Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 10

– О! То ви ще й маєте доручення?

– Так, мені доручено здійснити корисну і важливу подорож, план якої розробив мій учений друг і колега, пан Вів’єн де Сен-Мартен. Згідно з цим планом, мені належить попрямувати слідами братів Шлагінвайт, полковника Воу, Вебба, Ходжона, місіонерів Хука і Габе, Муркрофта, Жюля Ремі і багатьох інших уславлених мандрівників. Я хочу завершити те, що в 1841 році не зробив місіонер Крік, – обстежити течію річки Яру-Дзангбо-Чу, яка, огинаючи з півночі Гімалайські гори, впродовж півтори тисячі кілометрів зрошує Тибет, хочу з’ясувати, врешті-решт, чи не впадає ця річка на північному сході Ассама в Брахмапутру. Мандрівникові, який здійснить це найважливіше географічне завдання, поза сумнівом, забезпечено золоту медаль.

Паганель був неймовірний. Він говорив з неповторним піднесенням, він ширяв на швидких крилах фантазії, і зупинити його було так само важко, як перепинити дамбою течію Рейну біля Шарузських водоспадів.

– Пане Жак Паганель, – мовив Гленарван, коли славнозвісний учений замовк на мить. – Поза сумнівом, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна. Та я не хочу вводити вас в оману, – на якийсь час вам таки доведеться відмовитися від задоволення побувати в Індії.

– Відмовитися? Чому?

– Та тому, що ви пливете в протилежний бік від Індійського півострова.

– Як! Капітане Бертон…

– Я не капітан Бертон, – відгукнувся Джон Манглс.

– Але «Шотландія»…

– Це судно – не «Шотландія»!

Навіть годі передати подив Паганеля. Він безпорадно глипав то на серйозного лорда Гленарвана, то на леді Гелену й Мері Грант, обличчя яких випромінювали засмучення і співчуття, то на усміхненого Джона Манглса, потім на незворушного майора. Опустивши окуляри з лоба на перенісся, він вигукнув:

– Що за жарт!

Та цієї миті його очі зупинилися на штурвалі, він прочитав напис

«ДУНКАН. ГЛАЗГО».

– «Дункан!» «Дункан»! – крикнув Паганель у відчаї, а потім, стрімголов збігши зі сходів, попрямував до своєї каюти.

Щойно учений-невдаха зник, уже ніхто на яхті, крім майора, не в силах був стримати сміху, навіть матроси. Їхати в протилежному напрямі залізницею, замість поїзда, що прямує до Единбурга, сісти на потяг до Думбартона, ще півбіди, але переплутати судна і плисти в Чилі, коли тобі треба до Індії, – це вершина неуважності!

– Втім такий випадок із Жаком Паганелем мене не дивує, – зауважив лорд Гленарван. – Він славиться подібними пригодами. Якось пан Паганель опублікував прекрасну мапу Америки, куди примудрився вклинити Японію. А проте, це не заважає йому бути видатним ученим і одним із найкращих географів Франції.

– І що ж ми робитимемо із цим неборакою? – запитала леді Гелена. – Не везти ж його в Патагонію!

– А чом би й ні? – спокійно мовив Мак-Наббс. – Ми не несемо відповідальності за його неуважність. Уявіть, що він сів не на той потяг. Через нього ж не міняли б маршрут?

– Але він зійшов би на найближчій станції, – заперечила леді Гелена.

– Він може зробити це і тепер, якщо побажає. Зійде на першій стоянці, – зауважив Гленарван.

Паганель, упевнившись, що його багаж перебуває на «Дункані», приголомшений і присоромлений, знову піднявся на палубу. Він усе повторював нещасливе слово: «Дункан!», «Дункан!», наче в його лексиконі не було інших слів. Він сновигав туди-сюди, оглядаючи оснащення яхти, запитуючи поглядом німий горизонт відкритого моря. Нарешті він підійшов до лорда Гленарвана.

– А куди прямує «Дункан»?

– До Америки, пане Паганелю.

– А точніше?

– У Консепсьйон.

– У Чилі! У Чилі! – вигукнув нещасний учений. – А моя експедиція в Індію? Що скаже пан Картфаж, президент Центральної комісії? А пан Авозак! А пан Кортамбер! А пан Вів’єн де Сен-Мартен! Як я знову з’явлюся на засіданні Географічного товариства?

– Не впадайте у відчай, пане Паганелю, – утішав його Гленарван, – усе буде гаразд, ви втратите порівняно небагато часу, а річка Яру-Дзангбо-Чу нікуди не витече з Тибетських гір. Незабаром ми зупинимося біля острова Мадейра, і там ви сядете на судно, яке повертається до Європи.

– Дякую вам, сер. Видно, доведеться змиритися з цим. Та подумайте, яка дивовижна пригода! Тільки зі мною могло статися подібне. А моя каюта на «Шотландії»!..

– Про «Шотландію» ліпше вам поки забути.

– Але мені здається, що «Дункан» прогулянкова яхта, – вів далі Паганель, ще раз оглядаючи судно.

– Так, сер, – відгукнувся Джон Манглс, – і належить вона лордові Гленарвану…

– …який люб’язно просить вас скористатися його гостинністю, – довершив Гленарван.

– Дуже вам вдячний, сер, – відповів Паганель. – Глибоко зворушений вашою люб’язністю. Та дозвольте мені внести пропозицію: Індія – чудова країна, невичерпне джерело всіляких чарівних сюрпризів, несподіванок для мандрівників, поза сумнівом, пані не бували в цій країні… І варто штурману повернути стерно, як «Дункан» так само вільно попливе до Калькутти, як і до Консепсьйона, а оскільки ви здійснюєте подорож…

Та Гленарван похитав головою, і Паганель замовк.

– Пане Паганелю, – сказала леді Гелена, – якби йшлося про розважальну подорож, то я не роздумуючи відповіла б вам: «Прямуємо до Індії», і лорд Гленарван не став би заперечувати. Однак «Дункан» пливе в Патагонію, щоб привезти звідти на батьківщину людей, які зазнали там катастрофи. Ми не можемо відмовитися від такої гуманної мети.

За кілька хвилин французький мандрівник був у курсі справи. Із хвилюванням він вислухав розповідь про несподівану знахідку, історію капітана Гранта і великодушну пропозицію Гелени.

– Добродійко, – сказав він, – дозвольте висловити безмежне захоплення вашим учинком. Нехай яхта продовжує свій шлях! Мене загризли б муки совісті, якби я затримав її бодай на день!

– Чи не хочете приєднатися до нашої експедиції? – запитала леді Гелена.

– Це неможливо, добродійко, я зобов’язаний виконати покладене на мене доручення і зійду на першій стоянці.

– Тобто на острові Мадейра, – зауважив Джон Манглс.

– Хай на острові Мадейра. Звідти всього сто вісімдесят льє [20] до Лісабона, і я зачекаю першого-ліпшого судна.

– Чудово, пане Паганелю, – сказав Гленарван, – усе буде, як ви того забажаєте. А я, в свою чергу, щасливий прийняти такого поважного гостя на своїй яхті. Сподіватимемося, що ви не знудитеся в нашому товаристві!

– О, сер, – вигукнув учений, – я дуже вдало помилився. Проте становище людини, котра має намір плисти до Індії, а пливе до Америки, не можна назвати кумедним.

Тож Паганелю довелося змиритися із ситуацією, що склалася. Він виявився дуже милим, веселим і надзвичайно неуважним, а тому просто зачарував жінок. До кінця першого дня Паганель зі всіма заприятелював. Він попросив, щоб йому показали славнозвісний документ, і довго, уважно й ретельно, вивчав його, вникаючи у найменші подробиці. Він щиро співчував Мері Грант і її братові та прагнув усіляко переконати їх, що вони неодмінно стрінуться зі своїм батьком. Його непохитна віра в успіх експедиції викликала усмішку на вустах молодої дівчини. Звісно, якби не відповідальне доручення, то він без вагань приєднався б до експедиції й вирушив на пошуки капітана Гранта.

А коли Паганель довідався, що леді Гелена – дочка відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, то вибухнув захопленими вигуками. Він знав її батька. Оце був учений! Скількома листами вони обмінялися, коли Вільям Туффнель був членом-кореспондентом Паризького Географічного товариства! І це він, Паганель, разом із паном Мальт-Брюном запропонував кандидатуру Туффнеля на посаду члена товариства!.. Яка зустріч! Яка втіха подорожувати разом із дочкою Вільяма Туффнеля!

На закінчення географ попросив у леді Гелени дозволу поцілувати її.

Поцілунок було дозволено, хоча, можливо, це було вже трохи занадто.