Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович. Страница 18

І нарикав, і накаркав… Сам потім пошкодував…

У третій, вирішальній партії Світлана несподівано підвернула ногу. її одвели на лаву, промасажували й забинтували щиколотку.

— Ну, як ти? — хвилювалися подруги.

— Нормально, — відповіла Світлана. — Зараз вийду… — Вона підвелася, ступила крок і, тихо ойкнувши, опустилася на лаву: — Не можу, дівчатка. Слово честі, не можу.

— Світланко, люба, будь людиною, Світланко… — Елечка опустилася перед нею на коліна. Вона не знала, ким замінити Світлану: запасних гравців у клубі “Електроничка” не було.

Світлана похитала головою:

— Ні, Елю, я підведу! Грайте без мене. Перерва закінчувалася. Світлана оглянулась і раптом гукнула:

— Ніно, Ніно, йди сюди!

Ніна, її недавня супротивниця, не відразу збагнула, що кличуть саме її.

— Ти — мене? — запитала вона, зашарівшись.

— Так, так, тебе.

Ніна невпевнено підійшла.

— Ніночко, голубонько, зіграй, будь ласка, за мене, — попросила Світлана.

— За тебе? — злякалася Ніна. — Та я не… — Вона готова була втекти.

Але Світлана вже стягнула із себе кеди:

— Взувай!

Ніна взулась у кеди, підкотила до колін джинси.

— Ходімо, — сказала їй Елечка. — Пора.

Ніна розгублено оглянулася на Світлану, ніби побачила її вперше, але нічого не сказала.

Звичайно, Ніна виявилась тим “слабким місцем”, яким не забарилася скористатися команда хлопчаків. Голова в Ніни йшла обертом, дівчинці здавалося, що м’яч весь час летить на неї. Та поруч з Ніною були товариші й пильний капітан. Вони самовіддано кидалися на будь-який м’яч, воднораз не перешкоджаючи подрузі робити самостійні удари, падати й навіть допускати похибки. Іноді Ніна заклякала в напрузі під поглядом десятків уважних, іронічних очей, але вчасно чула: “Подолай слабкість!.. Не тремти колінами!..” — і грала далі. Тільки зараз зрозуміла вперше Ніна, спостерігаючи за грою не збоку, як важливо буває зробити хоч один, але вірний крок, щоб не підвести всіх інших. І вона старалася, старалася скільки сили, шепочучи сама собі: “Не зіпсуй гри!”

А з лави запасних гравців долинав підбадьорливий заклик Світлани:

— Давай, Ніно, бий! Молодець, тримайся!

Ніна почула її, махнула рукою, піднеслася духом. І з трибуни відгукнулися дівчатка:

— Ніно, покажи їм наших!

Ну, Ніна й показала: кинулась на м’яч, ковзнула по ньому витягнутими пальцями — ледь не занапастила подачу. М’яч летів над самою землею, от-от він шльопнеться, додавши очко супротивникові. І тут їхній капітан, відчайдушна Елечка, пірнула вниз, наче у воді, прийняла м’яч на витягнуті долоні, на самі, як кажуть щирі волейболісти, самі-самісінькі “манжети”, підняла його вгору і впала. Та враз вона схопилася, обтрусилась і побачила, що гравці по обидва боки сітки застигли з розтуленими ротами. М’яч стрімко падав до центру землі, на спортмайданчик елечок.

— Бий! — несамовито зарепетувала Еля.

Майка опам’яталася першою і ледь помітним рухом кисті послала м’яч через сітку.

Трибуни вибухнули.

Навіть Ростик не витримав, гучно, на весь стадіон оголосив:

— Справді феноменальна гра! — І, отямившись, висваривши себе за поспішність, вимкнув мегафон.

Хлопчаки дуже хотіли виграти й спрямовували всі удари в бік Ніни. Бідолашна Ніна, за три хвилини вона пропустила чотири м’ячі; в неї аж сльози навернулися на очі. Тільки підбадьорливий голос Світлани не дозволив їй зовсім занепасти духом.

Тоді Елечка та її команда обрали нову тактику: всі найсильніші подачі й удари вони спрямували на найсильнішого суперника, на Електроника. Вони розуміли, що капітана хлопців не втомиш, не проймеш дрожем, не зіб’єш з пантелику, але, не даючи грати його товаришам, вони немов випробовували Елека та його команду: ану, покажи, електронне чудо, на що ти здатний!

Треба віддати Елекові належне: він був здатний на все. Однаково надійний у захисті й нападі, парируванні “важких” м’ячів, у бомбовому ударі і всіляких трюках. Поступово він набирав очки для своєї команди, незважаючи на дружний опір елечок. І хоч Електроник був у повному значенні слова чудовий гравець, симпатії глядачів усе-таки перейшли до “слабкої статі”. Не тому, що дівчатка програвали, а тому, що трималися до останнього всією командою. Тільки досвідчені болільники Ростик та, мабуть, Рессі, помітили, що Електроник більше не бив у бік Ніни. Ніна зрозуміла це значно пізніше й несміло посміхнулась капітанові супротивників. Як багато вона спізнала протягом гри!

Свисток судді сповістив, що перемогла команда “Електроник”. З перевагою у два очка.

Команди втомлено вишикувалися біля лінії, безладно попрощалися.

Рессі легко сплигнув із суддівської випіки й побачив своїх знайомих. Зграя дворняг з Волошок сиділа на лужку з висолопленими язиками.

“Прогуляємося?” — прогарчав Сторожовий.

“Залюбки”, — відповів Рессі й, упустивши свисток, помчав з приятелями до лісу.

— Гей, а протокол! — гукнув було Ростик, забувши, з ким має справу, й затнувся.

Він поздоровив з цікавою грою обидві команди й пішов писати звіт у міністерство. Мабуть, варто подумати про метод тренувань Електроника й Електронички. Якби ще хоч трохи наполегливості дівчаткам, і вони виграли б. Завтра, він певен, і в тих і в тих з’являться наслідувачі… Ростик і не підозрівав, що дуже скоро новий метод зазнає серйозних випробувань.

Команда Елечки відпочивала на лаві, переживала поразку.

— Це я в усьому винувата, — говорила Світлана. — Іншим разом ми неодмінно виграємо.

— Ні, це я винувата! — сказала, підводячись, Ніна. — Даремно ти, Світлано, на мене понадіялася. Я тебе підвела.

— Ні, Ніно, не даремно.

До неї підійшла Елечка, обняла за плечі:

— Зрозумій, Ніно, головне в грі не швидкість, не сила, не удача й навіть не виграш. Головне — відчути себе новою людиною, бути до кінця з друзями. Так завжди каже професор Громов.

— Я відчуваю, — тихо призналася Ніна.

І тут Світлана охнула:

— Дівчатка, а як же наша клятва? Хто тепер у нас закохається?

Дівчатка не встигли відповісти. За їхньою спиною пролунав сміх. Сироїжкін, непомітно підкравшись, підслухав розмову.

— Ха-ха, теж мені — знайшлися люди! Хочуть виграти в нас, у елеків!.. Хочуть, щоб у них закохалися! Правда, Елеку? Ось вона — авторитетна думка самого Громова!

Підійшов Електроник, урочистим тоном прочитав жартівливу телеграму:

“Вітаю всіх, хто програв і хто виграв. Ваш еголог Громов”.

Електроничка взяла з його рук бланк, сказала:

— Тут друкарська помилка. Не еголог, а ерголог. Тобто роботопсихолог. Наш учитель — видатний ерголог, а не еголог.

— Ні, не помилка, — несподівано заперечив Елек. — Саме еголог, від слова “его”, тобто “я”. Цю гру виграв я! І професор Громов у даному разі не помилився: він не роботопсихолог, а мій болільник.

— Громов — твій болільник? — здивовано запитала Елечка. — Як це зрозуміти? Хіба ти один виграв гру?

— Я. Ми. Електроники, — уточнив Ел. — Королі повітря. Врешті-решт, мене сконструювали першого, а не тебе!

І “королі”, голосно сміючись, пішли.

— Що з тобою? — прошепотіла Елечка услід товаришеві й розгублено оглянулася на подруг.

Уперше вона зазнала незбагненного, незнайомого їй почуття — тривоги.