Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович. Страница 35

Безглузда випадковість могла обірвати кар’єру головного адміністратора. Насунувши капелюх, намагаючись не дивитися на білий професорський палець, Уррі метнувся з кабінету.

— Забрати й повернути на місце! — почув він сухий наказ. — Щоб не було ніякого скандалу. Це все, Уррі.

Важко дихаючи, ввалився Уррі в кімнату, наповнену сонцем. Він ще не бачив дивака, кліпаючи після темряви від яскравого світла, але відразу попрямував до хлопчака.

Пролунав дзенькіт розбитого скла. Уррі завмер. На підвіконні лежала якась кудлата істота. Довга шерсть закривала її морду, але Уррі виразно бачив палаючі, сповнені рішучості очі.

— Рессі! — Хлопчак вискочив на диван, затанцював від раптової радості. — Рессі, до мене!

Собака плигнув, не торкнувшись підлоги, до хлопчака, й той обхопив його, притиснув до грудей.

— Рессі, невже це ти, Рессі! Ти мене знайшов! — задихався хлопчак, а собака у відповідь тихенько скавчав.

Уррі задкував до дверей, шукаючи очима який-небудь предмет. Кудлатий тер’єр, що одним стрибком долав добрий десяток метрів, міг показати і свої зуби… Плечем Уррі зачепив металевий ящик. Вихопив з машини сталевий прут.

— Гей, ти, досить тут цирк влаштовувати! — хрипло сказав Уррі.

Хлопчик оглянувся. Очі його блиснули.

— Рессі, прожени його! — попросив хлопчик, показавши пальцем на квадратну постать.

Вони познайомилися зовсім недавно — Сергій Сироїжкін і Рессі.

Того дня Сироїжкін приїхав із піонерського табору. Зайшовши у двір, він кинув чемодан коло під’їзду й щодуху помчав до школи. Сергій зовсім не думав, що він, вчорашній семикласник, повертається після літа вже восьмикласником, — він біг у школу. Біг у кабінет математики. До свого друга — Електроника!

Ось кабінет. На дверях — аркуш із зошита: “Без запитання не заходити! Електроник”.

Сергій усміхнувся й відчинив двері.

Хлопчак, дуже схожий на нього, на Сергія, сидів за столом і читав товстеньку книжку. Сироїжкін навіть здивувався, ніби вперше побачив свого електронного двійника: такий самий кирпатий ніс, відстовбурчені вуха, веснянки. Й посміхнувся: як статечно розсівся Електроник. Нічого не скажеш — помічник самого Таратара, вчителя математики!

— Здоров, Електронику! — крикнув Сироїжкін, від душі ляснувши його по плечу.

Електроник відсунув книжку, спокійно підвів голову.

І — схопився.

— Здоров, Ссргійку! — Електроник стиснув руку друга з такою силою, що в того ніс зморщився і почервонів. — Що, канікули скінчилися?

— Все! Я приїхав назавжди! — Сироїжкін сяяв. — Чудово тиснеш, Електрошо! Так і треба зустрічати друзів!

Вони уважно подивились один на одного й усміхнулись, наче змовники: кожен пізнав самого себе — мов у дзеркалі.

— Я — це ти, — сказав Сироїжкін.

— А ти — це я, — підтвердив Електроник.

Можна зрозуміти радість Сироїжкіна, який застав свого ретельного двійника в школі. Він точно передбачив: Електроник не марнує жодної хвилини. Для інших канікули — суцільний волейбол, футбол, купання, загоряння і неробство. А Електроник — майбутній вчений, чемпіон світу з математики. Все літо день і ніч двійник Сироїжкіна студіював книжку за книжкою. Мабуть, обігнав і самого Таратара, — адже літо довге.

Роздивляючись Електроника, Сергій спочатку не помітив під столом чорного кудлатого пса. А коли помітив — здивувався. Навіть навпочіпки присів.

Пес дивився на Сироїжкіна з під навислої шерсті й не ворушився. Вивчав.

— Хто це, Електрошо?

— Це Рессі, — спокійно сказав друг.

І хоч Сироїжкін з першого погляду зрозумів, що кудлатий тер’єр сильніший за дога, боксера, вівчарки, сильніший і хитріший навіть за дикого собаку динго, було ще щось таємниче в маленькому, напрочуд спокійному Рессі…

— Він твій — Рессі?

— Моя конструкція.

Сироїжкін просяяв: та хіба його Електроник витрачав би сили на якого-небудь простого собаку!.. Рессі — це вам не Рекс і не Рем…

— Привіт, Рессі! — гукнув пса Сергій.

Рессі мовчав.

— Ти, Сергію, мій друг, — скрипуче промовив Електроник, — і тому з цієї миті Рессі слухатиметься тебе, як і мене.

— Я — це ти… — нагадав Сергій. — Отже, і для Рессі теж?..

— Чуєш, Рессі? — запитав Електроник, і пес слухняно махнув хвостом. — Мій друг Сергій — твій хазяїн, як і я. Його слово — закон!

Рессі уважно дивився то на Електроника, то на Сироїжкіна і мовчав. Сергій відчув усю серйозність наказу. Але не уявляв, наскільки це важлива в його житті хвилина.

Сергій не знав ще, що перед ним незвичайна машина, якій не треба повторяти накази двічі; не знав, що машина назавжди запам’ятає перше знайомство, що слово “друг” для неї тепер значніше за всю решту слів — це особливий його, Сироїжкіна, пароль — і що взагалі Рессі — це Рессі.

— Привіт, Рессі! — весело повторив повий хазяїн. — Привіт, кудлатенціє!

Пес, заглянувши в очі Сироїжкіиу, коротко дзявкнув і несподівано простягнув лапу.

— Ха-ха, кудлатенція! — проскрипів Електроник, спостерігаючи церемонію.

— Оце так Рессі! — розреготався Сергійко, трясучи волохату лапу.

І якраз тут, під столом учителя, сидячи на підлозі в оточенні друзів, Сироїжкін остаточно повірив, що все те, що сталося навесні цього року, було насправді. Він згадав: висока круча над річкою, яскраве сонце й прямо на нього вилазить з кущів хтось дуже знайомий, в такій же синій куртці, — Електроник, що втік від професора. А за ним тягнеться по траві шнур з вилкою для вмикання в мережу. А потім цей двійник тисне йому руку так само міцно, як і сьогодні, й називає його другом. Вони відразу ж повірили в міцну дружбу, повірили в те, що на них чекають незвичайні пригоди.

І зараз, бачачи, як сміється його друг, Сироїжкін подумав, що вони знайомі ніби тисячу років.

А коли з тобою поряд такий друг, як Електроник, значить, попереду ще немало всіляких історій.

— Ану, кудлатенція, покажи, що ти вмієш! — наказав Електроник.

Вони вилізли з-під столу. Рессі підстрибнув до стелі, двічі перевернувся в повітрі й приземлився на всі чотири лапи.

— Дресирований собака!.. — захоплено промовив Сироїжкін. — Знаєш, я вмить зрозумів, що Рессі найспритніший у світі пес. Тер’єри — вони легко піддаються дресируванню.

— Собака — це ще не все, — загадково сказав дресирувальник.

— А що ж?

Електроник підвів приятеля до дошки. Серед довгих, незрозумілих формул Сергійко прочитав:

“Технічний паспорт. Ім’я: Рессі — Рідкісний Електронний Собака, Страус і так далі”.

— Страус? — Сироїжкін витріщив очі.

— Найкращий у світі стайєр, — пояснив Електроник. — Стометрівка — за три й дві десятих секунди. Будь ласка — ось формули.

— Ото! Так не бігаєш навіть ти! — похвалив конструктора Сироїжкін і знову став читати.

“Клас: Модель сучасна. Тип: Незнищенна”.

— Здорово! — видихнув Сироїжкін. — Незнищенна! Не горить, не тоне, не плавиться, не ламається, не розбивається, двійок не одержує і завжди в доброму настрої. Так?

— Приблизно так. За найновішою теорією мого вчителя професора Громова. Це найдосконаліша модель, — відповів Електроник, а Рессі, що лежав коло його ніг, замахав куцим хвостом.

“Основне правило поведінки, — читав далі Сироїжкін, — чітке виконання наказів хазяїна. Самостійність і свобода дій допомагають моделі дотримувати основного правила поведінки”.

В цьому пункті Електроник крейдою дописав після слова “хазяїна”: “та його друга”. На що Рессі ствердно гавкнув, немов умів читати.

Електроник вийняв з кишені маленьку металеву коробку, простягнув Сергієві:

— Візьми. Це транзистор. Тепер Рессі почує тебе хоч за сотню кілометрів. Ти — хазяїн. Ти — друг. Я це вже говорив, Рессі запам’ятав. Візьми!

Сергій обережно взяв легкий сріблястий транзистор, не вірячи, що це — йому.

— Але я за літо забув усі формули, всі теореми, які знав. Як командуватиму Рессі?

— Командувати можна й звичайними словами. Рессі перекладає їх сам на мову формул.

Сергій полегшено зітхнув, тихо сказав у сріблясту решітку транзистора: