Дівчинка з Землі - Булычев Кир. Страница 58

— Ти говориш, як Жанна д’Арк, — промовив маленький Рррр. — Пам’ятаєш таку?

— Звичайно, пам’ятаю. Вона Францію врятувала.

— Еге ж. Я також читав. Тільки Жанні було сімнадцять років, а тобі лише десять.

— Але Жанна жила, напевно, тисячу років тому, а я в двадцять першому столітті.

— Знаєш що? — сказав чорний клубочок, що лежав біля Алісиних ніг. — Ти маєш рацію. Часом доводиться порушувати дисципліну.

— Чудово! — підхопила Аліса. — Вранці, коли всі прокинуться, скажи їм правду. Я вернуся, як тільки все зроблю. І хай вони не шукають мене.

— Вони неодмінно підуть за тобою.

— Ні, ти не знаєш, Рррр. Вони не можуть цього зробити, бо машина пропускає тільки одну людину. І запам’ятовує її, щоб, коли треба, взяти її назад. Якщо в неї пройде друга людина, перш ніж повернеться перша, першій уже доведеться назавжди лишатися там, у минулому. І Петров це знає краще за інших. Їм усе одно доведеться мене чекати.

— Це дуже небезпечно.

— Ні, не дуже.

— Дуже. І тому я піду з тобою.

— Ти — зі мною?

— Так.

— Але ж ти не схожий на них, зовсім не схожий. Тебе впізнають.

— Зате я схожий на їхніх кошенят. І ти мандруватимеш із кошеням. І я знаю їхню мову краще за тебе. І я все про них вивчав і зможу тобі підказати, якщо буде потреба. І взагалі постежу за тобою.

— Ой, як не хочеться, щоб за мною стежили! — сказала Аліса.

Проте насправді вона була дуже рада, що маленький Рррр поїде з нею. Одній усе-таки надто страшно подорожувати сто років тому в невідомій країні.

— Я тебе візьму на руки і триматиму, як кошеня.

— Краще поклади в сумку, — порадив Рррр.

— Гаразд, я візьму сумку. Все одно треба балон із вакциною брати. Без нього нам робити нема чого.

— Тоді збирайся, а я побіжу до себе.

— Чого?

— Я візьму гроші — у мене в лабораторії є їхні гроші. Нам же доведеться квиток купувати. А ще я собі зроблю хвоста і роздягнуся. Не буває ж кошенят у комбінезонах. Хоч мені й не хочеться ходити по чужій планеті голим, та що вдієш?

— Нічого, ти не дуже голий, — підбадьорила Аліса. — Ти ж увесь шерстяний і пухнастий.

— Спасибі, — пискнув Рррр. — У нас із тобою різні погляди на однакові речі.

І він зашарудів по пилюці, побіг до свого намету.

Аліса натягла комбінезон, потім прокралася в намет і зняла з цвяха балончик із вакциною.

Громозека спав. Він голосно дихав, і щупальці його звисали з широкого ліжка додолу.

Далі Аліса розшукала свою сумку, поклала туди светр і балон. Потім подумала трохи й вирішила, що в комбінезоні їй їхати в минуле не варто. Вона знайшла в чемодані своє плаття, якого ще не надівала, й перевдяглася. Громозека досі ще спав.

Та коли вона вже збиралася йти й огледілася, їй здалося, що одне око Громозеки розплющене.

— Ти не спиш? — прошепотіла вона.

— Сплю, — прошепотів у відповідь Громозека. — Светра не забула?

— Ні, — здивувалась Аліса.

Вона постояла ще якусь хвильку, але Громозека міцно спав. Може, їй здалося, що вона щойно з ним розмовляла? Вона вийшла з намету.

— Усе гаразд? — почувся шепіт.

Аліса нахилилася і при місячному сяйві побачила біля своїх ніг пухнасте кошеня з коротким хвостом.

— Ти з чого хвоста зробив? — пошепки спитала вона археолога.

— У мого сусіда по намету є шуба на хутрі. Він завжди з мене глузував, що його шубу зроблено з моїх братів, — такий у нього невдалий жарт. А от бачиш, знадобилося. Тобі подобається?

— Ти найсправжнісіньке кошеня, — відповіла Аліса. — Тільки шкода, що око в тебе одне.

— З цим уже нічого не вдієш, — зітхнув Рррр. — Доведеться мені якомога рідше висовуватись із сумки. Громозека спить?

— Спить, — сказала Аліса. — Дуже дивно спить. Він мені уві сні підказав — светра з собою взяти.

— Угу, — мугикнув Рррр. Так ніби не повірив, що Громозека спав.

І вони попростували до темної будівлі машинної станції.

12

Аліса натиснула спочатку зелену кнопку. Двері в кабінку зачинилися. Вона зручніше почепила сумку через плече і притиснула маленького археолога до грудей. Рррр замружився.

— Не турбуйся, — заспокоїла його Аліса. — Все буде гаразд.

Вона натисла білу кнопку.

І потім червону.

І відразу ж її огорнув туман, голова запаморочилась, лабораторія зникла, і стало зовсім незрозуміло, летить вона чи стоїть, — ні стін, ні стелі, ні підлоги, тільки якийсь незбагненний рух, що кружляє і мчить уперед.

Аж ось поштовх, знову туман довкола.

Туман розтанув.

Вже настав ранок. Аліса стояла на тому самому місці, де щойно була станція, та тільки ніякої станції, ніякого наметового містечка і сліду не було.

Навколо розкинувся зелений луг, далі починався лісок, за яким виднілися дахи. Дахи були саме там, де археологи розкопали містечко. І все це неабияк дивувало, бо щойно це саме місто було пустельне, без дахів і шибок у вікнах. І не було дерев, і не було трави. А небо було таким самим. І пагорб таким самим.

— Ти мене мало не роздавила, — почувся слабенький голос, і Аліса здригнулася від несподіванки.

Й відразу ж збагнула, що міцно притискає до грудей маленького археолога.

— Мені нема чим дихати, — пробурчав Рррр. — Відпусти мене по ки що на волю. Важко буде мене весь час у сумці тягати.

Аліса розтулила руки — зовсім забула, що археолог не кошеня. Археолог упав на землю і застогнав.

— Ой, пробач! — мовила Аліса. — Я геть розгубилася.

Рррр потер забиту ногу й відповів сердито:

— Губитися нам нема коли. Йдемо в місто. Поїзд без нас піде. Ході вийде, що ми сюди марно прилетіли.

— А раптом машина помилилася? Раптом корабель не сьогодні прилітає?

— Машини не помиляються, — заперечив археолог і побіг по траві до міста.

Аліса йшла позаду. Вона зірвала ромашку й понюхала її. Ромашка нічим не пахла. Над Алісою закружляла бджола.

— Іди геть, — прогнала її Аліса і відразу ж подумала, що коли їй нічого не вдасться зробити, то через тиждень тут не буде жодної живої душі — ні бджіл, ні людей, ні навіть дерев.

Археолог першим вибіг на вузеньку стежину.

— Не затримуйся, — знову пробурчав він і махнув хвостом.

— Знаєш що? — відповіла йому Аліса. — Ти краще хвостом менше махай — це в тебе не дуже природно виходить.

— Він міцно пришитий, — сказав Рррр, але хвостом махати перестав.

Вони підійшли до дерев. Дерева тяглися рівною смугою, наче були спеціально посаджені.

— Зачекай тут, — мовив тихо археолог. — Я загляну, чи нема кого попереду.

Аліса зупинилася і знічев’я заходилася зривати ромашки, щоб сплести вінок. У Аліси слабість плести вінки з ромашок або інших квітів, наприклад, кашок. Але кашки на Колеїді не ростуть.

— Ой! — почула Аліса тонкий крик.

Потім гарчання. Вона кинула ромашки й побігла до дерев.

Щось скоїлося з археологом. Вона встигла вчасно. Археолог мчав до неї щодуху, а за ним, стискаючи в зубах пухнастий хвіст Рррр, біг великий собака.

— Назад! Зараз же назад! — крикнула Аліса собаці.

Собака ошкірився, але зупинився.

Аліса підхопила археолога на руки, і той прошепотів:

— Спасибі!

— Віддай хвіст, — сказала Аліса собаці, який стояв неподалік і не випускав із пащі пухнастого хвоста. — Це чужий хвіст. Не твій. Віддай негайно.

Аліса ступила крок до собаки, але собака позадкував, ніби хотів з нею погратися. Собака був великий, кудлатий, білий, із рудими плямами. З-за кущів вийшов маленький чоловік, трішечки вищий за Алісу.

— Що тут таке? — спитав він, і Аліса зрозуміла запитання, бо з учорашнього дня знала тутешню мову.

— Ваш собака на моє кошеня напав, — відповіла Аліса по-колеїдському.

— Ах ти, пустунка! — вигукнув чоловік.

Він був одягнений у сірі штани й сіру сорочку, а в руці тримав довгого батога. Напевно, він був пастухом.

— І нехай він хвоста віддасть. Він хвоста в кошеняти відірвав, — поскаржилась Аліса.

— Навіщо твоєму кошеняті хвіст? — здивувався пастух. — Адже він не приросте.