Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз. Страница 4

_{В. БУНІЧ-РЕМІЗОВ}

ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА

ПЕРЕДМОВА

Свого часу вважалося, що я допустився великої непристойності, вивівши на сторінках цього твору деяких найогидніших представників злочинного лондонського світу.

Оскільки, працюючи над цією книжкою, я не бачив ніякої причини, чому покидьки суспільства не можуть прислужитися нашому моральному вдосконаленню (коли не дозволяти того, щоб їхня мова вражала наш слух) так само, як і його піна й вершки, я насмілився повірити, що цей самий «свій час», можливо, не означає «повсякчас» або навіть «тривалий час». У мене були вагомі причини йти саме цим шляхом. Я прочитав десятки книжок про злодіїв: хвацькі хлопці (здебільшого приємні в поводженні), бездоганно вдягнені, грошей повні кишені, знаються на конях, тримаються так, наче їм сам чорт не брат, серцеїди, уміють і заспівати, і чарку випити, і в карти чи кості пограти, — одне слово, товариство, гідне справжніх чоловіків. Але я ніколи не зустрічався (окрім як у Хогарта [8]) з жалюгідною дійсністю. Мені здавалося, що змалювати гурт таких злочинців у всій неприкрашеній реальності, показати потворність їхнього морального обличчя, ницість і нікчемність їхнього способу життя, зобразити їх такими, які вони є насправді, — пацюками, які ховаються в найбрудніших закутках життя, і хоч куди вони звернуть свій погляд, скрізь перед ними бовваніє велика чорна шибениця, — мені здавалося, що показати це необхідно і що я зроблю користь суспільству. І я це виконав, наскільки мені стало уміння.

В усіх відомих мені книжках, де виведені такі люди, їх зображено в прикрашеному і спокусливому вигляді. Навіть у «Опері злидарів» [9] життя злодіїв показано так, то їм можна позаздрити, а їхній проводир Макхіт, виступаючи у знадливому блиску своєї влади і завоювавши серце найвродливішої дівчини, єдиної чеснотливої героїні п'єси, викликає у простодушних глядачів таке саме захоплення і бажання його наслідувати, як і кожний джентльмен у червоному мундирі, котрий, за словами Вольтера [10], купив собі право командувати двома-трьома тисячами людей і повести їх на смерть. Запитання Джонсона [11], чи стане хто-небудь злодієм через те, що смертний вирок Макхіту був скасований, здається мені недоречним. Я питаю себе, чи завадить кому-небудь стати злодієм той факт, що Макхіту був ухвалений смертний вирок і що існують Пічем та Локіт; і, згадуючи бурхливе життя капітана, його привабливу зовнішність, блискучі його успіхи і переваги його сильної натури, я ладен запевнити, що жодній людині з подібними нахилами його доля не стане пересторогою і така людина не побачить у цій п'єсі нічого, крім уквітчаної приємної дороги, яка — ой леле! — рано чи пізно призводить шановного честолюбця до шибениці.

По суті, Гей мав намір висміяти своєю дотепною сатирою все суспільство, і, ставлячи перед собою широку мету, він не думав про те, який приклад можуть подати його герої. Те саме можна сказати про чудовий сильний роман сера Едварда Бульвера «Пол Кліффорд» [12], який аж ніяк не можна вважати твором, що має якесь відношення до цієї теми, і навряд чи автор мав таке на думці.

Яке ж воно, зображене на цих сторінках життя, щоденне життя-буття Злодія? В чому його чари для людей молодих і з порочними нахилами, яка його принада для найтупоголовіших недолітків? Тут ніхто не скаче учвал по осяяних місяцем вересових просторах, ніхто не бенкетує в затишній печері, немає ні розкішних убрань, ні гаптованих золотом камзолів, ні мережив, ні ботфортів, ні малинових курток з гофрованими манжетами, немає ніякого полиску, ніякої принади роздольного привілля, яким з давніх-давен наділяли розбишацтво. Холодні мокрі нічні лондонські вулиці, якими блукають, не знаходячи притулку, злодії; брудні, смердючі кишла, вщерть наповнені всіма можливими пороками; вертепи голоду і хвороб; подертий одяг, який ледве тримається на плечах, — що тут спокусливого?

Однак деякі люди мають таку витончену й делікатну вдачу, що не можуть спокійно споглядати подібні жахи. Ні, злочин сам по собі їм не вадить, але злочинця, щоб задовольнити їхній смак, треба подати, як дорогу страву, з делікатною приправою. Маккароні [13] в зеленому оксамиті — це чудовий хлопець, а Сайкс у бумазейній сорочці — нестерпний. Місіс Маккароні, — дамочка в коротенькій спідничці й химерному вбранні, — варта того, щоб її зображали в живих картинах і на літографіях з текстами популярних пісень; а Ненсі, — простолюдинка в бавовняній сукні й дешевій талі, — неприпустима. Дивно, як Чеснота відвертається від брудних панчіх і як Порок, поєднуючись із стрічками та барвистими шатами, змінює, наче заміжня жінка, своє ім'я і стає Романтикою.

Але я ставив у цій книжці за мету показати правдиво геть усе, що стосується цих прославлених (у романах) людей, навіть їхню зовнішність, тому й не приховав од своїх читачів жодної дірки в сюртуці Пройди, жодної папільйотки в розкуйовдженому волоссі Ненсі. Я не вірив у щирість тих, хто запевняв, що споглядати цих людей їм не дозволяє їхня витончена натура. Я не прагнув привернути їх на свій бік. Я не зважав на їхню думку, схвальну чи несхвальну, не домагався їхньої прихильності і не мав наміру їх розважити.

Про Ненсі говорили, що її відданість брутальному грабіжнику здається неприродною. І водночас заперечували проти Сайкса — досить непослідовно, як я насмілююсь гадати, — мовляв, він занадто шаржований, бо в ньому немає й сліду тих чеснот, проти яких заперечували, вважаючи їх неприродними у його коханки. Щодо останнього заперечення скажу одне: боюся, що на світі є такі черстві, бездушні люди, зіпсутість яких остаточна й невиліковна. Чи так, чи ні, я певен одного: такі люди, як Сайкс, існують, і якщо за ними стежити протягом того самого проміжку часу і за тих самих обставин, які зображено в романі, вони ні в чому не виявлять ні найменших ознак добрих нахилів. Чи то в їхній душі загинули всі кращі людські почуття, чи то струна, яку слід би торкнути і яку важко знайти, взялася іржею, — цього я не знаю, але певен, що нічим не погрішив проти істини.

Немає сенсу сперечатися про те, природні чи неприродні поведінка і вдача дівчини, вірогідні вони чи невірогідні, правильні чи неправильні. Вони правдиві. Кожен, хто спостерігав ці сумні тіні життя, повинен це знати. Починаючи з першої хвилини появи цієї бідолашної дівчини і закінчуючи тим, як вона кладе свою скривавлену голову на груди грабіжника, тут немає ніякого перебільшення ані вигадки. Це свята правда, бо цю правду бог залишає в серці безпутних і нещасних; у них ще жевріє надія — остання чиста краплина води на дні замуленого колодязя. В ній найкращі й найгірші сторони нашої натури, в ній багато найогидніших її рис, але в і найшляхетніші; це — суперечність, аномалія, сполучення, яке здається неможливим, але це — правда. Я радий, що її поставили під сумнів, бо якби я не мав твердої впевненості в тому, що цю правду треба сказати, остання обставина позбавила б мене будь-яких вагань.

Тисяча вісімсот п'ятдесятого року один несповна розуму олдермен привселюдно оголосив у Лондоні, що острова Джекоба немає і ніколи не було. Проте й тисяча вісімсот шістдесят сьомого року острів Джекоба (місце й донині досить неприємне) існує, хоч і значно змінився на краще.

Розділ І