Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюис Клайв Стейплз. Страница 7

— Справді? — запитав професор, і Пітер не знайшов, що йому відповісти.

— А як же час? — утрутилась Сюзан. — Люсі просто не мала часу десь блукати, навіть якщо там і було щось схоже на те місце, яке вона описала. Люсі вибігла з кімнати майже відразу за нами. Вона затрималась десь на хвилину-дві, не більше, а стверджує, що блукала кілька годин.

— Оце й робить її історію дуже схожою на правду, — мовив професор. — Якщо у цьому домі існують двері, які ведуть в інший світ (а мушу попередити вас, що цей будинок узагалі дуже дивний, і навіть я не все про нього знаю), так от, якщо вона проникла в інший світ, то я не здивувався б, якби інший світ існував ув іншому часовому вимірі. Тому хоч скільки б ви там перебували, це не забере вам анітрішки нашого часу. З іншого боку, я думаю, що дівчинка її віку не змогла б таке вигадати. Якби вона захотіла встругнути щось подібне, то заховалась би і просиділа набагато довше, а потім вийшла і розповіла вам свою історію.

— Отже, пане професоре, — мовив Пітер, — Ви справді припускаєте, що можуть існувати інші світи… де завгодно, навіть отут?

— У цьому немає нічого неймовірного, — відповів професор. Далі зняв окуляри і став їх протирати, бурмочучи собі під ніс:

— Цікаво, і чого їх тільки навчають у тих школах?

— То що ж нам робити? — спитала Сюзан, бо відчула, що тема вичерпана.

— Моя дорога панно, — промовив професор, несподівано звівши на дітей суворий погляд, — є один варіант, який досі чомусь нікому не спав на думку. Проте його варто спробувати.

— Що за варіант? — спитала Сюзан.

— Не пхати свого носа в чужі справи, — відказав їй. І на цьому розмова скінчилася.

Після бесіди із професором ситуація навколо Люсі трохи розпружилась. Пітер стежив, аби Едмунд більше не кпив з неї, і ні вона, ні хто інший не згадували у розмовах про шафу. Це стало забороненою темою. Здавалося, ніби всі їхні пригоди на тому й скінчились. Але це було не так.

Дім професора (про який навіть господар знав так мало) був дуже старий і такий знаменитий, що люди з усієї Англії приїздили сюди і просили дозволу його оглянути. Він належав до пам'яток, про які згадують у путівниках й оповідають у легендах. До речі, деякі з цих історій були ще дивніші за ту, яку я вам ото розказую.

Коли приїздили нові групи туристів і просили дозволу оглянути будинок, професор завжди йшов їм назустріч. Пані Макреді, економка, показувала їм усе всередині і довкола, розповідала про картини та лицарські обладунки, про рідкісні книги у бібліотеці. Правда, пані Макреді не надто панькалася з дітьми, бо не любила, коли їй заважали провадити екскурсії. Мало не першого ранку, коли вони тільки приїхали сюди, разом з купою інших настанов, Пітер і Сюзан почули:

— І запам'ятайте, будь ласка: не плутатися мені під ногами, коли я воджу туристів.

— Ага, звичайно, нам так хочеться змарнувати півдня, аби ото тинятися з гурмою якихось роззяв! — відреагував Едмунд.

Пітер, Люсі і Сюзан думали так само. Але саме з цього попередження розпочалися їх нові пригоди.

Якось зранку Пітер з Едмундом роздивлялися обладунки, гадаючи, чи вдалося б їх розібрати, коли в кімнату влетіли дівчатка із криком: «Тікаймо! Сюди йде Макреді, а з нею хмара туристів».

— Швидше! — підхопився Пітер, і всі четверо кинулись до дверей, що були в іншому кінці кімнати. Проте, минувши Зелену залу і добігши до бібліотеки, почули голоси попереду і зрозуміли, що пані Макреді зо своєю групою піднімається не з того боку, не з парадного входу, як вони думали. А тоді — чи то наші втікачі розгубились, чи то пані Макреді справді намагалася їх піймати, чи то в самому будинку ожили якісь чари і гнали їх у Нарнію — хай де б вони опинялись, їм здавалося, що відвідувачі наступають їм на п'яти. Діти гасали з кімнати в кімнату, аж доки Сюзан сказала:

— Та ну їх, цих ґав! Давайте перечекаємо там, де шафа. Хай вони собі пройдуть. Туди точно ніхто не піде.

Але досить їм було вбігти в кімнату, як знову почулися голоси у коридорі, а потому хтось із відвідувачів підійшов до дверей і діти побачили, як опускається клямка.

— Швиденько, — вигукнув Пітер, — більше нема куди! — і рвучко відчинив дверцята шафи.

Вся четвірка миттю опинилася всередині. Втікачі завмерли у темряві, важко переводячи подих. Пітер причинив дверцята, проте не цілком, бо, звісно, пам'ятав, як кожна розумна людина, що в жодному разі не можна закриватися у шафі.

Розділ 6. У лісі

— Хоч би Макреді вже вивела тих туристів, — прошепотіла Сюзан. — У мене така судома!

— Тут смердить нафталіном! — сказав Едмунд.

— Напевно, у всі кишені понапихали проти молі, — промовила Сюзан.

— Щось штрикає мене в спину, — озвався й Пітер.

— Слухай, а тобі не зимно? — поспитала Сюзан.

— А справді, коли ти це сказала, я відчув холод, — відповів Пітер. — Та й вогко з біса. Що тут діється? Я сиджу на чомусь мокрому. І з кожною хвилиною стає ще гірше.

Хлопець ледве звівся на ноги.

— Виходьмо, — сказав Едмунд, — вони вже забралися.

— О-ой! — раптом вигукнула Сюзан. Всі кинулись до неї з питанням, що трапилось.

— У мене за спиною дерево, — здивовано говорила Сюзан. — Бачите? А звідтам пробивається світло.

— Справді, — сказав Пітер. — Гляньте туди… і туди. Скрізь дерева. А під ногами — сніг! Гей, якщо я зрозумів, ми таки потрапили до лісу Люсі.

Тепер жодного сумніву у цьому не було. Четверо дітей стояли, кліпаючи очима від несподіваного денного світла. Тут була зима. Позаду висіли шуби, а попереду перед дітьми немов завмерли дерева, геть накриті снігом.

Пітер рвучко обернувся до Люсі.

— Вибач, що я тобі не вірив, — сказав він. — Вибач. Ось моя рука: мир?

— Мир, — відповіла Люсі і вони потиснули одне одному руку.

— Так, — промовила Сюзан, — і що нам робити далі?

— Що робити? — перепитав Пітер. — Як що? Іти в ліс, що ж іще?

— Ух, — сказала Сюзан, притупуючи ногами, — а тут холодно. Як гадаєте, може, варто вдягнути шубки?

— Але ж вони не наші, — завагався Пітер.

— Я впевнена, що ніхто нас не сваритиме, — сказала Сюзан. — Ми ж не винесемо їх із дому, ба навіть не будемо витягувати зі шафи.

— Я й не подумав про це, Сю, — сказав Пітер. — Звичайно, в такому разі можна взяти. Ніхто не скаже тобі, що ти поцупила шубу, якщо вона висітиме в шафі. Та й уся ця країна, напевно, міститься у шафі.

Те, що запропонувала Сюзан, було дуже доречним, отож діти відразу повбиралися. Шуби були завеликі і сягали аж до п'ят, відтак скидалися радше на королівські мантії. Зате усім стало набагато тепліше. Ну а ще, розглядаючи один одного, вони подумали, що тепер їхні строї більше пасують до місця, де вони ото опинилися.

— Ми можемо бавитися у дослідників Арктики, — сказала Люсі.

— Тут і без забави усе таке цікаве, — відповів Пітер і перший рушив углиб лісу. На небі зібралися важкі темні хмари: здавалося, ось-ось почнеться хурделиця.

— Слухайте, — раптом озвався Едмунд, — аби вийти до ліхтаря, треба взяти трохи ліворуч.

Едмундові-бо на цей момент геть вилетіло з голови: він же мав удавати, буцім ніколи не бував у цьому лісі! І не встиг він ще й доказати до кінця, як зрозумів, що спалився. Всі стали мов укопані і вражено видивились на нього. Пітер присвиснув.

— Значить, ти справді тут був, — сказав він. — Лю говорила, що зустріла тебе тут, а ти зробив з неї брехунку.

Запала глибока тиша.

— От в'їдливий тхір! — здвигнув плечима Пітер і замовк Дійсно, що тут іще скажеш? Через якусь хвилину вся четвірка рушила далі. Лише Едмунд бурмотів собі під ніс:

— Гаразд, я віддячу вам за все, ви, купа самозакоханих вар'ятів.

— Куди нам усе-таки йти? — спитала Сюзан радше аби змінити тему.

— Я гадаю, що Лю могла би бути за провідника, — відповів Пітер. — Чесне слово, вона на це заслуговує. Куди ти нас поведеш, Лю?