Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина. Страница 21

Світило сонце, і тиша стояла, як перед грозою. Як перед кінцем світу!..

Софійці зробилося моторошно. Боже, швидше до своєї кімнати!!!

Удома вскочила у рідне ліжко й накрилася з головою. Прокляття? Так, але не Кулаківських. Прокляття інше, від якого страждають усі.

Втім, думати про це – не на її розум. Їй досить таємниці роду Кулаківських, інших – не хоче і не подужає!..

Вискочила з-під ковдри, закрокувала кімнатою. Чому їй має боліти горе, яке впало на голови людей багато років тому? Чому досі пече в горлі пилюка, яку здійняли на шляху перелякана Олена, її діти, люди, які похмуро снували мимо?..

– Води!

Вибігла в коридор, хапаючись за стіни, зіпаючи спраглим ротом.

Календарик! Відривний календарик! Двадцять друге червня! Сьогодні – двадцять друге червня. Цього дня багато-багато років тому почалася війна! Софійка побувала в тому страшному дні! Вона в ньому й досі! Як утекти? Де сховатися? Що таке життя? Куди дівається минуле? Куди діваємось ми?

Софійка вперше відкрила давно усім відому істину: вона нічого не знає і не розуміє в цьому житті.

46. Бабусі й онуки

Втекла до кімнати, але спокою не знайшла. По якомусь часі вирішила: спекатися сумних думок зможе, тільки потрапивши в іншу світлину.

Почала порпатись у Вадимових скарбах. Ця дівчина, здається, Катерина? їй років до двадцяти. Красуня! Саме на виданні. Війна вже позаду, за дівчину можна не хвилюватися.

Тому ліпше пошукає іншої світлини. Ось напис на звороті: “1970-ті рр.” – вже ближче до сьогодення. На фото – двадцятирічний юнак із хитринкою в очах і світлою кучмою. Іванків син?

– Тепер ще зайти до баби, бодай її… – Хлопець куйовдить чуба, прилизаного для фотографування, і виходить з ательє. Він сердитий, і добре, що не бачить Софійки, а то б і їй перепало!

Переходить із ним Холерний Яр: колишня річка вже скидається на струмок, проте ще удвічі більша. Виходить на крутий пагорб, з якого вперше за всі подорожі в минуле не видніється церква. Еге ж, дідусь казав, що в шістдесяті її зруйнували. Пагорби ті ж самі, хіба у виярках більше сміття. А от будинки інші тепер… Жодного сліду, що колись (для Софійки – зо дві години тому!) тут розпочалася війна.

Ось і знайомий двір! Це тут їли-пили за здоров’я Катерини.

Спершу показувало, ніби в хаті нікого немає, але Толик тричі якось по-особливому постукав у вікно, і двері скрипуче й непривітно відчинилися.

– Чого тобі, онучку? – Стара Олена впускає хлопця, а з ним і невидимку Софійку до світлиці.

Тут колись Олена розповідала чоловікові про старця, на цій печі сиділа раніше миршава Катерина.

– То що ви надумали?

– А що ж тут надумувати? Не можу я тебе тут поселити: стара я, вередлива, хати холодні – задубієш. Сиди поки в знайомих, а там, мо’, оженишся на якійсь хаті!

– Ну й бабусю маю! – Толик копнув баняка, що стояв біля печі. Той перекинувся, вивернувши на долівку гарячу картоплю в лушпайках.

– Нащо ж ти так, Толику? – Олена заходилась визбирувати картоплю.

– Для кого це наварили? Чи не жениха ждете проти вечора? Вже ж не внука рідного! Он і м’ясом тушкованим пахне: гарно живете!

– Яке м’ясо, дитино? – заметушилась Олена, засовуючи під штандари ще якогось горщика. – Де ж бо мені взяти?

– Словом, так. Ви самі, коли хочете, за хату й виходьте! А мені цю віддасте! Що ж це діється: я, єдиний нащадок, та не маю власного кутка? Чи ж заради цього мої батько й мати гнули спину, порпаючи бараболю на чужих городах? Чи ж заради цього люди їм печінки поодбивали? Та вони в цій хаті, будьте певні, грошей наховали, а я – жебрак жебраком! Чи ж заради цього, кінець кінцем, мій дід Василь на фронті загинув?

Стара присіла на лаву і вхопилася за серце. Софійка ж дивувалася: таки на фронті?.. Ти ба, не припускала! А де ж Катерина, її діти?

Толик тим часом правив своєї:

– По-перше, я все тут перешукаю. По-друге, треба цю хату продавати. По-третє, гроші заберу я, але не переживайте. Куплю вам якусь халупу на околиці. Якби лиш погреба підправити: до нього, відколи я, ніхто не заглядав, мабуть, пообвалювався!

– Не зачіпай погреба! – скрикнула Олена.

– Умовили! – реготнув Толик. – Ото погріб вам і зоставимо! Поселитесь у ньому й тамечки будете жити. Можете звідти й не вилазити: все одно сусіди кажуть, що ви од людей ховаєтесь!

Толик нишпорив по хаті, витягуючи з кутків одяг, папери, посуд, інше добро. Коли дістав з-під штандарів горщика, відкрив покришку й побачив печеню, Олена знітилась і сіла на стілець:

– Часом і старій хочеться смачненького… Пригощайся, внучку, тут і на тебе стане. Умліло саме…

– Тут і справді на дві, як тепер кажуть, персони! Ой бабо, бабо, чи не здумали ви на старість заміж вискочити? Діда якогось у моїй законній хаті пригріти?

– Дивіться, бо непереливки буде, як займу вас обох!

Він пожбурив горщиком у вікно – розлетілася шибка, їжа впереміш із черепками розсипалася по підвіконню.

– Завтра купців приведу!

Пішов, хряснувши дверима.

Олена голосила і примовляла:

– Нащо ти, Іванку, так рано оженився? Воно, звісно, після війни і сімнадцятирічний – парубок хоч куди, але нащо мені така гризота з онуком?..

47. Невдалий продаж

Дорога, якось так виходило, вкотре пролягала повз Малофонтанну, три. Але як не стишувала ходу, як не озиралась, як не вдавала, ніби чогось чекає, Вадим із дому так і не вийшов. Або ж не повернувся, тиняється десь.

Нічого! Принаймні Сашка застане під липою.

– Торгівля твоя як? – поцікавилася одразу.

– Ох, як бачиш… Воно б і нічого, та конкуренти наступають. У центрі вже теж позбивали ціни: важать за п’ятнадцять. Коли б не підробіток на фірмі… Якби швидше черешні в нашому дворі достигали, можна б непогано заробити!

– До речі, можу підказати, де зараз дістати прекрасних стиглих черешень!

– Чесним шляхом? – загорівся Сашко.

Ти ба, яке чесне!..

– Інших не пропонуємо! В Міщенському лісі усім дозволяється рвати! – детально повідала шлях до Половинчика й до самого лісу.

– Це можна й велосипедом! – стішився хлопчина. – Сьогодні ж поїду!

Софійка уявила, як Сашко іде своїм деренчливим транспортом з приладнаним до багажника відром ягід. Ще й відро обв’язане якоюсь пілочкою! Просто-таки принц на білому коні! Глянути б на розтелепу, котра вляпається колись йому в дружини!

Наступного дня Софійка була в Кулаківських. Толик саме увірвався до бабиної хати з якимось подружжям – покупцями.

Як не впиралась Олена, як не просилась, онук уперто вихваляв чоловікові й жінці хатину, гупав у міцну підлогу, колупав стіни, вказував на стелю. Потім пішли оглядати подвір’я. У дворі покупці кисло глипнули на високі бур’яни, але в цілому зосталися вдоволені.

– А погріб? І його покажіть! – закомандувала жінка.

– Тільки не погріб! – заблагала стара.

– Баба зоставлять його для себе! – зневажливо гмикнув Толик. – А то дуже бояться в нього людей пускати!

– Не можна туди! Завалиться! – придумала раптом Олена.

– Підремонтуємо! А може, його взагалі доведеться знести! – планував чоловік. – Подивимось! Ключі далеко?

Олена мінилась на лиці. Нарешті зареклась:

– Чиєїсь загибелі на своєму обійсті не хочу! Якщо хто й полізе в погріб, то лиш я з онуком: краще хай нас приб’є, аніж чужого!

– Ану! – погодився Толик.

Олена так легко відімкнула замок, наче робила це щодня. Присвічуючи ліхтарем, ступили на сходи. За ними скочила Софійка. Дуже боялась висоти, мишей і темряви, але ще дужче сумнівалась у тому, що погріб валиться.

Коли вже майже зійшли донизу, з темряви почувся хрипкий кашель. Софійка похолола, але бачила, що Толик з Оленою настроєні рішуче.