Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина. Страница 11

Здається, шухляда рипнула. Ні, не здається: он і Чорнобілка сторожко повела вушками! Може, завелася миша? Треба туди запустити кішку! Було б чудово, якби миша таки завелась і Чорнобілка її впіймала! Мама тоді б назавжди пробачила котячу присутність, а то й досі нервово закочує очі при кожному нявканні, надто ж коли спить Ростик.

– Ну що, Чорнобілко? Вперед?

Софійка торснула шухляду. Ич, як завжди, замкнулася! Цікаво, що ключа так і немає, а шухляда завжди замикається! Добре, хоч невидимки в домі ще не перевелися!

Не так швидко, як Сніжана, але й Софійка зрештою спромоглася відімкнути шухляду. Миші не було, Чорнобілка розчаровано нявкнула. Були чобітки. Вона що, мала узути в них панну Юзю? Коробка від парфумів. Це хіба для якогось розбитого серця! Газети й світлини… Як можна дати раду цим газетам і невідомо чиїм фотографіям? Ось, наприклад, у газеті «Зоря Вишнополя» за 1982 рік прочитала: “…Вийшов з будинку міліції сивий чоловік і вхопився за голову: “Це ж сорок років життя в підземеллі угробити!” Судити за дезертирство його вже не стануть: закінчився термін дії закону. Та хіба він сам себе не засудив до найтяжчої міри покарання?..”

Тю та й годі!

О, світлина пожовкла… Дівчатко з великими наполоханими очима… Забере до бабусі в Половинчик, розпитає.

Ця газета просто-таки розпадається від старості.

«Гу… Губернські відомості». “…Раптове зубожіння й позбавлення дворянського звання кількох родин міста Вишнополя змусило їх проситися на службу до нового землевласника п. Гордія Кулаківського”.

– Ти ба, уже встиг і земельки нагарбати! – обурилася. – Що ж іще викине?

“Пан Кулаківський, – читала далі, – погодився за низькою ціною продати їм для проживання кілька невеличких будинків. Зважаючи на заслуги перед містом, дозволив безкоштовно мешкати в своєму колишньому домі тільки родині безвісти зниклого предводителя дворянства Данила Міщенка”.

– Еге ж, тяжко мучиться Кулаківський вашим прокляттям! Як благородно! Погодився продати обманутим людям їхні, вкрадені ним же, помешкання! – мало не захлиналась від обурення Софійка. – Хоч Данилові оддячив за послугу!

В інших «Губернських відомостях» її увагу привернуло оголошення: “Ще не старий, привабливий, шляхетний, хазяйновитий, непитущий, найдостойніший із достойних житель села Кривих Колін, дворянин-холостяк Даниїл Міщенков бажає познайомитись із молодою, красивою, заможною вдовою зі стерпною вдачею”.

– Хе, та й Міщенков улаштувався непогано!

Може, вона й порятує нащадків, але предкам дуже хотілося бодай солі на хвіст насипати!

21. Печальний фінал майже казки

До Мішеля і панни Юзі Софійка повернулась, коли ті під’їжджали до Вишнополя. Підстрибуючи на вибоїнах (такі шляхи досі не перевелися в їхньому місті), Юзя розгублено озиралась навсібіч.

– Ще не видно вашого маєтку? – запитувала нетерпляче.

– Вже небагато, кохана Юзю, ще зовсім трошки!

– Зупиняй! – гукнув, коли вже мало не проминули дрібнесеньку хатинку під соломою. Леле, це Міщенкова: Софійка добре запам’ятала розставання його з ріднею! Ой, та це ж і є Міщенків старший син – колишній безвусий юнак!

– Щось трапилося, любий Мішелю? – залопотіла панна.

– Трапилось, Юзечко! Ми – вдома!!!

Поки Юзя приходила до тями від щастя, юнак схопив її разом з валізкою на руки й рушив у двір. Софійка побігла услід.

У вузьких сінцях Мішель опустив Юзю на долівку – інакше б уперлись лобами в низеньку стелю – і взявся намацувати клямку.

– Мамо, це моя наречена! – радісно сповістив, щойно відчинилися двері.

У тісній чистій кімнатині мати якраз лагодила до столу картоплю-нелупку, інший хлопець, очевидно женихів брат, сидів на лаві, ждучи вечері.

З печі покахикував сивий дід, а в кутку біля грубки стояло і привітно лупало очима на гостей новонароджене телятко.

– Михайлику!.. – сплеснула руками жінка. – На ніч забираємо до хати, бо йому ще холодно! – пояснила здивованій Юзі присутність телятка. – Заходьте, сідайте. Чим багаті, тим і раді! Михайлик, певно, розповідав, що ми, відколи його батька одурив проклятий Кулаківський, ледве животіємо. Тільки цю халупку і вдалось викупити, поля і решту худоби забрали! Хлопці – по службах, я – по наймах, а батько-неборака світами тиняється!.. Нікому буде вас і поблагословити!..

– Мішелю?.. – обізвалась панна Юзя так, ніби збиралася помирати.

– Прошу, кохана?

– Мішелю, оце і є… оце і є ваш маєток?..

– Так, моя люба!

– А ще ви казали… ніби є другий поверх?..

– О так, Юзю! – Юнак указав на горище. – Там у нас живуть і несуться кури!..

Панна хотіла запитати ще щось, але… зомліла.

Раптом у дворі затупотіли кінські копита, залунали голоси. Застукали у вікно:

– Іменем закону, відчиніть!!!

– Папа! – зразу оклигала панна Юзя.

На порозі з’явились якісь пани в супроводі поліцейських.

– Юзефо, в карету! – наказав головний пан.

– О, папа! – Дівчина пошкандибала до карети, але враз повернулася.

– Нас розлучить хіба що смерть! – хотів схопити її в обійми схвильований Михайло, та панна відтрутила його: вона-бо верталась по свою валізку.

– Викрадача – в кайдани! – заволав пан.

– Юзю, як же так? – гукав хлопець, оточений поліцією.

– Ви – злісний обманщик!!! – схлипнула та вже з карети.

– Але я брехав задля нашого кохання!

– Про курник на другому поверсі?! – жбурнула Юзя якомога зневажливіше.

– Але ж ви самі запевняли, що справжня любов подолає все!..

Вони ще щось вигукували, але Софійка не могла розібрати вже нічого: обидві карети, з гуркотом збиваючи густу куряву, щезали в зоряній далині.

… Де земля з небом сходиться! Софійка й гадки не мала, що робити із цим віщуванням. А ще не розуміла, як опинилася в Кулаківського фотографія Міщенкового сина, навіщо їй проникати ще й у Міщенкове минуле? Як складеться доля в нерозумного Михайла? І хто тепер забере у фотографа його карточку?

А ще… ще шкодувала, що кохання виявилося порохнявим, а майже казка – мало не трагедією. І дуже знайомою видалась їй ота Михайлова формула щастя: брехати задля високої мети…

22. У Половинчику

– Софійко, то їдемо? – Тітонька стояла в дверях, тримаючи сумку з міськими гостинцями.

– Тільки ж ненадовго! – мовила мама. – Ото хай передихне зо три дні й повертається. Без такої помічниці ми з Ростиком пропадемо! Та й Чорнобілка засумує!

– Не сумнівайся: два-три дні – і перешлю твою Софійку цінною бандероллю! – заспокоїла Сніжана.

Бабуся частувала дорогих гостей смаженою рибкою.

– От смакота! – допалася до рибки Сніжана. – Сто років не їла! Вже ці дієти замучили! Навіть на власному весіллі не мала такого апетиту!

– Смакота – не смакота, але дідусеві подякуйте! – усміхалася бабуся, підкладаючи хвостатих на тарілку. – Він, як Івасик-Телесик, аби скресло – вже й на воді! У нас хто наловив, той і чистить. Я тільки смажу. От і сьогодні: приніс, перечистив – і знов на Відьмин ставок! Як піде на пенсію, мабуть, там і ночуватиме.

– Ось ми його навідаємо, трохи здобич розполохаєм! – пожартувала тітонька.

Софійку ж уразило інше. Скільки разів купалась у тому ставку, скільки швендяла берегом, а назвою не переймалась ніколи! Такою назвою!

– Бабусю, чому ставок Відьмин?

– Кажуть, на березі відьма жила. Когось вона там утопила, чи що. Та ви не беріть у голову! Ставок як ставок, неглибокий, вода чиста, рибка не переводиться!..

Софійці вже не терпілося до ставка, але вичікувала, поки Сніжана виконає дочірні обов’язки. Обов’язків було кілька. Перший – перемити посуд. Поки тітонька шукала, де лежить ганчірка і в чому мити, бабуся вже й сама впоралась. Другий – нагодувати гусей. Але в тих щойно вилупились гусенята, і старий гусак сичав на Сніжану, так і не підпустивши її близько. Третій – просапати грядки. Та Сніжана забула в місті свій сонцезахисний крем, а сонце палило немилосердно. Тож вирішила сапати увечері.