Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович. Страница 33

Ой, мамо, мамо,

Ой білая панама,

Розкішная панама,

А на моєму фото

Не лице, а драма.

Спочатку всі немов оніміли, потім опам’яталися, засміялись, грянули хором:

Ой, мамо, мамо,

Ну де твоя панама?..

А моя “Пугачиха” стоїть задоволена в оточенні Гусєвих та інших поклонників із сорок сьомого. Я хотів було гукнути: “Олесю, ти що це?” Та передумав. До Олесі підійшла Ніна, попросила: “Повтори, будь ласка. Я чогось цього номера не знаю…”

Що далі співав трудяга-патефон?

Пам’ятаю радісний, розкритий навстіж світ у піснях Орлової:

Радів соловей, весни співець,

Життя навкруг буя в красі.

Якби було у мене сто сердець,

Я б віддала йому усі…

Радіють… Співають… А мені чомусь сумно.

— Не сумувати!.. — кинула жартівливо Ніна, проходячи повз мене.

— Це мине, — відповів я цілком дорослим тоном. — Ностальгія. Ретро…

Вона глянула на мене безпомічно. Ми танцювали з нею останній свій танець.

— Знаєш, — сказав я, заглядаючи в Нінині очі з майбутнього, — ти станеш гарною естрадною співачкою, а я — насправді — письменником. І ми більше не побачимося.

— Чому? — Вона здивувалась. їй дано було заглянути лише на два роки вперед.

— Заспівай, Ніно! — попросив я.

Вона погодилась. І тільки-но замовк Утьосов, зазвучав над лісом дзвінкий дівочий голос:

Не забудь мене удалині,

Хай душа твоя пала в огні.

Буде ніч. І буде молодик в той час.

Чекатиме він нас.

Вона заспівала одну строфу. Ніхто не зрушив з місця, не заговорив. Тиша опустилася на галяву. Всі завмерли, як на старому знімку. Ось він, у пам’яті і насправді: купка застиглих у танці юних дачників, патефон на величезному пні, колони сосен, місячний ліхтар.

Я просигналив Вітрові:

— Зібратися всім разом!

Ми зустрілись під сосною, осяяною місячним ліхтарем. Ледве вирвали з кола танцюристів Ліну-поліно. Навіть у темряві було видно, яка в неї фізіономія.

— Як добре, братці-кролики! Кире, це ти? — торохтіла вона. — Вітре, чого ти сумний? Письменнику, заспокойся! Олесю, вибач мені. — І додала: — Я готова. Я, братці-кролики, щаслива…

Олеся не стрималася, цмокнула тітку в щоку.

— Отакою я тебе люблю!

Коли ми проникали крізь товстелезну сосну, в середину її стовбура, пролунав життєрадісний голос Ліни:

— Як його? Гаврош? А-а, Гаврик! Певно, він заждався нас у своєму ящику.

Хвалити бога, за вечір хоч одну долю було вирішено.

СУД ПАМ’ЯТІ

Я таємно викликав Кира у двір.

— Мені потрібно на одну годину в сорок четвертий. 21 жовтня. Це важливо.

— Ми удвох? — спитав Кир.

— Удвох. Там іде суд над убивцею.

— Зрозумів, — відповів Кир. — Роби, як я. Я поклав йому руки на плечі.

Точно пам’ятаю цю дату: 21 жовтня мене викликали в суд як свідка. В суді я ніколи не був, не знав, що там говорять, і Льохині ковзани не взяв під східцями. Карлуша зізнався у двох убивствах — дівчини й діда, а вбивство Льоні Маніна заперечував. Зараз, саме зараз я виправлю помилку.

Ми опинилися з Киром у нашому дворі. Двір був пустий, похмурий. На небі висіли свинцеві хмари. Я пірнув у парадне, дістав із схованки під східцями ковзани, загорнуті в синю ганчірку. Хитрий ти, Карлушо, тут ніхто не шукав би. А я, виявляється, страшенний боягуз, навіть перелякався, коли знайшов ковзани. Що ж, хай буде суд і наді мною!

Показав “гаги” Кирові. Новенькі, нікельовані, з тупими вістрями. Льоха так і не встиг їх заточити, приміряти, прикрутити до валянок мотузкою з палицею.

Ми побігли униз, на Каланчевську вулицю. Тут каталися взимку на ковзанах. Розганялись униз аж до трамвайної лінії. І чекали на попутний ваговоз, чіплялися за борт дротяним гачком і піднімалися на гору. Це незрівнянна втіха: іскри сипалися з-під ковзанів, коли попадався голий брук, вітер рум’янив лице, й головне, треба було дивитися, щоб ніхто раптом не висунувся із-за борту, не зірвав з тебе шапку.

Сіре суворе приміщення міського суду напроти трамвайної зупинки. Піднялися на другий поверх. Кімнату, де відбувався суд, я пам’ятав.

Маленький зал забито людьми.

Я приземлив Кира на край лави й відразу ж побачив убивцю. Білявий, з байдужим обличчям, він упевнено сидів на лаві підсудного. За його спиною застиг міліціонер. Трохи осторонь, теж під охороною, нудилися Вага, Франт, брати Воли.

Я підійшов до високого столу, поклав перед суддею згорток.

— Що це? — запитав суддя.

— Ковзани… друга. Леоніда Маніна. — Судорога здавила мені горло, але я переборов хвилювання і страх, показав на Карлушу. — Його убив оцей.

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові? — спитав суддя.

Я назвав себе.

— Це мій свідок, товаришу суддя, — пояснив, підводячись, прокурор. — Він із сьомого класу.

Суддя розгорнув ганчірку, і всі побачили новенькі Льонині ковзани. Родич мого убитого друга, який сидів у залі, затулив долонями обличчя.

Я відповідав на запитання прокурора, адвоката, судді, а сам дивився на старого залізничника в коричневій формі — дядька Герасима. Він жив у нашому парадному, а в суді був народним засідателем. Дядько Герасим дуже добре знав схованку під східцями. Він мені повірив.

Я не хотів дивитися ні на білявого вбивцю, ні на його спільників. Лише один раз, назвавши Вагу, який виготовив ножа для Карлуші, я обернувся до нього, запитав:

— Чого ж ти мовчиш, боягузе?

Вага криво усміхнувся, втупився у стелю. Карлуша не зацікавився ковзанами, як усі присутні на процесі, котрі витягували шию, щоб розгледіти мою знахідку. Карлуша, що ходив завжди в чистенькій, випраній і випрасуваній матір’ю сорочці, у галстуці, в сіренькому піджаці, зараз був у затрапезній куфайці. Біляве волосся поголене, сам він не схожий на себе. Ніхто раніше не знав ні його справжнього імені, ні по батькові, ні прізвища. Всім було відомо тільки, що він спочатку першокласник, потім другокласник… семикласник… дев’ятикласник… живе з мамою, працює в аптеці помічником провізора. Знали, що Карлуша чемний, старанний, сумлінний.

І ніхто не знав, що в нього вовче серце. Ось він на очах у всіх.

І я подумав: “А що, якби ковзани подарували не Льосі, а мені?” І Карлуша підійшов би до мене, до знайомого хлопця, спитав спокійно: “Що несеш? Дай потримати”. А коли б я не погодився, як Льоха?.. Га-а?.. Тоді я лежав би зараз на Бабушкінському кладовищі, а Льоха приніс би в суд мої “гаги”.

Він такий був — Льоха. Він би приніс.

Знову питав я себе: хто ж він, Карлуша?

І навіть задихнувся від думки: “Невже фашист?”

Ось так запросто: серед нас, міських дітей, серед червоних кіннотників і просто життєрадісних трудяг-москвичів, серед усіх наших зустрічей, ігор, пісень, серед нашого суворого теперішнього й такого довгожданого майбутнього — фашист?

Так, фашист!

Він сидів перед усім народом на лаві звинуваченого.

Тепер я його не боявся. Не боявся нікого з різношерстої зграї бандюг. Я знав, точно знав, що фашисти нападають із-за рогу не тільки на фронті. Я зрозумів, що коротке Льохине життя входить до числа двадцяти мільйонів жертв війни. Він загинув, як і батько на фронті, мужньо й раптово, фронт проходив і нашим Грохольським, не тільки під Вязьмою, де куля скосила Маніна-старшого. Улюбленою піснею Льоні була батьківська “Кінна Будьонного”. Пам’ятаю, як до війни вони тихо наспівували, сидячи у дворі на лавці: “Никто пути пройденного у нас не отбврет…”

Стіни залу немов розсунулись у часі й просторі, виразно почув я журливий, щемливий, повільний наспів мого друга Марка Бернеса. Він любив саме так говорити: “Я наспіваю вам…”

В полях над Вислой сонной

Лежат в земле сырой

Сережка с Малой Бронной

И Витька с Моховой…