Чарiвнi окуляри - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 4

— Ні! Удвох! Тільки удвох! — благородно сказав я.

— Удвох так удвох! — не зміг приховати задоволення Ромка.

І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу — я тримав за кулон, а Ромка — за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.

Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів... Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.

Нас чекала ще одна несподіванка — ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки — «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені — хтозна... По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..

Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.

— Що ж ти хотів, — сказав я Ромці, — чудеса — вони і є чудеса!..

ПРИГОДА ТРЕТЯ

Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя.

Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:

— Слухай, їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку... Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.

— А хто тобі заважає? — знизав плечима я.

— Ти! — сказав Ромка.

— Тю! Яким це чином?

— Бо вони весь час до тебе потрапляють.

— Що ж я можу зробити?

— Треба, щоб з тобою щось сталося.

— Що?

— Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу... Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.

— Що ж зі мною повинно статися?

— Якась страшна небезпека.

— Тю!

— Обов'язково! Щоб я мусив тебе рятувати.

— У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?

— Ну... провались у каналізаційний люк абощо...

— Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!

— Ну, я ж сказав для прикладу, — скривився Ромка. — Я ж сказав «абощо». Придумай сам. Ти ж мені ДРУГ?

— Друг! — сказав я.

— То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність... тимчасову?

— Досить дивний вияв дружби — провалюватись у каналізаційний люк...

— Ну я ж сказав — не наполягаю я на провалюванні обов'язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.

— Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!

— От ти ж, їй-богу! — спересердя махнув рукою Ромка. — Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, їжачку!.. Ти ж мені друг!

Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, — хіба міг я йому відмовити?..

— Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай — роби собі небезпеку! — вже весело сказав Ромка.

— Ну й задав ти мені задачу! — почухав я потилицю.

— Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш — мороз! Ще й вітер. Давай! — І Ромка побіг до скверика.

А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну будку лізти — неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив... Ризиковано. А як дуже заб'юся і втрачу притомність?.. У мене вже таке було. Я колись на перилах у під'їзді з'їжджав, упав, голову розквасив — довелося «швидку» викликати... Так тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали — вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться — дуба ж врізати можу... Ні! Треба щось інше придумувати... І раптом я побачив відчинені двері підвалу. У нашому новому дев'ятиповерховому будинку у підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирі заважає): влітку — санчата, лижви, взимку — літнє причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву, буряки, з дачі привезені, зберігає...

«О! — подумав я. — Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу — наче ходити не можу. Тільки не дуже — не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів». Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі брязнули залізні двері і клацнув замок. «Ой! — тенькнуло у мене в животі. — Це ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору — так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда, — я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати... І тут несподівано з підвалу залунала пісня:

З Новим роком всіх вітаю!

Щастя, радості бажаю!

Всіх вітаю, всіх віншую

І щастинки-золотинки,

Щастя-радості хвилинки

Всім дарую! Всім дарую!

Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені — там горіло яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою, сидів... Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками — звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайно — Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало в порепаній дерев'яній рамі. А на піддзеркальнику — маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно — не лише свічки, а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі... Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники... А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло цокаючи... Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся:

— О! Здоров, Васю!

— А... а звідки ви знаєте, як мене звуть? — здивувався я.

— Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?..

— Чим же я знаменитий?

— Сам знаєш! — підморгнув мені Дід Мороз.

— А-а... бо рудий.

— Не тільки!..

— А... а ви хто? Артист?

— Знову ображаєш!.. Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?

— Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І — в окулярах!.. Справжніх Дідів Морозів в окулярах не буває.