Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюис Клайв Стейплз. Страница 19

— Чи ти забув Древнє Передання? — поспитала Чаклунка.

— Скажімо, таки призабув, — сумно похитав головою Аслан. — Розкажи нам про Древнє Передання.

— Розказати вам? — перепитала Чаклунка. Її голос майже зривався на вереск. — Розказати тобі, що написано на Камінному Столі, який ото стоїть біля нас? Розповісти тобі, про що кажуть древні письмена, вирізані на жертовному камені, що на Заповідному Пагорбі? Розповісти, що вирізьблено на скіпетрі Володаря? Принаймні тобі відома Магія, яку Володар заклав ув основу існування Нарнії від самого її початку. Ти знаєш, що кожен зрадник належить мені як моя законна здобич і що за кожну зраду я маю право вбивати.

— О, — озвався пан Бобер, — так ось як тобі прийшла у голову фантазія оголосити себе королевою. Ти ж була катом у Володаря. Тепер розумію.

— Годі, Бобре, — зупинив його Аслан. З його грудей вихопився низький рик.

— Так ось, — вела далі Чаклунка, — людська істота належить мені. Я забираю її життя. Її кров — моя власність.

— Тоді підійди і забери його, — прогудів буйвол із людською головою.

— Дурню, — гарикнула Чаклунка і жорстока посмішка скривила її вуста, — невже ти гадаєш, що твій господар може силою позбавити мене моїх прав? Він обізнаний із Древнім Переданням ліпше за тебе. Він знає: якщо я не отримаю крові у викуп, як велить Закон, уся Нарнія занепаде і згине від вогню й води.

— Істинна правда, — погодився Аслан. Я не заперечую цього.

— О Аслане, — прошепотіла Сюзан йому на вухо, — чи не можемо ми… маю на увазі, ти не віддаси його, правда ж? Хіба не можна якось змінити це Древнє Передання? Невже не можна нічого вдіяти?

— Діяти супроти Магії Володаря? — мовив, обернувшись до неї, Аслан. Здавалося, обличчя його заступила тінь. Більше ніхто не зважився про це з ним заговорити.

Едмунд стояв по інший бік від Аслана і не відривав від нього очей. Від хвилювання йому перехопило подих:. Спершу хлопець було подумав: може, варто щось сказати, — але відчув, що від нього нічого зараз не вимагається, треба тільки чекати і скоритися волі Аслана.

— Відійдіть усі, — звелів Аслан, — я мушу поговорити з Чаклункою сам-на-сам.

Усі виконали наказ. Хвилини тягнулися нестерпно довго. Усі були вкрай напружені, поки Лев та Чаклунка упівголоса вели свою бесіду. Люсі скрикнула:

— Ох, Едмунде! — і заплакала.

Пітер обернувся спиною до всіх і дивився у далечінь, де мріло море. Бобри взялися за лапи і стояли, похиливши голови. Кентаври важко переступали з ноги на ногу. Та невдовзі всі притихли і навіть було чути джмеля, який саме пролетів угорі, а знизу, з лісу, долинали пташині співи і легенький легіт листя. Розмова між Асланом та Чаклункою, здавалося, не закінчиться ніколи.

Нарешті Аслан промовив:

— Можете підійти. Я владнав справу. Вона не посягатиме більше на кров вашого брата.

Усі полегшено зітхнули. Рядами покотився приглушений гомін.

Чаклунка вже йшла було геть, із виразом недоброго тріумфу на обличчі, коли раптом спинилася, обернулася до Аслана і спитала:

— Але чи можу я бути певна, що ти дотримаєш обіцянку?

— Гр-р-р! — грізно заревів Аслан, звівшись на задні лапи зі свого трону. Його велика паща відкривалася ширше і ширше і з неї виривався гучний рик. Чаклунка на якусь мить завмерла, роззявивши рота, видивившись на Аслана, а тоді підібрала мантію і чкурнула щодуху.

Розділ 14. Тріумф Чаклунки

Як тільки Чаклунка зникла з очей, Аслан мовив:

— Нам треба негайно залишити це місце. Тепер воно знадобиться для інших цілей. Цієї ночі розіб'ємо табір біля Берунового броду.

Всім дуже кортіло спитати Аслана, як це він домовився з Чаклункою, проте його обличчя було таке суворе, а в їхніх вухах іще дзвеніло від його рику, отож ніхто не важився щось питати.

Далі усі поснідали просто неба на вершині пагорба, — трава під яскравим сонцем вже підсохла, — і взялися згортати шатро та пакувати речі. Ще перед другою пополудні вони здійнялися з місця і рушили на північний схід. Не поспішали, бо іти було недалечко.

Першу половину дороги Аслан пояснював Пітерові план майбутньої битви.

— Як тільки Чаклунка завершить те, що надумала, — говорив він, — то разом із тими, що її підтримують, сховається у замку і готуватиме відсіч. Може, тобі вдасться відрізати їй шлях до замку, а може, й ні.

Далі Аслан окреслив два варіанти: якщо битва з Чаклункою відбуватиметься в лісі і якщо доведеться нападати на її замок. Увесь час він радив Пітерові, як ліпше керувати діями, наприклад: «Треба скерувати кентаврів там і там» або «Ти мусиш послати розвідників туди і туди, аби впевнитись, що Чаклунка не готує цього й цього». Пітер спитав: — Але ж ти будеш там, Аслане?

— Я не можу тобі цього обіцяти, — відповів лев. І знову заходився навчати Пітера.

Останню частину шляху Аслан ішов поряд із Сюзан і Люсі. Говорив він мало і весь був оповитий сумом.

Ще до настання вечора вони спустилися до розлогої долини. Річка там мала доволі широке річище, але дно було плитке. Це й був Берунів брід. Аслан звелів зупинитися тут. Але Пітер сказав:

— Можливо, ліпше перебрести на той берег і розкластися там? Тут Чаклунка може напасти на нас вночі і — хтозна що тоді буде.

Аслан, здавалося, думками був десь далеко, але тут стрепенувся, змахнувши розкішною гривою, і перепитав:

— Га? Що таке?

Пітер повторив усе знову.

— Ні, — відповів Аслан якимсь глухим і далеким голосом. — Ні. Вона не нападатиме цієї ночі.

Він важко зітхнув, а тоді додав:

— Все одно, добре, що ти про це подумав. Так повинні мислити воїни. Та зараз це не має значення.

І вони почали закладати табір.

Асланів присмерковий настрій, здавалося, передався всім. Пітерові не давала спокою думка, що йому самому доведеться провадити битву. Усвідомлення, що Аслана може не бути поруч, геть позбавляло хлопця впевненості.

Вечеряли мовчки. Кожен відчував, що ця трапеза якась інша, особлива, не така, як учорашня чи навіть ранкова. Виглядало, ніби добрі часи, ледве розпочавшись, уже й добігли кінця.

Сюзан була стурбована тим, що діялось, її переповнювали якісь незрозумілі передчуття і дівчинка ніяк не могла заснути. Спершу вона пробувала рахувати овець, але почула у темряві, що Люсі глибоко зітхає.

— Не спиш? — запитала Сюзан.

— Не можу. Я думала, що ти заснула. Слухай, Сюзан!

— Що?

— У мене таке відчуття… наче над нами щось нависло… якесь лихо.

— Справді? Уяви собі, у мене теж.

— І це якось пов'язано з Асланом, — вела далі Люсі. — Ніби з ним щось має статися, або він сам щось зробить.

— Він був сам не свій цілісінький вечір, — міркувала вголос Сюзан. — Люсі! Чому він говорив, що його може не бути з нами під час битви? Що це має означати? Ти ж не думаєш, що він здатен покрадьки втекти і покинути нас напризволяще, правда ж?

— А де він зараз? — спохопилась Люсі. — Може, у шатрі?

— Не думаю.

— Сюзан, пішли надвір. Може, побачимо його.

— Ага, ходімо, — погодилась Сюзан, — все одно ж не спимо.

Дівчатка, обережно ступаючи, навпомацки пробрались до виходу і вислизнули зі шатра. Ясно світив місяць і було тихо-тихо, тільки річка плюскотіла на кам'яному перекаті. Раптом Сюзан схопила Люсі за руку і прошепотіла:

— Дивися!

Там, на краю галявини, під деревами, вони побачили лева, який поволі віддалявся від них у бік лісу. Не промовивши жодного слова, дівчатка рушили за ним.

Лев піднявся на крутий схил пагорка, що здіймався над річкою, а далі взяв праворуч й опинився на тій самій стежці, якою вони спускалися сюди від Камінного Столу. Лев ішов далі й далі, то ховаючись у темній тіні попід високими деревами, то знову виходячи на освітлені блідолицим місяцем відкриті полянки. Тієї ночі випала рясна роса і дівчатка геть промочили ноги. А ось лев… лев геть перемінився: тепер він зовсім не був схожий на того Аслана, якого вони знали. Хвіст його волочився по землі, голова опущена долі, а лапи він переставляв так повільно й важко, наче його змагала страшенна втома. Далі вони пішли через широку галявину і лев несподівано спинився й оглянувся. Місце було відкрите, сховатися ніде, тікати теж якось не випадало, тож дівчатка попрямували просто до нього. Коли вони підійшли зовсім близько, лев зітхнув: