Земля світлячків - Близнець Віктор. Страница 15

«Стій, назад! — гримнув на нас Магава і став завертати військо.— Бийте! Бийте його камінням!»

Він перший кинув уламок скелі. І тоді всі ми стали крушити каміння і кидати в того зухвальця, в зловісного вогника. А він кружляв над нами під стелею, блискав і сліпив нам очі. Од граду стріл і каміння він кинувся геть, тільки не до виходу, а навпаки, в глибші печери. І військо погналось за ним. Тисячі страшил — за одним світлячком. Загула, загриміла гора! Загуркотіло каміння! І хтось таки влучив — упав білий вогонь, упав на землю, затріпотів крильцями. Тоді найхоробріші воїни налетіли на нього, стали затоптувати ногами.

— Ну да, це ви вмієте,— засопів Квасило.— Ви і наше болото, і кушир мій з кумками... лапами своїми топтали...

— Цить, Квасило! Не дратуй, не перебивай мене, бо ти не знаєш страшнішого. Слухай! Світлячок був не один. За ним прилетів другий, видно, його побратим. Він був ще зухваліший! Він пурхав просто над нами, блискав нам вогнем межі очі, і тікав, і манив нас далі, аж у гроти Сліпого кажана. А там холод страшенний і кістки валяються! «О, печерні! — крикнув Магава.— Хіба ви не бачите: наші ворогі, злі й підступні, навмисне, мабуть, завели нас сюди, в глибокі печери. Вони хочуть, щоб ми заблудились, заплутались в катакомбах і не знайшли дороги назад. Не бути цьому!»

Ми крикнули «рах!», навалились гуртом і вбили світлячка. І повернули назад. Два тижні блукали, злі й голодні, в темних печерах, аж поки вийшли сюди, до Щербатих гір. І тоді сказав Магава:

«Я спалю не тільки Щербаті гори, а й весь ліс, всю долину — з грибами, з птахами, з лісовими чоловічками. І зроблю чорну скелю до самого океану — для наших великих парадів. Рах! За мною, печерні!»

І ми повалили з кам'яних нір і тьмою, бойовими полками рушили в долину. А ти питаєш, Квасило, чого ми тут і який нас дідько, мовляв, привів сюди, до цих поганих озер.

— Так-то воно, так, — почухав потилицю Квасило.— Тільки я не втямлю: ну добре — трощимо ми лобами ліс, а навіщо нам отой товстенький стовус, якого принесли наші розбишаки в мішку?

— А ти що, не чув? Ох темнота! В того стовуса в глибоких погребах, щоб ти знав,

захована тьма-тьмуща живих світлячків. Він, мабуть, ото й послав своїх таємних розвідників у наше підземне царство, в печери, щоб взнати, хто ми такі і куди війною рушаємо. А Магава тепер потрусить вусатого, попитає його добре, а тоді підсмажить на печерному вогні.

Стражники знов позіхнули, почухали потилиці. І любенько вляглися на землі,

притулившись один до одного головою. Видно, вони б ще довго говорили, багато страшних і несподіваних таємниць відкрили, та ось...

Мов грім серед тиші, раптом пролунало:

— Чхи! Чхи! — і курявою вдарило з ями.

Стражники так і підскочили.

— Диви! Він! Вусатий, мабуть, проснувся! Одпустило йому зілля!

— О! Шкребеться в мішку, ворушиться! Чуєш!

Буваліший стражник, якого друг називав Дригайлом, оглянувся і зашепотів напарникові на вухо:

— Лізь, Квасило, та розв'яжи його. Бо ще скаже нашому сокрушителю, що тримали його в мішку зв'язаного,— не обберешся біди. Магава, він такий: або щоб наказ виконав, або голову з пліч!

Квасило одним оком глянув у яму, де, як йому здалося, стояла бездонна тьма, і сказав:

— Давай краще вдвох. Ти перший, Дригайло, а я за тобою.

— Ні, давай — ти перший, тоді я за тобою.

— Давай разом, брате. Ось так, на пузі, поїхали. Бух! Гуп!

З розгону вони впали на бідного Сиза, який лежав у мішку скорчившись. «А щоб вам гнила колода, а вашій мамі гарбуз!» — пробурмотів Сиз, бо йому ще одну гулю посадили на лобі.

Мішок розв'язали, і хоробріший вояка, печерний, грізно попередив Сиза:

— Ти лежи в мішку, чуєш? Лежи тихо, поки ми не виліземо з ями. Бо як той, ми зразу списа наставимо!

Вони хапливо поповзли, штовхаючись і стягуючи один одного в яму. Заковзали колінами по вогкій печерній стінці і тільки вже там, нагорі, гукнули:

— А тепер вилазь!

Одне слово, звільнили Сиза. І вчасно. Бо скоро прогриміли під землею голоси — від сторожі до сторожі, все ближче й ближче:

— Рах! Рах! Бранця, вусатого діда — до ніг сокрушителя!

Сиза оточили з усіх боків і повели під мечами. Нарешті власними очима він міг оглянути, де він, куди потрапив.

Вели його темною кам'яною печерою. Двох стражників, Квасила й Дригайла, чомусь залишили коло ями, тепер охорону й конвоювання взяли на себе печерні зброєносці — ті ж волохаті здоровили, які ганялись за Сизом і Чубликом в лісі. Це були грізні й безстрашні воїни. У ведмежих плащах-накидках, товстолапі, з суворими бородатими лицями.

Сиз ішов між ними, посмоктуючи порожню люльку. Він помітив, як за ним, під високою стелею печери, пролітає невидима тінь — його добра сердечна зозуля.

Довго тяглись темні катакомби. І от вступили вони в перший грот, і Сиз побачив картину, од якої у нього аж настовбурчилося волосся: здавалося, тут відбулося недавно побоїще — на підлозі, на кам'яних плитах покотом, впритул лежали немолоді вже бородаті воїни і завзято хропли. «Це болотні приблуди-найманці, вони серед воїнства — найбільш плохенькі»,— почув Сиз над вухом пташиний голос. «Ого! — подумав Сиз.— Добре мені плохенькі. Ведмедя кулаком повалять!»

Маленька зозулина тінь летіла під стелею, ніхто її не помічав, крім Сиза. А його вели вже другим гротом, ще більшим за перший. І тут картина повального сну й хропіння. Воїнство вихропувало так, аж дрижали стіни кам'яного підземелля. «Це печерні кулачні бійці, їм найбільше довіряє Магава»,— почувся пташиний голос над Сизовим вухом.

Щільніше обступили печерні воїни Сиза і повели його в третій грот. То був величезний підземний зал, стеля якого губилася десь високо в темряві. І якщо там, де спали воїни, чулося оглушливе хропіння, то тут панувала абсолютна тиша. І ще... Ось він, той чорний вогонь, про який говорили стражники. Справді, то було дивовижне видовисько, від якого здригнувся Сиз: посеред залу, на камені, палахкотів червоною смужкою жар, жар такий, як від добрих дров. А от полум'я!.. Воно здіймалося вгору двома чорними крилами, і якщо дивитися на жар, на полум'я, то виростав на очах з вогню хижий чорний ворон, змахував, розвівав крилами, і від жару несло не теплом, а морозним холодом. і

Тут же помітив Сиз: під чорним вогнем сидів якийсь маленький згорблений дідище. Весь він заріс, заплутався чорною бородою. Здавалося, сиділа на землі сама борода, і крізь неї, крізь пасма густої бороди холодним блиском дивилися на вогонь маленькі очі. Дідисько щось таємниче шептав і розтирав попіл на кам'яній плашці. «Оце він і є, головний їхній маг»,— знову пролунав тихо пташиний голос. Минули і третій зал. І тут згори, немовби із самих кам'яних склепінь, загриміло:

— Нижче голови! Входимо до його могутності сокрушителя скель і повелителя підземних громів!

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Сиз перед ликом Магави Першого.

Білий кінь. Сльози старого Лапоні.

Треба рятуватися!

Сиза привели в найглухішу печеру, в похмурий, ніби обкурений димом, палац. І ільки Сиз ступив за поріг... Він і не помітив, як один маленький чаклун, що стояв за кам'яними дверима, нишком ударив у долоні. І в палаці, який був вирубаний у чорній підземній скелі, раптом спалахнуло світло — якесь дивне світло. Для печерного воїнства все тут залишалося таким, як було, все тонуло в глухій підземній темряві. А Сизові здавалося, що з кам'яних стін лилося нібито нічне, сизувате, меркле світло. Правда, від нього, як від ядучого диму, чомусь сльозилися очі.

Сиз трохи покліпав, протер очі і побачив: під стіною, на розкішному кріслі, сидів могутній витязь у дорогій царській одежі, гаптованій шовком і коштовним камінням. Однією рукою він спирався на спис, другою — на лев'ячу спинку підлокітника. Над ним стояв, закусивши вудила, білий, з пишною гривою кінь, а ще вище, на кам'яному карнизі печери, сиділа й хижо дивилась униз — хто ви думаєте? — вже знайома нам птиця Куа.