Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 8

– А що такого… Вона ж попросила…

Проти цього заперечити було нічого – Ляля завжди казала: «Будь ласка!»

… Перед Новим роком у школі влаштували ялинку. На новорічний ранок запросили батьків.

Замість Лялиних батьків – вони, як завжди, десь мандрували – прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.

Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).

Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах – кумедні карнавальні маски.

У їдальні працював святковий буфет.

Із залу лунала весела музика.

Концерт іще не почався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка дуже гріла.

Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.

– Тусько! – примхливо сказала раптом Ляля. – Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Жарко, просто жах!.. Будь ласка!..

Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.

Професор, який усе чув, теж розгубився – розтулив рота і наче захлинувся.

– Лялю! – нарешті видушив він із себе. – Лялю, що це ти?! Як це ти?!

– А що такого?… Я ж попросила… Сказала «будь ласка»… – невинно закліпала віями Ляля. – Ану тебе! – ображено махнула рукою і пішла по коридору.

Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.

Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів.

Нарешті узяв себе в руки.

Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулась і закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.

Уже ІгорДмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.

Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Вони готували свій секрет – збиралися запалити бенгальські вогні в залі підчас виступу Діда Мороза.

Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:

– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..

У Лялі від несподіванки застрягла в роті мандаринка.

– Будь ласка! – з притиском повторила Надя.

Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.

Ії перестріла Люба Присяжнюк:

– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку… Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..

Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери… Будь ласка!..

Ляля прикусила губу. А до неї вже бігла Таня Верба:

– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Зараз уже починається!.. Спасибі!..

І не встигла Ляля й оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям…

Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як із дверей школи йшла надвір розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою…

Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку…

Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь…

За четвертою партою у лівому ряду сидять головатий хлопчик із насупленими бровами і кирпатенька дівчинка з короткими кісками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбік.

Хлопчик – це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.

Дівчинка – це Зойка Логвиненко, або Заєць.

Кіт і Заєць

Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження, їхні батьки – друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у візочках. Потім одночасно ступили перші кроки в Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами.

Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом, до того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойку в перший клас. Отож програму першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.

Учителька, звісно, посадила їх за одну парту.

До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Мешкали вони в одному будинку.

Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшись за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:

– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!

Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.

Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.

– Молодець! – схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.

І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:

– Ото ще – й пожартувати не можна…

Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і таланистий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.

Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити, – нічого не виходить. Котька прицілиться – бац! – і м'яч уже на землі.

Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку – не можуть дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить – і нате вам вашу кульку!

Нічого не скажеш, спритний і удачливий був він хлопчина. А от Зойка – абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить. Ще й сама з себе кепкує:

– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..

І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:

– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.

І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю. Всі сміються.

І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.

Або чергує вона по класу, треба квіти полити.

– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася, – каже Зойка. Не встигла сказати – уже й справді мокра з ніг до голови.

– Ну, Заєць! – сміються всі. І найбільше сама Зойка.

А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв із Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.

Та Зойка й сама підштовхувала його.

– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!

Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше…