Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Гольц-Баумерт Герхард. Страница 23

Спочатку вирiшили, що нашу групу поведе Ервiн, та Гаррi порадив iнакше:

-- Альфонс Цiттербаке добровiльно вiддав у наше розпорядження свою валiзу, то нехай вiн поведе вашу групу.

Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!

Кожна група мала свiй маршрут. Хто перший знайде заховану валiзу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста крокiв вулицею, потiм три тисячi крокiв на пiвнiч, тодi кiлометр на захiд i там шукати.

Я наказав своїй групi рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на пiвнiч. Я витяг iз кишенi компас, що його дав менi Гаррi. Покрутив. Де ж та пiвнiч? Всi нетерпляче позирали на мене.

-- Швидше! -- пiдганяли вони. -- Ми гаємо час.

Я показав праворуч. Бруно не витримав:

-- Менi здається, пiвнiч має бути в iншому напрямку.

Менi теж мало вiрилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир i тому крикнув:

-- Бруно, не порушуй дисциплiни!

I той замовкнув.

Далi шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крiзь нього, ми подряпали собi ноги.

-- Пiонери вмiють переборювати труднощi! -- не припиняючи рахувати, кинув я. Iншi теж рахували. Я наказав групi зупинитися.

-- Вам не треба рахувати. Рахує командир, -- оголосив я i далi рахував сам. -- Тисяча сорок вiсiм, сорок дев'ять...

Раптом Ервiн заверещав i вiдскочив за дерево.

-- Знайшов скарб! -- закричали всi.

-- Нi, -- вiдказав Ервiн. -- Там ящiрка.

Ми всi залягли, вичiкуючи, -- може, та ящiрка з'явиться знову? I тут я згадав про скарб:

-- Мерщiй вставайте! Треба йти далi!

А скiльки ж я нарахував крокiв? Вiсiмсот дванадцять чи двi тисячi двiстi вiсiм? Через ту кляту ящiрку я збився з рахунку. Проте я нiчого нiкому не сказав.

Раптом лiс розступився, i ми опинилися перед великим полем жита. Далi йти було нiкуди.

-- Ще триста крокiв, -- пошепки сказав я. -- Вперед.

Одначе група не послухалася. Ервiн навiть покрутив пальцем бiля лоба.

-- То я пiду сам! -- спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестiло i хилилося менi до самiсiньких нiг.

-- Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!

Бiля моєї групи стояв якийсь чоловiк. Я повернув назад. Може, вiн знає, куди нам треба йти? Проте чоловiк не дав менi й слова сказати.

-- Ти пiонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хлiб!

I чого вiн менi тiльки не наказав! Виявилося, що вiн -- бригадир мiсцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильнi. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервiн погодився з бригадиром:

-- Цiттербаке все робить сам. I хтозна, куди вiн нас завiв.

Ми знову йшли мовчки i рахували. Зробили три тисячi триста сорок два кроки, обiйшли якесь велике озеро i попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колодi, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячi триста вiсiмдесят шiсть крокiв i зупинилися перед залiзничним насипом.

-- З того боку неодмiнно має бути скарб, -- промимрив я, але нiхто менi не йняв вiри. Ми ще довгенько поневiрялися. Група перешiптувалась. Вони хотiли мене вiдлупцювати, якби я завiв їх у болото.

Раптом зовсiм близько почулися голоси.

-- Гаррi! -- закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.

-- Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.

А моя голодна група сидiла на землi i наминала манний суп. Я став доповiдати Гаррi.

-- Навiть не знаю, чому так сталося, -- почав я.

-- А покажи менi на компасi, де пiвнiч, -- звелiв Гаррi.

Я показав. Гаррi сплеснув руками:

-- Якраз навпаки! Стрiлки компаса спецiально пофарбованi в рiзнi кольори.

-- Мене ж не було тодi, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворiв на свинку.

Але ж хiба це виправдання для них?

Мов на зло, скарб розшукала дiвчача група, яку вела та чванькувата Зiгрiд. Мою валiзу! Пiсля гри я нiяк не мiг зачинити валiзу. Мама наклала менi дуже багато необхiдних речей, але я ними так i не скористався. Згодом Зiгрiд написала такий допис до нашої стiннiвки:

"Наше змагання слiдопитiв.

Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валiза Альфонса Цiттербаке. Наша група перемогла. А Цiттербаке повiв свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Цiттербаке не знав, де пiвнiч, i неправильно порахував кроки. Тепер усi називають Цiттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"

Отаке написала Зiгрiд. Той допис читала вся школа. Я розповiв про все татовi. Вiн каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна рiч, а самокритика ще краща. Але я iншої думки. Хiба у всьому винен тiльки я? Винна валiза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похiд я не брав стiльки речей. Про це вiн поговорить iз мамою. Ту Зiгрiд я теж критикую, -- бiльше не розмовляю з нею. А всi на мене сердяться. Хiба це справедливо?

Як я проводив домашнiй телефон

Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частiше радитись, наприклад, коли виконуємо домашнi завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити i запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємнi телеграми. "Будь ласка, привiтай тьотю Емiлiю" могло б означати: приходь о третiй до грота в парку. Чи щось подiбне. Така iдея спала на думку Бруно тому, що нашi будинки поруч. Вона менi теж сподобалася.

-- А де ж ми вiзьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.

-- Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!

-- А коли буде проводити не пошта, то де ми вiзьмемо телефонний апарат?

Бруно розповiв менi про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кiнцiв довгого шматка шпагату прикрiплюють по кришечцi вiд коробки з-пiд вакси або чогось iншого. Над кришечками натягують пергаментний папiр.

Все це ми проробляємо. Бруно iде в один куток кiмнати, я -- в iнший. Кришечку тримаю бiля вуха.

-- Нiчого не чути, -- кажу я.

-- Зараз буду шкрябати.

Бруно шкрябає по паперовi. Справдi, в коробочцi шарудить. Чути досить чiтко. Потiм шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота i щось говорить. Спочатку я не розумiю нiчого. Та коли вiн починає говорити голоснiше, чути добре: