Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз. Страница 25

Усі ці думки миттєво промайнули у голові Диґорі. Далі він узяв ноги на плечі і щодуху помчав до поріг. Та чаклунка метнулася за ним. Як тільки він вискочив назовні, брама сама по собі зачинилася. Це дало змогу хлопцеві відірватися від переслідування, але ненадовго. Поки він добігав до друзів і гукав до них: «Поллі, швидше! Полетуне, злітай!» — чаклунка чи то перелізла через стіну, чи то перестрибнула її і знову його наздоганяла.

— Ані руш, стій на місці, — вигукнув Диґорі, обернувшись обличчям до неї, — інакше ми всі зникнемо. Не підходь ні на крок.

— Дурний хлопче, — заговорила чаклунка, — чого втікаєш від мене? Я не завдам тобі шкоди. Якщо не спинишся і не вислухаєш мене тепер, то втратиш знання, які можуть зробити тебе щасливим на все твоє життя.

— Досить, я не бажаю слухати про це, — відповів Диґорі. Та він слухав.

— Я знаю, яке доручення ти повинен виконати, — продовжувала чаклунка, — бо то я була минулої ночі поряд із вами і чула всі ваші розмови. Ти зірвав плід із того саду. Він у твоїй кишені. І ти збираєшся, не скуштувавши, принести його левові? Щоб він з'їв його, щоб він його використав? О простота, о глупота! Та ти хоч здогадуєшся, що то за плід? Тоді я розповім тобі. Це яблуко молодості, яблуко життя! Я знаю, бо скуштувала його й одразу відчула у собі такі зміни, які говорять мені, що ніколи не постаріюся і не помру Покуштуй його, хлопче, покуштуй. І ми з тобою житимемо вічно, і будемо королем та королевою всього цього світу… або твого, якщо забажаємо туди повернутися.

— Ні, дякую, — відповів Диґорі. — Не знаю, чи так уже схочеться мені нескінченного існування, коли всі, кого я люблю, вже повмирають. Ліпше проживу належне мені життя, помру і піду на небо.

— А як твоя мама, яку ти, кажеш, дуже любиш?

— Але нащо їй те яблуко? — запитав Диґорі.

— Ти що, вдаєш дурня чи не розумієш, що один-єдиний шматочок того яблука зцілить її? Воно у твоїй кишені. Ми тут самі, а лев далеко. Скористайся своєю магією і повертайся у свій світ. За хвилину ти вже будеш біля маминого ліжка і віддаси їй яблуко. За п'ять хвилин ти побачиш здоровий рум'янець на її обличчі. Вона скаже тобі, що біль полишив її. Потім скаже, що почувається ліпше. А далі засне міцним здоровим сном… Подумай про це. Кілька годин солодкого природного сну без болю, без снодійного. А наступного дня тільки й розмов буде про її чудесне зцілення. Незабаром вона цілком одужає. Все знову буде чудово! У твою домівку знову повернеться щастя! Ти будеш таким, як інші хлопчаки.

— О! — зсудомлено видихнув Диґорі і схопився рукою за голову. Хлопець розумів, що тепер перед ним постав найжахливіший вибір.

— Що зробив для тебе лев, що ти став його рабом? — не вгавала чаклунка. — І що він зможе заподіяти тобі, коли одразу втечеш у свій світ? А що подумала б твоя мама, якби знала, що ти міг звільнити її від болю і повернути назад до життя, міг урятувати від розриву серце свого бідолашного батька, але не захотів… і все задля того, аби ви конати доручення дикого звіра, до якого тобі немає жодної справи, у геть невідомому світі?

— Я… я не думаю, що він дикий звір, — у хлопця пересохло в горлі. — Він… я не знаю…

— Та він навіть гірший, — наполягала чаклунка. — По-глянь, що він уже зробив із тобою, поглянь, яким безсердечним ти став. Таке діється з кожним, хто його слухає.. Жорстокий, безжалісний хлопчисько! Ти радше дозволиш матері померти, аніж…

— О, припиніть, — нещасним, захриплим голосом перебив Диґорі. — Ви що, думаєте, я не бачу? Але ж я… я обіцяв!

— Так, але ти не усвідомлював, що обіцяв. І ніхто тут не може стати тобі на заваді.

— Мама може, — відповів Диґорі, ледве вимовляючи слова. — Вона б так не вчинила… вона дуже суворо ставиться до виконання обіцянок… і до крадіжок… і до всіх таких речей. Вона б мені цього не радила, напевно… якби була тут.

— Але ж їй не конче знати, — дуже солодко заперечила чаклунка (годі навіть було подумати, що хтось із таким лихим обличчям міг так солодко говорити). — Ти міг би не розказувати їй, звідки у тебе це яблуко. І батькові не обов'язково знати. Ніхто у твоєму світі не мусить знати всієї історії. Та й, зрештою, можеш не брати зі собою назад оте мале дівчисько.

Ось тут чаклунка і припустилася своєї фатальної помилки. Бо, зрозуміло, Диґорі знав, що Поллі може вибратися звідси за допомогою своїх перстенів так само легко, як і він за допомогою своїх. Але ж чаклунка про це не здогадувалась. І припущення, що він може покинути Поллі напризволяще, раптом виявило: все, про що говорила чаклунка, насправді було фальшивим і облесливим. Навіть попри усе страждання, голова Диґорі вмить просвітліла і він озвався інакше, набагато впевненіше:

— Послухайте, а звідки це все Вам відомо? З якого дива Ви раптом так ніжно полюбили мою маму? Що це, в біса, відбувається? Що за гру Ви провадите?

— Браво! Молодець, Диґу, — прошепотіла йому на вухо Поллі. — Не барись! Негайно тікаймо геть.

Упродовж усієї суперечки Поллі не наважувалася зронити і слова, адже це не її мама помирала.

— Давай, — сказав Диґорі, допомагаючи дівчинці вилізти на коня. Потім швиденько видряпався сам. Полетун розпростав крила.

— Забирайтеся звідси, телепні! — крикнула чаклунка. — Думай про мене, хлопче, коли лежатимеш старий та хворий, думай про мене, коли помиратимеш. Згадаєш, як знехтував шанс здобути вічну молодість, та іншого разу не буде.

Вони піднялись уже так високо, що майже не чули її. Чаклунка також не стала довго дивитись їм услід. Діти бачили, як вона спустилася з крутого пагорба і попрямувала на північ.

Їхня подорож сюди розпочалася нині рано-вранці, те, що відбулося в саду, багато часу не зайняло, отож і Полетун, і Поллі в один голос заявили, що легко доберуться назад до Нарнії ще до настання ночі. Всю дорогу Диґорі мовчав, а друзі боялися його рухати. Він був дуже сумний і досі сумнівався, чи правильно вчинив. Проте кожного разу, коли він згадував осяйні сльози ув Асланових очах, упевненість поверталася до нього.

Увесь день Полетун летів рівно, невтомно працюючи крильми. Річка, що текла на схід, провадила його через гори, понад дикими лісистими пагорбами, далі понад величним водоспадом і донизу, донизу, туди, де в тіні могутнього бескида темніли ліси Нарнії. Полетун летів доти, доки небо за ним не залилося багрянцем призахідного сонця і не стало видно, що на березі річки зібралося багато створінь. Невдовзі він зміг серед них розгледіти Аслана. Полетун ковзнув донизу, розчепірим ноги склав крила і приземлився, продовжуючи бігти галопом. Тоді зупинився. Діти злізли з коня. Диґорі побачив, що всі звірі, гноми, сатири, німфи та інші створіння розступаються, звільняючи йому дорогу. Він підійшов просто до Аслана, подав йому яблуко і промовив:

— Я приніс Вам яблуко, яке Ви хотіли, сер.

Розділ 14. Садження дерева

— Молодець, — грімко проказав лев, аж земля стряслася. Диґорі знав, що всі нарнійці чули ці слона і що історія про нього буде передаватися від батька до сина в цьому новому світі сотні років, а можливо, і завжди. Проте йому не загрожувало відчуття марнославства, бо він узагалі не думав про це тепер, коли стояв перед Асланом. Хлопець виявив, що цього разу може дивитися левові просто у вічі. Диґорі забув про свої клопоти і почувався цілком задоволеним.

— Молодець, сину Адамів, — повторив іще раз Аслан. — Бо плід цей ти здобув у голоді, у спразі, у сльозах. І не хто інший, а ти своїми руками посадиш зерно Дерева, яке повинно стати захистом для Нарнії. Кинь яблуко біля річки, туди, де пухкіший ґрунт.

Диґорі вчинив за словами лева. Всі довкола принишкли. Від ріки долинув легкий сплеск, коли яблуко впало у багно.

— Добре, — промовив Аслан. — А тепер давайте продовжимо коронацію короля Нарнії Френка та Гелен, його королеви.

Діти щойно тепер зауважили подружню пару. Обоє були зодягнені у дивовижно гарні шати. З рамен спадали розкішні мантії. Королеву мантію ззаду підтримували чотири гноми, а королевину — чотири річкові русалки. Голови короля і королеви залишались неприкритими. Волосся Гелен вільно в'юнилося по плечах, і це їй вельми пасувало. Однак справжньою причиною їхньої докорінної зміни не були ані пишне волосся, ані пишні строї: нового виразу набули їхні обличчя, насамперед обличчя короля. Скидалося на те, що він відмився від усіх своїх негарних рис — різкості, хитрощів та задерикуватості, яких нахапався за час праці лондонським візником. Натомість усе помітніше проглядались відвага та доброта, що зав-жди були у ньому. Можливо, це був наслідок дії цілющого повітря молодого світу або розмови з Асланом, а може, і того й іншого.