На каравелі «Улюбленець Нептуна» - Росін Веніамін Юхимович. Страница 19

Заклавши за голову руки, Кудряш став відшукувати сузір’я Південного Хреста й Центавра, гадаючи, що доля закинула його у Південну півкулю. Та скільки він не намагався, відшукати не міг. На небозводі красувались давно знайомі йому зірки Великої і Малої Ведмедиці, Пегаса, Цефея, Андромеди…:

“Ні. екватор ми ще не проходили, — дійшов висновку хлопчик, — каравела знаходиться у Північній півкулі”.

— Федю, Федю! — обірвав його роздуми Кіанг. — Поглянь, що це? — В голосі хлопчика відчулась тривога.

Кудряш підвівся. Очам його відкрилося чарівне видовисько: все море, наче в чудесній казці, світилося, переливалось рожевим сяйвом. Федя з цікавістю спостерігав дивовижне явище природи. Він багато чув про світіння моря, читав про це, але бачив уперше.

— Заспокойся, друже. Це так зване “живе сяйво”, — сказав Кудряш і, подумавши, що Ніанг, певно, не розуміє його, пояснив: — Світіння може бути не тільки рожеве, але й голубе, зеленкувате і інших барв. Це світяться малесенькі, ледве помітні на око інфузорії й молюски, що живуть у морі. Вони виробляють у своєму тілі особливу світну речовину… Тобі доводилось коли-небудь бачити світлячків?

— О, звичайно!

— Так ось інфузорії й молюски такі ж світлячки. У воді їх дуже й дуже багато. От і здається, що море світиться…

Федя ще довго пояснював Ніангу явище люмінісценсії, аж поки не зупинився на півслові, почувши, що друг його рівно дише, поринувши у солодкий сон.

Минали години, а Кудряш усе не міг заснути. Знову й знову перед його зором зринали картини пережитого. Він думав про те, яка доля чекала б людей, що перебували на фусті, коли б іспанцям вдалося взяти її на абордаж. Згадалася погроза Дієго: не помилувати нікого, хоч на кораблі були діти, жінка… А португальські матроси? Це ж, певно, такі самі бідняки, як і на “Улюбленці Нептуна”… Не для розваги вирушили вони в тяжке плавання, а щоб заробити собі на хліб. У кожного з них, мабуть, зосталися вдома батьки, матері, дружини, сини й дочки. Вони ждуть — не діждуться моряків, яких небезпека підстерігає на кожному кроці… І що ж — усіх їх у море?.. О, Дієго здатен був на це, коли б тільки захопив корабель!

Федя щиро радів тому, що команді фусти пощастило уникнути кривавої розправи. І все — завдяки простій випадковості. Настав би штиль пізніше — загибель неминуча.

Навряд, чи раніше Кудряш повірив би, що звичайнісінькі весла допомогли португальському кораблю врятуватись…

“А що, коли б у фусти був двигун, хай навіть малосильний? — подумав Федя. — 3 мотором кораблю не страшні були б ні вітер, ні штиль. Він міг би вільно маневрувати, заходити з будь-якого борту, розстрілювати каравелу, немов мішень… Ех, мені б сюди моторну шхуну, таку, як я бачив у риболовецькому колгоспі біля Ялти, — мріяв Кудряш. — Тоді я б показав цьому Дієго! Та ще команду підібрати з хлопців нашого табору: Кольку Дубчака, Альошку Шестакова… Можна, звичайно, взяти й Володьку Рижкова… Ніанг теж був би з нами. А Всеволода Петровича за капітана… Шхуну назвали б “Променистий” на честь піонерського табору. Нам одного кулемета вистачило б. Дали чергу та-та-та-та — і в Дієго, цього купця-пірата, одразу руки й ноги затрусилися б, пощади б попросив… І в темряві не втік би — прожектори швидко знайшли б. І туман не страшний. Екран радіолокатора одразу виявив би, де причаїлися розбійники…”

Заколисаний такими втішними думками, Федя присунувся до Ніанга й непомітно заснув.

Розділ шістнадцятий

Педро й Гуго вирішують діяти

Наступного дня настрій у матросів не поліпшувався. Похмурі й невдоволені бродили вони по кораблю. Педро й алхімік вирішили, що час розпочати гру. Навряд, чи зручніший випадок трапиться в найближчі дні. Змовники обережно, ніби випадково, ходили від однієї групи моряків до іншої й закидали слівця, що розпалювали й до того гарячі пристрасті, нагадували про давні обрали, загиблих товаришів, несправедливість і жорстокість капітана, погані харчі… Одне слово, Педро й Гуго грали на всьому, тільки б посіяти смуту серед матросів. Не обійшли й Феді. Його присутність пов’язували з невдачею в захопленні фусти.

— Нам не щастить відтоді, як на борт потрапив цей хлопчисько, — палко доводив алхімік. — Вже хто, а я помітив, ідо він чарівник. Згадаєте моє слово: доки він на кораблі, добра нам не чекати… Не інакше, як чарівні палички викликали штиль, — переконував матросів Гуго, вигадуючи про Федю всякі нісенітниці.

Не гребуючи нічим, змовники намагалися підірвати авторитет Дієго, що й без того похитнувся за вчорашній день…

— Коли я був капітаном, — ніби між іншим, розповідав Педро своїм друзям, які зібралися на носі каравели, — у мене на “Каталонії” були зовсім інші порядки. Хлопці щодня досхочу їли м’яса…

— Оце так життя! — прицмокнув язиком Луїс. — На такому б кораблі поплавати…

— Кожного дня, — вів своє Педро, — я викочував на палубу барило вина, і всі пили, скільки кому хотілося. І, клянусь Мадонною, це була не така бурда, якою поїть нас кривий скупко… А щоб я чи стерничий когось хоч пальцем торкнули, боронь боже! Ось провалитись мені на цьому місці, коли брешу. Та й Альфонсо може підтвердити, він у мене боцманом був… Скажи, Альфонсо, чи не так?

— Що правда, то правда, вина й м’яса ти не шкодував…

— А тепер скажи, скільки разів тебе бив Дієго? — знову спитав Педро.

Альфонсо спохмурнів.

— Бувало… не раз… — буркнув він, переступаючи з ноги на ногу.

Серед матросів прокотився глухий гомін:

— Авжеж, хазяїн на кулаки щедрий…

— Б’є кого попало…

— Дав волю рукам, що й казати…

— Тихіше, тихіше, — шепнув Габріель, — сюди йде боцман.

— Нічого, хай послухає. Не дуже я його злякався, — погрозливо мовив Педро, кладучи руку на шаблю.

Підійшов Хуан. Усі замовкли. Вгледівши похмурі обличчя матросів, боцман вирішив за краще відійти.

— Роззява наш капітан, — казав далі Педро, — замість того, щоб, стріляти, нюні розпустив й випустив здобич. У мене б такого ніколи не трапилось…

— Еге ж, коли б ти був капітаном, — підхопив Альфонсо, — у нас би зараз золото бряжчало в кишенях. Зажили б тоді!

— Правда, правда, — хитнув головою Гуго, — усе пішло б по-іншому.

— Ви тільки погляньте, — гарячкував Альфонсо, — хіба в нас порядок? Кривий нас дурить на кожному кроці, все намагається собі заграбастати. Педро захопив і негра, й герцога, — це всі знають, — а Дієго обох забрав собі!

— Та що там Педро! — вигукнув Габріель. — А як тебе, Альфонсо, за ящик намиста побив, пам’ятаєш?

Обурення серед матросів наростало. Каравела була схожа на бочку з порохом, що ось-ось мала вибухнути. Команда не хотіла більше виконувати розпоряджень боцмана й стерничого.

Альфонсо, який мав заступати на вахту, рішуче відмовився лізти на верхівку грот-щогли в “вороняче гніздо”. Забув про свої обов’язки і Габріель. Кинувши напризволяще камбуз, він тільки те й робив, що бігав від одного гурту до іншого, намагаючись усе почути, про все дізнатися.

Мабуть, найважче доводилось Луїсу. Понад усе він боявся пошитися в дурні. Часом йому здавалося, що перевага на боці недругів капітана, і тоді він потурав їм. Коли ж його брали сумніви — крутився біля боцмана і стерничого.

Переконавшись, що більшість команди готова взятися за зброю, Педро й Гуго вирішили поки що сховатися в тінь, не виділятися із загальної маси й не накликати на себе підозру.

Боцман, Франсіско н Доменіко були досвідченими моряками. Вони добре розуміли, у що може вилитись невдоволення матросів. Потрібно було негайно ж вдатися до рішучих заходів і запобігти бунтові. Інакше розгнівані матроси зімнуть жменьку прихильників капітана, і тоді їх уже ніщо не спинить. Однак без Дієго ні боцман, ні Франсіско нічого вкоїти не могли.

Сонце вже стояло високо в небі, а капітан все ще не виходив на палубу. Хуан і стерничий розгубились, не знаючи, що робити далі. Багато разів підходили вони до дверей капітанської каюти, стукали в них, але Дієго не озивався. Нарешті Франсіско, блідий від хвилювання, щосили затарабанив у двері. Цього разу вони розчинилися, і на порозі з’явився заспаний, з підпухлими очима капітан.