Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович. Страница 26

— Ти що це надумав? — суворо мовила Олеся. — Негайно віддай. Вона йому потрібна. Він пише книжки.

— Знаю, що письменник. — Вага зареготав.

— Ану, подивися мені у вічі! — зажадала дівчинка. Він глянув у суворо-зелені бездонні очі. І відвернувся. Знехотя простягнув авторучку.

— Я просто хотів його врізати, — ліниво позіхнув він.

— Вріж краще шибку, яку розбив учора, — парирувала, посміхнувшись, Олеся.

І як у воду дивилася!

Вага розпсихувався, загорлав, відступаючи:

— Яку шибку? Де я тобі її візьму? Виріжу з тебе, чи що?

Весь цей час я оглядався на наше парадне. Будь-якої хвилини могла вискочити мати з віником або коцюбою, якщо їй гукне хтось у кватирку, що мене кривдять. її Вага побоювався. Та я сподівався, що от-от у темних дверях з’явиться висока батькова постать.

А батько так і не вийшов.

— Забирайся звідси! — велів я Вазі. — Зникни! Інакше погано буде…

— Четверо на одного? Ну, фраєри!.. — Вага круто розвернувся, побіг.

— Він завжди такий? — спитала Олеся.

— Ні, не завжди…

Я усміхнувся, згадавши, як напровесні ми з Вагою загорали на даху сарая, мололи всякі дурниці, й раптом він скочив з місця, схопив мене за ногу: “Слухай, письменнику!..” І прочитав перші у своєму житті вірші:

Танк несеться в бій,

Як вогневій,

А на нім бійці.

Річка перед ним,

Перед ним мости.

Танк пройшов, і квит ото.

Знищив фріців сто.

Він тоді зовсім очманів від раптової радості.

Про вірші я не встиг розповісти товаришам. До нас біг, розмахуючи над головою ременем із блискучою бляхою, Вага із своєю компанією і репетував на все горло:

— Розійдись! Я псих! Уб’ю-у-у!

Ми згуртувалися щільною купкою, стиснули кулаки, готуючись до відсічі.

І крик обірвався. Вага зупинився, позадкував, зник. Хтось устиг шепнути йому страшну новину, яка повзла по двору: Льошу Маніна вбили…

Мене хитнуло. Я напевно знав, хто убив мого друга. Вірніше, я згадав про це: адже я з іншого часу. Карлуша! Ввічливий білявий парубок із сусіднього двору, помічник провізора наріжної аптеки. Він убивав беззбройних через заздрість. Побачить у дівчини годинник або в старого нову краватку, тихо відкликає вбік, вимагає: віддай! Спробуй тільки запереч… Льоша ось заперечив, коли ніс подаровані ковзани, а Карлуша вже подумки приміряв “гаги” на свою ногу. Ех, через ковзани: А Вага ж вигострив ніж для Карлуші на заводському верстаті.

От і втік.

Я безпорадно оглянувся: де ж ви, друзі дитинства, — Ігор, Вітько, Юрко, Льоха? Ні, Льохи вже не буде. А десь поряд ховається Карлуша. З Льохиними ковзанами. Страшно.

І раптом страх минув. Я угледів крізь бузкові кущі дядька Серьогу в білій гімнастерці. Він давно спостерігав за нашою суперечкою з Вагою, але поки що не втручався. Я заспокоївся. Начувайся, Карлушо! Міліціонер скоро тебе спопаде. Буде тобі справедливий суд. На якому, щоправда, ти так нічого й не зрозумієш.

Зате Карлушина мати прийде до нас у двір, стане навколішки перед Льохиними вікнами й простоїть до ранку.

Стислося серце. Я не хотів наражати дітей майбутнього на тяжке випробування.

Сказав:

— Кире, повертайся додому!

Він кивнув, склав руки сокиркою, націлюючись на глуху рублену стіну комори. Ми вишикувалися за його спиною. І пішли прямо на стіну.

На ходу я гукнув:

— Здорові були, дядьку Серьожо!

І побачив, як змахнув білий рукав над червоною петлицею.

РАНКОВІ Й ВЕЧІРНІ КІНОСЕАНСИ

— А тебе все життя називали письменником?

— Атож, так сталося, — відповідав я Олесі та братам. — У дитинстві я мріяв бути продавцем дитячих книжок і сказав про це вголос. От і став дворовим письменником.

— Хіба це погано? — озвалася дівчинка.

— Ні, аж ніяк не погано. Були прізвиська менш шанобливі. Інженер. Інтелігент. Ні в чому не винуватих носіїв цих прізвищ зустрічали сміхом і потиличниками.

— Яке варварство! — Олеся сіпнула плечем.

— Звичайно, варварство. Однак ще й життєва школа. Тільки ви не подумайте, що весь світ тоді складався із хуліганів та бандитів. Справжні люди воювали, працювали, допомагали одне одному. А це так, тимчасовий накип.

— А Вагу ти більше не бачив?

— Колись бачив.

…Я впізнав його зразу, як тільки сів у таксі. І він мене, певно, теж, тільки не подав виду.

Коли машина помчала, я сказав у тверду широченну спину: “Здорово, Ваго!” — “Здоров, письменнику, — обізвався він, мигцем глянувши у дзеркальце. — Ти став справдешнім письменником”. — “А ти справдешнім шофером”.

Після війни він став шоферувати. Постатечнів, виростив двох дочок. Ніхто з таксистів краще за нього не знав Москву.

— До речі, одна з його дочок — кіноактриса, — сказав я дітям.

— А… — Олеся махнула рукою. — Кіношка. Його навалом, і все нудне.

— Так уже й усе?

Ми сидимо з дітьми у моєму кабінеті. Ліва нога в гіпсі, вона відчутно перетягує праву, зате я можу безболісно шкандибати по кімнаті. У Скліфосовці я був, але тільки два дні, поки не затужавів гіпс на зламаній п’ятковій кістці.

Коли ми повернулись із травня 1944 року в маленький арбатський двір, я знайшов милиці й Свій портфель по той бік паркану, а діти викликали з автомата “швидку”. Звичайно, в такому стані та ще коли скоро виписують я не встиг оглянути лікарню. Проте, лежачи на ліжку в ділових палатах Науково-дослідного інституту швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського, згадав, як за завданням нашої біологічки Римми Сергіївни ми, восьмикласники, приходили сюди за порадами й майстрували потім наочні посібники для уроків анатомії. Що ж, вилікування людини завжди наочне, суворе й конкретне. Треба осягати істину щоденно багато-багато років, щоб стати такими хірургами “шереметєвки”, як знамениті Скліфосовський, Юдін, Петров.

Хоч Сергій Сергійович Юдін, головний хірург інституту, прославлений на весь світ учений, працював тоді буквально за два кроки від нашої школи, він був далекий і абстрактний для нас. Зате ми відкрили хірурга в нашому товаришеві Льоні Могилі. Цей здоровань з могутнім замогильним голосом завжди потішав клас, як тільки починав відповідати біля дошки. І раптом у дев’ятому класі ми втратили Льоню. Ми не знали, що й думати: як же так — ніби й не двієчник, із забезпеченої інтелігентної родини, і пішов у санітари Скліфосовського? Кого він там возить на каталках, за ким доглядає, хіба це чоловіча справа? А він вирішив, що саме чоловіча.

У лікарні, шкандибаючи на милицях по східцях, я побачив попереду знайому дебелу постать, стрельнув у спину шкільним паролем: “Мовчи, Могило!” — “Уже не Могила”, — прогудів Леонід, не обертаючись. У кабінеті професор-онколог назвав своє нове прізвище, відоме багатьом зціленим. “Як же так, Льоню?” — повторив я одвічне питання класу. “Знаєш, — сказав він, — якби я не жив поряд із Скліфосовським, я міг би й не стати медиком”.

— У вас усі були такі розумні? — запитав Кир.

— Звичайно, не всі, але більшість. За найвідсталіших вважали мене й Толика Черняєва.

— Чого так?

— А так. Одного разу нам обридло навчання, і ми цілий місяць вешталися по кіношках.

Спочатку ми із сусідом по парті вирішили піти в льотчики й подалися до районного військкома. Він вислухав нас уважно. Потім спитав у Толі, де він скалічив праву руку, і той признався, що з дурного розуму кидав у багаття патрони. А мене військком одвів до окуліста, і той виписав мені окуляри. Словом, ми засипалися й вирішили гуляти напролом.

— А що ви дивилися? Які фільми? Про що вони? — загомоніли дружно мої гості.

Я почав перелічувати назви наших і трофейних кінофільмів, багато з них ми дивилися разів по п’ятнадцять, а то й двадцять: “Веселі хлоп’ята”, “Великий громадянин”, “Два бійці”, “Доля балерини”, “Індійська гробниця”, “Тарзан”, “Загибель “Титаника”, “Міст Ватерлоо”…

Бачу, очі в дітей розгорілися. Ще б пак: сісти на перший ряд маленького незнайомого кінозалу, поринути в невідомий, надзвичайно цікавий світ, хіба це не найбільша втіха? А вибір який, назви кінотеатрів які звучні: “Форум”, “Колізей”, “Барикади”, “Аврора”, “Зоря”, “Перекоп”, “АРС”!