Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 6

Без жодних вагань вона вирішила негайно діяти. Навіть якби дізналася, що тіло капітана Гранта знайдено на відлюдному березі серед уламків судна, то це було б ліпше за постійні сумніви, тортури невідання. Вона все розповіла братові. Того ж дня діти капітана Гранта сіли на потяг, що йшов до Перту, і ввечері прибули в Малькольм-Касл, де у Мері після стількох років душевних поневірянь знову з’явилася надія.

Ось такою була зворушлива історія, яку Мері Грант повідала леді Гленарван. Вона розповіла про все просто, навіть гадки не маючи, що за довгі роки випробувань поводилась як героїня.

Розчулена до сліз Гелена, слухаючи сумну повість Мері, раз по раз ніжно пригортала дітей до себе.

Роберт слухав цю історію немов уперше. Коли сестра розповідала про їхні поневіряння, хлопчик раптом зрозумів, що всім завдячує сестрі. Міцно обійнявши її, Роберт вигукнув:

– Матуся, ти моя люба матуся!

Цей гук вирвався з глибини його серця.

Настала ніч, і леді Гелена, розуміючи, що діти втомилися, припинила бесіду. Мері й Роберта Гранта відвели в заздалегідь підготовлені для них кімнати, і вони поснули у мріях про світле майбутнє.

Опісля Гелена викликала до себе майора і коротко переповіла йому події цього вечора.

– Яка добра дівчина ця Мері Грант, – промовив Мак-Наббс, вислухавши розповідь Гелени.

– Аби тільки чоловікові вдалося довести справу до кінця, – зауважила Гелена, – інакше дітям не позаздриш!

– Гленарван доможеться свого, – відгукнувся Мак-Наббс. – Хіба що тільки у лордів адміралтейства серця твердіші за портлендський цемент.

Попри братові заспокоєння, Гелена всю ніч ні на мить не стулила повік.

Наступного ранку Мері й Роберт, які прокинулися на зорі, прогулювалися величезною територією замку, аж раптом почувся шум екіпажу – до Малькольм-Касла повертався лорд Гленарван. Коні мчали щодуху. Одразу ж у дворі з’явилися Гелена і майор. Дружина кинулася назустріч чоловікові.

Його обличчя було сумним, розчарованим, гнівним. Він мовчки обійняв жінку.

– То що, Едуарде? – запитала Гелена.

– Погано, люба Гелено, ці люди не мають серця! – вигукнув лорд Гленарван.

– Вони відмовили?

– Так, відмовили в судні! Вони говорили про мільйони, що їх марно витратили на пошуки Франкліна. Вони стверджували, ніби документ нечіткий, незрозумілий. Вони говорили, що катастрофа сталася давно, що минуло два роки і знайти потерпілих дуже мало шансів. Вони запевняли, що індіанці давно вже відвели їх углиб країни, що не можна, зрештою, обнишпорити всю Патагонію заради трьох чоловіків – до того ж шотландців! Ці, мовляв, ризиковані, марні пошуки згублять більше життів, ніж урятують. Словом, вони вирішили відмовити в допомозі. Вони пам’ятають про проекти капітана, і нещасний Грант навічно загинув!

– Батько! Мій бідолашний батько! – вигукнула Мері Грант, падаючи навколішки перед лордом Гленарваном.

– Ваш батько? – здивовано запитав Гленарван, дивлячись на дівчину біля своїх ніг. – Невже, міс…

– Так, Едуарде, – втрутилася Гелена, – це міс Мері та її брат Роберт – діти капітана Гранта, яких адміралтейство щойно прирекло на сирітство.

– О, міс, – промовив Гленарван, допомагаючи дівчині підвестися, – якби я знав про вашу присутність…

Він замовк. Запала гнітюча мовчанка. Усі стояли мовчки: Гленарван, Гелена, майор, слуги, які оточили своїх господарів. Та з усього було видно, що цих шотландців обурила поведінка англійського адміралтейства.

Після кількох хвилин мовчання майор запитав Гленарвана:

– То шансів більше немає?

– Ні!

– У такому разі я сам вирушу до цих панів, – вигукнув юний Роберт, – і ми ще подивимося…

Сестра не дала йому договорити, але хлопчикові кулаки промовисто свідчили про його наміри.

– Ні, Роберте, ні! – промовила Мері Грант. – Подякуймо великодушним господарям цього замку за все, що вони для нас зробили, – ми ніколи в житті не забудемо цього, – і їдьмо.

– Мері! – вигукнула леді Гелена.

– Що ви збираєтеся робити? – запитав лорд Гленарван у дівчини.

– Я кинуся до ніг королеви, – відповіла вона, – і подивимося, чи залишиться вона глухою до благань дітей, які просять урятувати життя їхнього батька.

Гленарван похитав головою, і не тому, що сумнівався в доброму серці Її Величності, а тому, що знав, – Мері Грант не пустять до королеви. Дуже рідко благання доходять до підніжжя трону. Складається враження, наче над входом до королівських палаців викарбувані слова, які англійці пишуть над штурвалами своїх кораблів: «Passengers are requested not to speak to the man at the wheel» (Прохання до пасажирів не розмовляти зі стерновим).

Леді Гелена зрозуміла чоловіка. Вона знала, що спроба дівчини буде марною. Вона передбачала, якою буде подальша доля цих нещасних дітей. Аж тут Гелену осяяла великодушна і шляхетна думка.

– Мері Грант! – гукнула вона до дівчини, яка вже зібралася йти. – Почекайте, дитя моє. Вислухайте мене.

Мері зупинилася. Схвильована Гелена, з очима, повними зліз, звернулася до чоловіка.

– Едуарде! – сказала вона твердим голосом. – Капітан Грант, кидаючи в море цього листа, довірив свою долю тому, кому той потрапить до рук. Він потрапив до нас…

– Що ти маєш на увазі, люба? – запитав Гленарван.

Усі навколо мовчали.

– Я хочу сказати, – продовжувала Гелена, – що почати подружнє життя доброю справою – це щастя. Ти, Едуарде, збирався здійснити подорож задля розваги, та яке задоволення може зрівнятися зі щастям урятувати життя знедолених людей, яких власна батьківщина кинула напризволяще.

– Гелено! – вигукнув Гленарван.

– Ти зрозумів мене, Едуарде? «Дункан» – міцне судно. Воно може сміливо плавати у Південних морях. За потреби воно спроможне здійснити навколосвітню подорож. Тож пливімо, Едуарде! Пливімо на пошуки капітана Гранта!

Гленарван обійняв свою молоду дружину. Він усміхався, а Мері та Роберт цілували їй руки. Під час цієї зворушливої сцени розчулені й схвильовані слуги замку захоплено вигукували:

– Ура! Нехай живе наша молода господиня замку! Ура! Тричі ура лордові й леді Гленарван!

Розділ V. Відплиття «Дункана»

Ми вже згадували, що в леді Гелени було добре серце. І її пропозиція – беззаперечне свідчення того. Лорд Гленарван мав право пишатися такою шляхетною дружиною, здатною розуміти його і йти за ним на край світу.

Ще в Лондоні, коли відхилили лордове клопотання, йому спало на думку самостійно організувати пошуки капітана Гранта. Він не заговорив про це першим тільки тому, що не міг іще звикнути до думки про розлуку з Геленою. Та коли Гелена сама запропонувала, відпали будь-які вагання. Слуги захоплено вітали цю пропозицію – адже йшлося про порятунок братів по крові, шотландців. І лорд Гленарван від щирого серця приєднав свій голос до вигуків «ура» на честь молодої пані Малькольм-Касла.

Зайнялися приготуваннями до відплиття, не можна було гаяти жодної хвилини. Того ж дня лорд Гленарван послав Джону Манглсу наказ привести «Дункан» у Глазго і підготувати все необхідне для плавання у південних морях – плавання, яке могло перетворитися на навколосвітню подорож. Варто зауважити, що Гелена, стверджуючи, ніби «Дункан» придатний до такої експедиції, не перебільшила морехідних якостей яхти. Це було чудове міцне і швидкохідне судно, спроможне витримати будь-яке далеке плавання.

«Дункан» був чудовою паровою яхтою. Його водотоннажність становила двісті десять тонн, а перші судна, що досягли берегів Америки, судна Колумба, Пінсона, Веспуччі, Магеллана, були значно менших розмірів.

Яхта «Дункан» була двощогловим бригом. Вона мала фок-щоглуз марселем і брам-стеньгою, грот-щоглу з контр-бізанню і флагштоком; крім того, трикутне вітрило – фор-стаксель, великий і малий клівери [12], а також штагові вітрила.