Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович. Страница 1

Василь Лисенко

ТАЄМНИЦЯ ЗОРЯНОЇ КІМНАТИ

Розділ перший

ТАЄМНИЦЯ ЗОРЯНОЇ КІМНАТИ

Прокинувся Юрко майже серед ночі, коли небо на сході лише починало жевріти й білясті хмарини набухали ледь помітним багрянцем. Ще далеко до настання ранку. Навпроти відкритого вікна, завішеного рожевою фіранкою, видніється своєрідний «годинник». На височенній стрімкій тополі, на старому колесі, яке років три тому примостили там тато з Юрком, вибудували гніздо працьовиті лелеки. За їхнім поводженням можна точно визначити час. Прокидаються лелеки рівно о п'ятій годині й зразу летять на заплаву здобувати собі їжу. Зараз птахи ще сплять і у великому гнізді видніються лише їхні білі крила. Юрко теж би міг ще трохи поспати, бо вчора лягли пізно і на те була важлива причина: готувалися до зустрічі гостей і всім вистачило роботи. Збудило хлопця незвичне уривчасте гудіння, яке несподівано зависло над селом. Здавалося, над землею пролітає безліч до краю навантажених літаків і їхні двигуни не витримують той неймовірний тягар, захлинаються, а потім, зібравшися з силою, сердито завивають і повнять повітря загрозливим гулом. Спершу Юрко подумав, що йому наснилося це гуркотіння, і досить йому прокинутися, як воно тут же зникне безслідно. Хлопець підвів голову з теплої подушки, прислухався. Гул не стихав. Навпаки, він ще більше посилився, ставав чіткішим і виразнішим. Юрко швидко одягся і тихо, щоб нікого не збудити, вибрався з невеличкої кімнатки. На кухні заспокійливо цокали невтомні ходики.

Хлопець вийшов на подвір'я, заросле густим, кучерявим споришем, на його зелених стеблинках повисли краплі прозорої роси. Юрко занурив босі ноги в прохолодну росяну купіль і хутко пішов до річки. Над подвір'ям, над зеленим бляшаним дахом хати ледь чутко шелестіли крислатими верхів'ями розлогі верби, ясени, старий явір, закриваючи своїми вітами вранішнє небо.

Від Прип'яті віяло приємною прохолодою, пахло цілющим різнотрав'ям.

Юрко прискорив крок і городом вибіг на берег річки. Тут з високого косогору виднілися далекі плавні, озера, затоки, зарослі густим лататтям глибокі стариці, несходимі бори й діброви, дрімотні пущі. Внизу заспокійливо хлюпотіла тиха й лагідна Прип'ять.

Хлопець задивився в сірувате передсвітанкове небо, на якому ніби застигли напівпрозорі білясті хмарини. Спершу він нічого не помітив, небо як небо — чисте, прозоре, блакитне. Дивно. Звідки ж напливає на землю цей одноманітний незвичний гул?

Та поступово роз'яснювався простір, і Юрко побачив у вишині ледь окреслені силуетики літаків. Невеличкі, з короткими, ніби обрубаними крилами, вони важко гули, вперто прямували на схід, туди, де знаходився Київ, будили мовчазну, сонну землю. Літаки пірнали за хмари, виринали, зменшувалися, танучи в сріблястому мареві, і намагалися подалі триматися від землі. Літаків було дуже багато. Вони йшли хвилями, й ті хвилі ринули одна за одною, і, здавалося, їм не буде ні кінця ні краю.

Ніколи ще Юрко не бачив так багато літаків. Він заходився рахувати дрібні, незграбні літачки і, коли рахунок перевалив за сотню, збився з ліку й мовчки спостерігав за басовитою повітряною армадою. «Мабуть, — подумав Юрко, — знову почалися військові маневри, такі, як чотири роки тому». Це була незвичайна і незабутня подія. І тоді над селом пролітали бомбардувальники, винищувачі, штурмовики. У навколишніх лісах отаборилися військові. Над Стрілецьким бором було скинуто повітряний десант. Сотні білих парашутів заполонили блакитне небо. Через Прип'ять червоноармійці звели переправу з металевих понтонів, і по ній проходили танки, гармати, санітарні автобуси, кавалерія.

Після цих маневрів багато сільських хлопців вирішили стати військовими, мріяли бути командирами Червоної Армії.

Врешті незвичне тривожне гудіння почало поволі даленіти, затихати, поки й зовсім згубилося в білому мареві.

Над зеленою заплавою поволі викочувалося величезне червоне сонце, яке своїми розмірами нагадувало казковий вогняний аеростат, його проміння ковзнуло по теплій, ще неохололій за коротку червневу ніч землі — і білі роси, густо розсипані на прибережних травах, ураз спалахнули, заграли безліччю іскристих вогників-самоцвітів. І хоча Юрко не раз бачив це казкове видовище, все одно не міг до нього звикнути, байдуже відвести від нього погляд. У такі хвилини, розповідала колись бабуся Улита, на берег Прип'яті виходять стрункі зеленокосі русалки й мавки, збирають роси, і вони в їхніх руках перетворюються на справжні перли. Русалки нанизують зібрані перли на пагони верболозу і одягають разки намиста на білі шиї. Навколо панувала така казкова краса, що Юрко, мабуть, зовсім би не здивувався, якби побачив на лузі в прозорому вранішньому тумані вродливих зеленокосих збирачок перлів. Скільки наслухався він розповідей про тих зачарованих русалок, мавок, лісовиків і польовиків, що десь у глибині душі вірив у їхнє існування й навіть сподівався колись побачити, як вони виходять з глибин Прип'яті на піщаний берег або господарюють у зеленій пущі.

На протилежному березі виднівся старий Стрілецький ліс. Стрімкі щоглові сосни збігали з піщаних круч ледь не до самої річки, зупинялися на березі й пильно дивилися в чисте плесо Прип'яті.

Сонце хутко піднімається над розбудженою землею й розстеляє серед річки мерехтливу золотисту доріжку. Час купатися. Зараз вода ще зовсім тепла, не вода — справжнє літепло. І треба обов'язково проплисти осяйною золотистою доріжкою, побути якнайдовше в чистій теплій купелі.

Юрко поглянув на сонце. Ще є час, можна досхочу поплавати, попірнати, позагоряти.

Ще минулої середи вони з татом розклеїли в селі афіші, в яких повідомлялося, що в неділю в сільському клубі відбудеться великий концерт художньої самодіяльності за участю хорової капели київського заводу «Комунар».

Юрків батько працює в колгоспі комірником і водночас завідує сільським клубом. Клуб, сільська бібліотека з хатою-читальнею та колгоспна контора розміщуються в колишньому панському палаці.

Позавчора дівчата старанно прибрали в клубі, помили, натерли воском паркет, причепурили зеленою глицею приміщення. Сьогодні зранку треба піти в клуб і розставити стільці — о п'ятнадцятій годині пароплав із Києва привезе шефів, робітників заводу «Комунар». А через годину розпочнеться великий концерт художньої самодіяльності. Сільські аматори також покажуть виставу «Весілля в Малинівці». Увечері — гуляння й танці в старому парку.

Юрко зайшов у воду і швидко поплив до протилежного берега. Там лежать розсохлі рибальські човни, і на них добре загоряти. Хлопець вийшов на берег, побігав, зігрівся і ліг горілиць на перевернутий човен, задивився на погідне небо. Воно вже чисте, синє, нема на ньому жодної хмарини. Потім під промені вранішнього сонця підставив спину. Але довго вилежуватись не було часу, треба поспішати до клубу. Він переплив річку назад і пішов до хати.

Тато вже стояв перед круглим дзеркалом і старанно голився. Швидко поснідали і подалися до старого палацу.

Стояв він край села на високому узгір'ї над Прип'яттю. Звідусюди було видно сіру триповерхову будівлю з вузенькими, схожими на бійниці вікнами. Над конічним дахом підносяться п'ять стрімких башт. Біля палацу розкинувся старезний парк. Високий цегляний мур відділяє парк і палац від села. Колись цей маєток належав панові Хоткевичу. Все село тоді гнуло спину перед тим всевладним магнатом.

Зведено палац років триста тому, коли ці землі захопила польська шляхта. Згодом палац не раз перебудовували, ремонтували, відновлювали після пожежі. А пан Хоткевич вирішив спорудити височенну Білу вежу з просторими підземними світлицями. Сотні кріпаків майже двадцять років надривались біля тієї вежі. Пан привіз іноземних майстрів, обіцяв великі гроші, аби лише відновили палац після нещадної пожежі. І вони розписували підземні зали, пробивали в камені таємні галереї, обладнували, як недоступну фортецю, хитромудрими замками. Будував Білу вежу і Юрків прадід Федір Береговий, його теж виписав колись пан зі Львова.