка.

Ех, будь що буде! Мишко вийняв піхви, зняв обідок, розгорнув їх віялом і мовчки поклав на стіл.

— Ну от, — засміявся Олексій Іванович, — обережність не заважає.

Він з’єднав обидві пластинки. Мишко тільки тепер побачив, що на одній з них є випуклість, а на другій заглибина, яка показує, де їх треба з’єднувати. Як це він раніше не помітив?

З’єднавши обидві пластинки, Олексій Іванович поклав їх плиском і придавив прес-пап’є.

— Бачиш, — сказав він Мишкові, — вийшла десятизначна літорея. Тепер спробуємо читати.

Він встав, підійшов до шафи, зняв з полички якусь книгу, поклав її перед собою і уважно перегорнув.

— Так, — сказав Олексій Іванович, заклавши сторінки двома пальцями, — озбройся олівцем, папером і пиши.

Мишко взяв олівець, поклав перед собою аркуш паперу і приготувався.

— Пиши, — сказав Олексій Іванович, — «с». Написав? «И», «м». Що вийшло?

— «Сим», — прочитав Мишко,

— Добре, — сказав Олексій Іванович. — «Г», «а», «д», «о», «м». Що написав?

— «Гадом», — сказав Мишко.

І так слово за словом Мишко написав ось що:

— Дивний напис, — задумливо промовив Олексій Іванович, — дивний. — Він мовчки розглядав піхви, потім подивився на Мишка і спитав — Що ти скажеш з цього приводу?