Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій. Страница 31

Ні. Щось із цими вояками негаразд.

Лисий перехопив погляд Івася й дав йому зрозуміти, щоб той вистрілив іще раз.

Цього разу стріла не зникла в глиці, а лишилася стриміти з пагорба. І тут же з іншого місця пагорба вилетіла інша стріла в напрямку Івася. Тепер і він, і Лисий остаточно переконалися в тому, як їх захищає мітла. Вона просто підскочила й зловила в себе стрілу. І знову впала на землю й лежала мирно, ніби нічого не сталося.

І тут Івась підвівся. Мабуть, і під горбком цього не сподівалися, бо не скористалися нагодою. Хлопчик узяв мітлу, виставив її вперед, мов спис, і понісся на горбок. Дві стріли одна за одною вилетіли звідти, мітла двічі смикнулася й зловила їх. Третя вилетіла тоді, коли до пагорба лишалося не більше чотирьох кроків. Вилітала вона з підніжжя пагорба, Івась уже був майже незахищений. Однак мітла і тут примудрилася пірнути, зловивши стрілу на себе. При цьому вона не встигла зупинити свій рух вниз і вперлася в землю. Івась перечепився через неї й полетів сторчголов.

На щастя, в цей час ніхто не стріляв. Двічі перевернувшись через голову, хлопчик вилетів на пагорб і розтягнувся прямо на верхівці. Мітла вискочила з його рук, поскакала по землі й злетіла в небо. Щоправда, арбалет Івась не випустив із рук, тільки стріла з нього випала. Івась тут же перезарядив зброю.

Але скористатися нею вже не встиг. Пагорб відкрився, мов казанок, металево клацнувши покришкою, Івась, який лежав на цій самій кришці, знову перевернувся через голову й упав на глицю. Тієї ж миті двоє чоловіків кинули на нього сітку, й він заборсався, не в змозі вивільнитися.

Лисий встиг пустити з лука стрілу, яка впилася в шию одному з чоловіків. Але в цю мить і на нього невідь звідки впала сітка. Він іще побачив, як злетіла в небо ступа і як чоловіки в чорному хапають дітей. Його скрутили, накинули на голову темний мішок і понесли, весь час перевертаючи в повітрі. Він збився з ліку, скільки разів його перевернули і які робили повороти, спуски й підйоми. З мішком на голові було важко дихати, чиїсь руки постійно штурхали його в боки, він перестав пручатися й вирішив берегти сили.

Допит

Похмуру кімнату без вікон, з мазаними вапном стінами тьмяно освітлював немічний каганець. Повітря було важке. Пахло вогкістю. Посередині кімнати стояв масивний сосновий стіл, а за столом сидів сердитий чоловік у неясного кольору вбранні, перетягнутому ремінцем, з дивними червоними наліпками на плечах. У хаті було душно, але чоловік не знімав чудернацького кашкета з козирком. Якби ще світило сонце, то козирок затінював би очі, тоді було б принаймні зрозуміло, навіщо він. Але каганець не освітлював майже нічого, крім глибоко впалих, близько посаджених очей цього чоловіка та його гачкуватого носа. Чоловік суворо дивився на дітей, і Лисий чомусь зрозумів, що так він дивиться завжди й на всіх.

Що довше він дивився, то неспокійніше ставало Лисому на душі, аж доки він не зрозумів, що ця пауза якраз і має на меті залякати їх. Добре, що він збагнув це. Аби тільки діти не злякалися…

Лисий озирнувся. Всі малі стояли поруч, тільки Лелі не було. Тож він не помилився, коли його в'язали, — вона справді встигла втекти на ступі. Івась учасно позбувся мітли. Молодець. Тепер головне — показати, як вони налякані, удавати з себе дурників. Може, пощастить обдурити й викрутитися.

Зайшов іще один чоловік — високий, худий і якийсь незграбний. Він тримав у руках Івасів арбалет, лук Лисого, палаш і два колчани зі стрілами. Ноги він мав нормального розміру, але чимось невловимим (мабуть, худорлявістю) нагадував Довгоногого. Він рвучко випростався, ввійшовши до кімнати, голосно клацнув підборами черевиків (мабуть, дерев'яними) і тільки після цього підійшов до столу, поклав на нього зброю і щось зашепотів на вухо ватажкові.

— Шукати! — уривчасто кинув гачконосий.

Худорлявий випростався, різко розвернувся на місці, знову клацнувши підборами, й вийшов із кімнати.

За ту мить, поки двері були відчинені, Лисий встиг роздивитися, що вели вони не в сіни й не в іншу кімнату. Там був так само побілений вапном коридор, так само тьмяно освітлений каганцем. Коридор вів кудись у темряву. Що ж це за така велетенська хата, подумав Лисий.

Тут заплакала Наталка. Крупні, мов горох, сльози котилися з її очей.

— Заспокойся, маленька, — мовив до неї Лисий. — Усе буде гаразд, не бійся.

— Мовчати! — раптом щосили гаркнув чоловік. — Хто дав тобі право розмовляти? І ти замовкни! — Додав він, звертаючись до Наталки.

Та заревіла ще голосніше. Тут же її підтримали решта дівчат. Маленьке приміщення наповнилося дитячим криком. У Лисого — й того вуха не витримували.

Чоловік із червоними наліпками на плечах мовчки взяв зі столу їхній арбалет, вклав у нього стрілу, звів тятиву й навів арбалет спочатку на Петруся, потім на Василька. Потім знову на Петруся. Дівчатка всі враз замовкли.

— Ще один звук, — тихо промовив чоловік, ніби й не з ними розмовляючи, — і одного з них я продірявлю. — Він помовчав, потім вирішив: — Оцього. Або цього, — ледь повернувши арбалет у бік Василька, закінчив він і знову поклав арбалет на стіл.

У тому, що він сказав, не було ніякого глузду. Якесь суцільне божевілля: вбити одну дитину, щоб інші перестали плакати! Але він так це промовив, з таким виразом свого пташиного обличчя, що діти йому відразу повірили.

Він трохи помовчав, пильно вдивляючись в очі кожному по черзі, а потім спитав:

— Хто вас послав?

— Нас ніхто не посилав, — сказав Лисий. — Ми самі прийшли.

Не дивлячись на нього, чоловік-птах узяв арбалет і не цілячись вистрілив. Стріла ввійшла в стіну за вершечок від голови Лисого.

— Добра зброя, — сказав він. — Ви її самі зробили, я правильно розумію?

— Ні, — відповів Лисий. — Це зробили наші батьки.

— Ага, — зрозумів чоловік, — отже, вони вас і послали. А навіщо?

— Ніхто нас не посилав, — твердо сказав Лисий. — Наші батьки загинули. На наше село напали вовкулаки і всіх знищили.

— Цікава байка, — задумливо промовив чоловік, вкладаючи в арбалет другу стрілу. — А ви, значить, були такі прудконогі, що легко від них утекли. Правильно?

Лисий не встиг відповісти, як чоловік застережливо підняв арбалет і промовив:

— Я більше не промахнуся. Якщо мені здасться, що ти брешеш, то тут же я тебе й порішу. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Лисий перелякано й поспішливо. — Я не брешу. Нас не було. Ми пішли збирати пташині яйця й заблудилися. Там якісь дивні піски. Ми йдемо на південь, а тінь біжить перед нами… Ми плутали там… Там такі кущі… І прийшли до села вже пізно — темно було. А село порожнє. Нікого немає. Тобто всі є… Але…

Розповідь його справила враження зовсім не на того, на кого він сподівався справити враження. Спочатку Марічка, потім решта дівчат заплакали. Вони зрозуміли, що Лисий каже правду. Вони й раніше здогадувалися, що батьки їхні загинули, але боялися спитати й намагалися вірити… Серце Лисому стислося. Він сам ледве не плакав. Хотілося пригорнути дівчаток і погладити по голівках, але руки були міцно зв'язані.

Радше ці невтішні сльози, в щирості яких неможливо було сумніватися, ніж слова Лисого, переконали чоловіка, що це правда. Але просто взяти й повірити він усе одно не міг.

— Оце з такою зброєю вас відпустили збирати яйця?

— Ні, — Лисий знову почав розповідати майже правду. — Просто ми знали, де зберігається зброя. А піти з села неозброєними не могли.

— А лишатися теж не могли?

— Ні… — Лисий згадав Лелину Вьоску після нападу вовкулаків, і додав: — Не могли. Ніхто б не зміг там залишатися…

Двері відчинилися, й на порозі знову виник довготелесий. Він клацнув підборами й підійшов до ватажка. Схилився й щось йому зашепотів у вухо.

— Що за дурниці! — суворо здивувався ватажок. — Як так — без вогню?

Довготелесий запопадливо хмикнув, обличчя його стало щасливим, він знову щось зашепотів, але ватажок перебив його, махнув рукою, і знову — клацання підборів, розворот на місці й довгий коридор за дверима.