Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас. Страница 18
— Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.
От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:
— Мало.
— Ну, — каже змій, — коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».
От як почали їсти, — а вареників стоїть бочок двадцять, — то змій все
їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
— Ходім на камінь крутитись.
— А як іти, то йти, — каже хлопець.
Змій як крутнувсь — аж вогонь пішов.
— Дурниця, — каже хлопець, — ти так крутнись, щоб юшка потекла. — Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
— От так, — каже, — крутись! Та ще, та ще! От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
— Ану, давай хто сильніше засвище.
— Давай.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись.
«Ну, — думає Іван-Побиван, — що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:
— Зажмури очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.
Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.
— Правду кажеш, — каже змій, — ледве очі не повискакували.
Та вже щоб хоч не бути з Іваном вкупі, побудував ото йому хату на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір’ю радитись, як бибь його звести зі світу.
— Давай, — кажуть, — його спалимо.
А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки що виліз.
Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живий?
— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
«Ну, — думає змій, — од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.
Молодильна вода
Був один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Однієї ночі мав він красний сон: снилося йому, що є така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:
— Котрий з вас дістане мені тієї води, наполовину царства матиме.
Відозвався старший син:
— Я вам, тату, дістану тієї води.
Зараз наказав майстрам робити корабель. В той час зробили корабель. Взяв він собі кілька жовнірів і поїхав за водою. Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:
— Я їду, аж я вам, тату, тієї води дістану. Поїхав і другий.
Немає і того вже рік, а старшого два роки. Тепер каже третій:
— Тату, я поїду, аж я вам тієї води дістану. Відповідає йому тато:
— Іди, дурню! Ті розумні поїхали, та й стільки часу їх немає.
Почав просити тата. І дозволив йому цар їхати. Поїхав він, взяв з собою лиш два стареньких жовніри.
Ну, їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два місяці, немає ніде чужої землі. Їдуть далі, забачили гору, таку високу, що аж страшно дивитися на неї. Каже царевич до своїх вояків:
— Будемо під нею ночувати:
Приїхали під неї, стали і уздріли світло в тій горі. Прив’язали корабель, а царевич пішов до того світла. Приходить туди, бачить старичка і каже:
— Добрий вечір, татуню!
Старичок відповів йому і питається його, звідки він там узявся. Той почав йому розказувати всю правду, який татові сон снився за воду.
Каже йому той пустельник:
— Є така вода, але далеко. Я тут уже сто років живу, а ще не бачив я ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз. Що б тобі подарувати? Подарую я тобі це весло — що раз погорнеш ним, то й сто миль пройдеш.
Подякував старичкові, а старичок каже:
— Їдь попід цією горою, там іще моїх два брати живуть, щось і вони подарують тобі.
Подякував і поїхав.
Приїхав до другого знов надвечір. Приходить до другого старичка і каже:
— Добрий вечір!
Відповів йому старичок і питає його так, як той перший старий.
Він і тому всю правду каже. А старий йому відповідає:
— Є вода, але ще далеко. Двісті років тут живу, не видів нікого, аж тільки ти до мене в гості прийшов. Треба тобі щось подарувати. На тобі цю сопілочку. Як прийдеш до тієї води, а та вода на дуже високій горі, то заграєш — і все зсунеться на долину.
Взяв царевич ту сопілочку і пішов. Але як виходив, казав йому той дідок:
— Їдь до мого найстаршого брата, він також тебе нагородить, а як усе зробиш, поверни до нас звідти.
Він пообіцяв, що поверне.
Поїхав королевич до третього старичка. Приїздить він до нього, той старичок вздрів та й каже:
— Куди ти, королевичу, в далеку дорогу пустився?
А він зачав розповідати, що за молодильною водою татові. Старик каже йому:
— Є вода молодильна, вже не дуже далеко. На ж тобі три пляшечки: як приїдеш до тієї води, набереш одну — буде миша, кинь; набереш другу
— буде щур, кинь й другу; набереш третю — буде чиста, сховай!
Іще каже:
— Королевичу, дорогий, триста літ тут живу, не видів ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз бачу, то прошу тебе, королевичу, будеш вертатись назад, вступи знов до мене.
Ну і поїхав. Приїздить під гору, як подивився на неї, а вона така висока, більше як тисячу сажень. Наказав від’їхати кораблем трохи, вийняв ту сопілочку, що йому дав старичок, як заграв у неї, а гора ізсунулася на долину. Приїздить королевич до берега, виходить з корабля, бере одного вояка з собою і йде на ту гору. Приходить до криниці, зачерпнув однією пляшечкою — є миша, кинув; зачерпнув другою — щур, знову кинув; зачерпнув третьою — чиста вода, сховав її до кишені.
Іде уже звідти, дивиться: такий палац — самим сріблом і золотом оздоблений, що він аж здивувався та й каже до того вояка:
— Мій тато який багатий і не має такого палацу, ану, зайду подивлюся.
Приходить до палацу, відкриває, входить до покоїв. В одному покої
лежить сіно, в другому — жито і пшениця в великих мішках. Входить до третього покою — стоїть стіл, на нім стоїть три пляшки вина і лежить три хлібини. Сідає коло столу, п’є з одної пляшки і крає одну хлібину, п’є з другої, крає і другу хлібину, і так третю, і хліба знов, напився і наївся.
Дивиться — лежить панночка в ліжку, спить.
Будить і будить — не встає. Що робити? Бере перо в руки, пише картку, що такий-то був тут. І виходить до корабля; сідає і їде додому, утішений тим, що є вода.
Як раз погорне веслом, то сто миль проїде. Їде він, їде і приїхав до заклятої гори і вздрів здалека своїх братів на ній, що вже там пасуться, бо не було у них ні хліба, ні до хліба.
Тоді крикнув він до них:
— Видіте, аж я татові дістав молодильної води. Ну, ходіть уже додому і нате вам їсти.
Посідали разом і їдуть. Але старші радяться між собою.
— То-то нас похвалять за воду, — каже старший до середульшого, — будемо татові казати, аби зробили бал, та й, може, уп’ється найменший, а ми вкрадемо у нього тую воду. Інакше як з’явимося на очі татові?
А молодший брат був дуже стомлений, та й заснув. Брати добралися-таки якось до тої шклянки і вкрали, а йому положили другу.
Приїжджають додому, каже той наймолодший:
— А я вам, тату, дістав воду. Тато каже:
— Ану, дай умиюся!
Дав той бідака, умився тато — однаково старий. Тепер кажуть ті:
— Що ви, тату, дивитесь на дурного! То ми воду дістали, а не він.
Дали татові, умився — став молодий.