Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович. Страница 81

Люда лежить, і їй здається, що вона вже в могилі, з якої немає виходу.

Думками переноситься в своє місто, в школу, на Лебединий острів до батька. Згадує Марка і чомусь особливо довго думає про нього. Чи загинули Марко й Яся, чи ні? Анч сказав їй, що їх уже немає. Значить, їх повбивали. Але коли їх просто викинули в море, щоб потім потопити, то може бути, що Яся зуміла скористатися гумовою подушкою-поплавцем, яку Люда встигла передати їй під час побачення. А Марко?

Люда згадала їхню першу зустріч під час зливи, коли вони навіть не сказали одне одному своїх імен, а потім вечір того самого дня на «Колумбі», коли Марко сховався од неї за рубку. Вона це помітила, але ні тоді, ні потім нічого не сказала. В голові вихром проносилися всі зустрічі на острові, на шхуні, в Лузанах, купання в бухті, коли вона його випередила. Маркові тоді було досадно. Люда одразу про це догадалась. Вона пригадує, як разом з льоху витягали Ясю і потім поспішали на «Буревісник» дати знати про пекельну машинку на «Колумбі».

В тому калейдоскопі спогадів ясніше запам'ятався місячний вечір на березі Соколиної бухти. Мінливе світло заливало рибальські хатини, маленькі садки, піщане узбережжя, кілька бочок, що стирчали наче пні, шхуну, шаланди, сріблясту поверхню бухти. Стояла тиша… До них підійшов Левко і, жартуючи, сказав про побачення… Вона тоді почервоніла, але при місячному світлі того ніхто не помітив. Люда відчула, як щоки її і тепер запалали в темряві.

Вона згадала мрії про наступну зиму, яку збирались утрьох, разом з Ясею, провести в місті. Її знов полонили ті мрії, і вона на деякий час забула, що над нею водяна товща, яка невблаганно тисне до грунту пошкоджений підводний човен-домовину. Десь недалеко за стіною лежали трупи людей, що задихнулися без повітря. В сусідній каюті був ще один живий, поранений шпигун Антон.

Коли вона, нарешті, повернулася до дійсності, їй здалося, ніби за стіною хтось розмовляє. Прислухалась. Справді, не помилилась. Розмова долітала крізь пост центрального управління, але жодного слова вона розібрати не могла. Хто розмовляє? Невже виявилось, що хтось із убитих був лише тяжкопораненим і це з ним говорить Антон? Повернулась на бік, підвела голову і напружила слух. Розмова стихла. Потім знову якісь слова… Дівчина встає, підходить до дверей, одхиляє їх і чує голос з каюти Антона. Поранений розмовляв сам з собою. Ні, він когось питає і потім сам відповідає. Вона не все розбирає, бо Антон говорить своєю мовою, але те, що чує, дивує її:

— Гелій, гелій, тут повно гелію!.. Я… я… задихаюся… Пане начальнику, я виконаю ваше доручення… виконаю… Нам він потрібний… Я розумію вас. Що ви кажете? Так, слухаю! Я завжди зумію виконати… Я, я… Анч? Я зроблю краще за нього… Формула, формула професора Ананьєва… Так… так…

Голос Антона перейшов у шепіт, дівчина ледве чула його. Здавалося, він говорив комусь на вухо велику таємницю.

— Вона знає!.. Знає! Я примушу її розповісти! О, я вмію поводитися… ха-ха-ха!

Сміх був дикий і страшний. Почувши той сміх, Люда зрозуміла, що Антон збожеволів. Її охопив жах. Товариство божевільного в цих темних закамарках!

Він продовжував щось шепотіти. В шепоті дівчина розібрала своє ім'я. Шепіт змінювався злим ідіотським сміхом. Знову говорив про формулу професора Ананьєва, запевняв когось, що дочка мусить знати формулу, знайдену батьком. Він таки примусить її розказати все. Похвалявся своїми винятковими здібностями, умінням допитувати, вивідувати всі таємниці, і знову сміявся.

Нарешті, Антон стих. Кілька хвилин з його каюти не чути було ні найменшого звуку. Здавалося, поранений вмер. Люда закам'яніло стояла в дверях своєї каюти, переступивши однією ногою комінгс до центрального поста. Та ось почулося шарудіння, наче десь близько крадькома йшов пацюк.

В темряві, з надзвичайною обережністю, з своєї каюти вибирався божевільний, охоплений бажанням примусити дочку професора Ананьєва розповісти секрети батька.

Люда швидко вскочила в свою каюту і зачинила двері. Лише вона посунула засув, як Антон з усієї сили наліг на двері. Почувся стукіт, а потім стогін. Божевільний вразив свої рани і впав у центральному посту під дверима, що вели до командирської каюти.

Люда сіла на стілець, одкинулась на спинку і з жахом думала про своє становище. Більшість повітря залишалася божевільному. Трохи пізніше помацала на годиннику стрілки, вгадуючи, що вони показують. Вже минула ніч, годинник показував десяту годину ранку.

Люда пройшла до ліжка і в розпачі впала на нього.

Вона остаточно втрачала надію.

VII. ВОДОЛАЗ ІДЕ НА ГЛИБИНУ

На місце, де сталася аварія підводного човна, «Буревісник» прийшов уночі. З Лебединого острова взяли батони з гелієм, частину балонів з уже виготовленою газовою сумішшю для водолазів, а також запросили професора Ананьєва і двох молодих хіміків, які мусили на борту есмінця далі виготовляти цю суміш.

Власне, прийшли в той район, де на дні моря лежав потоплений піратський човен. Штурман есмінця зумів привести туди корабель, але попередив, що точність все-таки приблизна і можлива помилка дорівнює півмилі в радіусі. Тобто підводний човен треба шукати десь тут на площі, розміром приблизно в два з половиною мільйона квадратних метрів. Мусили зачекати світанку, щоб при денному світлі виявити нафтові плями на воді і вже по них точніше визначити місцезнаходження човна.

Поки водолази відсипалися перед спуском у воду, обслуговуючий персонал готував костюми, спускав водолазний баркас, перевіряв кожну дрібницю. Хіміки під керівництвом професора Ананьєва, за рецептом інженера-епропівця, готували суміш кисню з гелієм, і самі випробовували тут суміш. Гелій — ідеальний газ для заміни азоту повітря, коли йдеться про дихання. Бувши цілком інертним, він не створює жодної загрози організмові, в той же час його атомна вага в три з половиною рази менша за атомну вагу азоту, і ця властивість дозволяє використовувати його водолазам при спусках на великі глибини. В таких випадках до гелію домішують кисень, але в меншій кількості, ніж його є в звичайному повітрі. Справа в тому, що, дихаючи, людина не перетравлює весь кисень, який попадає їй в легені, а частково видихає його разом а азотом і вуглекислотою. Численні досліди над диханням водолазів показали, що під великим зовнішнім тиском людина, дихаючи гелійовим повітрям із зменшеною кількістю кисню, почуває себе значно краще, ніж коли дихає звичайним повітрям. До того ж вона може пробути на значних глибинах довше і не так легко піддається кесонній хворобі, особливо її важким формам.

Тим часом інженер-епропівець разом з механіком і машиністами «Буревісника» прилаштовували повітро-магнітні помпи для роботи з гелійовим повітрям. У цих підготовчих роботах минув кінець ночі.

Перед ранком у далечині показались вогники пароплава. То йшов «Пенай» з додатковою партією епропівців, з водолазним катером, кесонною камерою та різним водолазним устаткуванням.

«Пенай» спинився поблизу есмінця, і негайно шлюпка з червонофлотцями протягла від корабля до пароплава телефонний провід. Капітан пароплава повідомив, що з ним є підводний металошукач. Це прилад, яким користуються епропівці при розшуках затоплених кораблів. Такий прилад збудований на магнітних властивостях металу. За кораблем-розвідувачем тягнеться на буксирі магніт. Коли магніт відчуває на дні якусь залізну масу, то починає дзвонити в дзвінок, з яким з'єднаний особливим способом.

Вирішили, не дожидаючись дня, почати обслідування морського дна з допомогою металошукача. «Пенай» негайно випустив його на буксирному тросі і почав ходити в різних напрямках навколо міноносця.

Одночасно з початком розшуків інженер-епропівець надіслав радіограму на найближчу епропівську базу з проханням вислати йому підводний танк, з допомогою якого він сподівався прискорити підйом підводного човна.

Удосвіта на «Пенаї» задзеленчав дзвінок металошукача. Пароплав проходив над якоюсь масою заліза на морському дні. Ніхто не міг з певністю сказати, чи то і є підводний човен. То міг лежати звичайний залізний брухт, старий якір, загублений колись якимсь пароплавом, нарешті, пароплав, затонулий, можливо, десятки років тому.