Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина. Страница 25
Проводжаючи гостю, стара кинула онукові:
– Кажу тобі, Ваде, ця краща за ту червоноголову, з якою ти водишся!
– Ой, ба! Заткнулась би та не пхала свою мітлу в чужу ступу! – роздратовано відмахнувся Вадим.
Червоноголова? У Вадима хтось є? Добре, що попрощались: ніхто не бачив, як гіркі сльози котилися з дівочих очей. То вона, Софійка, зі шкури пнеться, Вадима від прокляття звільняє!.. Життям ризикує! А може й, чого доброго, назавжди зостатися в минулому, у світлині!.. Для чого старається? Щоб якась червоноголова стала дружиною вже не проклятого – чистенького – Вадима?
Доходила до свого дому, коли біля магазину зіткнулася з Іркою Завадчук! Та ошпарила Софійку поглядом, процідила щось на зразок “Привіт!” і, вихиляючись, пішла далі.
Софійка сторопіло дивилася їй услід. Ірчине волосся було вкотре перефарбоване.
Нині воно аж палало яскравим червоним кольором.
55. Крадіжка
– Привіт! Ти так давно… – Сашко, як завше, підстрибнув назустріч.
– Привіт! Слухай, у нашому старому сараї пилка й мотузка є? – одразу взялася до діла.
За кілька годин вона з Сашком, прихопивши пилку й мотузку, прямувала до себе. На щастя, мама й тато вийшли погуляти з Ростиком.
Дорогою розповіла хлопцеві про шафу і свої подорожі. Пояснила, що треба допомогти одним людям. І що це може розв’язати проблему з нічними привидами. Прізвища Кулаківських, звичайно, не згадувала.
Сашко мужньо проковтнув неймовірні новини. Як завжди, був готовий заради Софійки на все. І куди завгодно. Навіть до шафи.
– Може, прихопимо й кицю? – Хлопчина дуже скучив за своєю улюбленицею.
– Мудро! – Софійка не проти. – Вже як гинути, то разом!
Катерину біля ательє чекав наречений. Вона, як і належало, повела Семена до себе додому.
Проте Софійка й Сашко з Чорнобілкою на руках пішли до Семенової хати.
– Софійко, мені здається, ніби… – почав хлопець, який спершу від подиву довго не міг промовити й слова. – Та це ж місце, де тепер стоїть твій будинок!!!
– Так, із п’ятдесят років тому! – підтвердила дівчинка. Ти ба, яке миршаве, відразу здогадалося!
Поки ніхто не бачив, узялися підпилювати стовбур. Напівсуха шовковиця була дуплава, але роботи для невмілих рук – сила-силенна!
– Семен пішов сьогодні до Катерини! – почувся з вікна уже знайомий Софійці свекрушин голос.
– Хоч би все втряслося! – прорипіло у відповідь старече. – Така славна дівчина, шкода втрачати!
– Навіть дивно, що така дитина виросла в таких скупарів і відлюдьків, – мовила перша.
Слухати не було часу. Пилка все далі й далі вгризалась у стовбур. Підмінювали одне одного, бо, як з’ясувалось, і кора буває твердою.
Раптом зі стежки долинуло:
– Така гарна! Кц-с-с! Ходи-но сюди, кицюню. Як ти звешся?
Семенів батько був майже поруч. Чорнобілка, ніби розуміючи, кинулась до нього й відвернула увагу.
– Ня-а-ав! – Киця відбігла ще далі й жалібно глянула на чоловіка.
– Ну, йди ж до мене! – Той хотів узяти кошеня до рук. – Я вас, звірят, люблю! Та й Семенко у мене вдався: мухи не скривдить!
– Няв! – Киця відбігла ще далі.
Приладнали мотузку й продовжили пиляти.
Стовбур затремтів. Сашко потяг прив’язану мотузку на себе, у бік стоптаного качками дворища. Щойно дерево затріщало, відстрибнув убік.
І саме вчасно: шовковиця поволі, зі скрипом, падала додолу.
– Рятуйте! – закричали з вікна. – Дерево крадуть!
Але злодії були вже далеко. Тікали, аж куріло. Тільки як помітили, що в Сашка до крові забите коліно (мовчав, не признавався), додумались промовити заповітне “Ілар-р-рок!”
56. Скільки коштує життя?
Наступні дні минали в тривозі. З нетерпінням чекала, коли вдруге (чи знову – вперше?) зійдеться небо з землею. Може, порятує від удару блискавки те, що шовковицю вже зрізано?
Прокрастися до Семенової хати – завдання не з легких. Тому вирішили вчинити просто: натягли на себе якесь лахміття, знайдене Сашком у старому сараї. Чорнобілки не брали: коли що, бодай вона залишиться на втіху батькам. Постукали у ворота й… попросилися переночувати!
– Жебраків треба шанувати, – упівголоса мовила свекрусі Катерина. – Колись один із них порятував моє життя!
– Семенко розказував. Звісно, хай заходять! – І до гостей: – Сідайте до столу, скоро борщ укипить!
Тепер вечеряли вчотирьох. Катерина таки чекала Семена. Дощ то вщухав, то знову періщив. Удалині загуркотіло.
– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, поглядаючи у вікно.
– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, та й шовковиця наша була зовсім ще зелена, й акації.
– Не можу второпати: як це у нас під самим носом ту шовковицю зрубали? – прохрипіла баба. – Шкода: колись, ще як я дівувала, вона гарна була!
Оце так! Як росла, то зрубати пора. Як зрубали, шкода! Ніякої логіки!
– Зрубати зрубали, та мало того, що дерево зоставили, ще й сокиру й мотузку покинули! – гмикнула свекруха. – Ну й злодії пішли!..
Софійка напружено стежила за настінним годинником. Коли повернулись чоловіки, Софійка почала діяти.
– Спасибі вам, добрі люди! За щедрість хочемо віддячити, відкривши вам одну таємницю. Ми знаєм того старця, котрий порадив колись приготувати обід за здоров’я вашої Катерини. І принесли від нього ще одну пораду, – вказала на сінешню ляду, яка прикривала вхід до підвалу. – Пророкував, що сьогодні може статись біда, і радив пересидіти лиху годину в цій ямі.
Сяйнула блискавка, і прокотило громом, ніби підтверджуючи Софійчині слова. Тож умовляти господарів не довелось: обережно й неспішно полізли до ями. Сиділи тихо й нашорошено, притиснувшись одне до одного. (Софійка не біля Сашка – біля Катрусі!)
Як шаленіла гроза!!! Ще страшніша, ніж минулого разу – це Софійка точно знає. Навколо гахкало й світилось, шуміло й лилось. А останній розряд був таким гучним і сліпучим, що й за десять хвилин, оглушені, ледве почули бамкання годинника.
Згодом до вух донісся заспокійливий шум дощу. Ніби нічого й не було!
– Здається, можна вилазити!
Першим вибрався нагору Сашко.
– Все гаразд! – сповістив радісно.
Опинившись нагорі, Софійка вразилась: блискавка оминула Катрину садибу!!! Громовиця шаленіла й ухкала, казилась, але так і не знайшла в цьому дворі зручного місця для удару!!!
Діти стішились, застрибали, заплескали в долоні! Господарі ж із подивом позиркували на диваків. Не уявляли-бо, якої небезпеки щойно уникли, тому й не могли поцінувати свого щастя!
57. Нічні чудасії
Як знати: справу завершено чи тільки розпочато? Захоплено обговорюючи подробиці, Софійка проводжала Сашка.
– Досить! Я далі сам! – запевнив хлопець, коли вийшли у двір. Дуже хотілось йому вірити, бо йти далі Софійка таки боялася. Надворі була ніч.
– Але… – спробувала заперечувати. – Хтось може налякати… Ой, здається, біля воріт он біліє хтось!!!
– То може бути… – Сашко старанно приховував тремтіння, – просто перехожий!..
– Не бійтеся, дітки, – озвалась постать. – Підійдіть-но!
Ледве переставляючи обважнілі ноги, діти підступили до хвіртки. За нею стояв… сліпий старець. Той самий!
– Те, що належить, ви зробили, – втупився невидющими очима в темряву. – Тепер життя поверне інакше. Катерина й Семен, хоча й не матимуть дітей, житимуть з батьками й бабою в тій хаті ще довго, щасливо і помруть своєю смертю. Правда, в кінці п’ятдесятих вони виїдуть зі старого будинку до нової квартири. Дім же розсиплеться від старості – блискавка в нього так і не вдарить.