Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас. Страница 29
— Продавать.
— Поміняй мені за коня.
— Давай.
Виміняв коня, сів верхи та й їде. Від’їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову:
— Здоров!
— Здоров!
— А куди це ти їдеш?
— Коня продавать.
— Поміняй мені на корову.
— Давай!
Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Зговорився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись розлилась велика ріка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску, та й пішов понад річкою, і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та:
— Здоров!
— Здорова!
— А поміняй мені на півня гуску!
— Давай!
Помінялись. Іде далі, аж ось доганяє його чоловік:
— На продаж?
— Еге!
— А поміняй мені на калиточку.
— Давай!
Виміняв за півня калиточку й поспішає додому. Аж тут тобі річка розлилась. На березі стоїть перевіз, плату беруть, а в нього ж ні копієчки.
— А перевезете мене? Дам калиточку.
— Сідай!
Переїхав на другий берег.
А там та стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з нього.
— Що тобі,— кажуть, — жінка за це зробить?
— Аж нічого! Скаже, слава богу, що хоч сам живий вернувся.
Та й побились об заклад. Коли скаже жінка так, то чумаки оддадуть йому дванадцять маж хури із батіжками. Зараз одібрали одного з себе і послали його до баби. От той приходить.
— Здорові!
— Здоров!
— А ти не чула про свого старого?
— Ні, не чула.
— Він воли на коня проміняв.
— От добре, возик недорого стоїть, як-небудь зберемось.
— Та й коня проміняв на корову.
— Це ще й краще, буде у нас молоко.
— Та й корову проміняв на свиню,
— І то добре, будуть у нас поросятка, а то чи заговляти, чи розговляться — все треба купити.
— Та й свиню проміняв на вівцю.
— І це добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що у мене у спасівку прясти.
— Та й вівцю проміняв на гуску.
— І це добре, будут у нас крашаночки та пір’я.
— Та й гуску проміняв на півня.
— О, це і ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме.
— Та й півня проміняв на калиточку.
— І це добре, будемо, де хто заробить — чи він, чи я, в калиточку складати.
— Та він і калиточку за перевіз віддав.
— Ну що ж, слава богу, що хоч сам живий вернувся.
Так тим чумакам нічого робити, віддали йому дванадцятеро маж.
Чорт-змій і запродані діти
Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.
Поіхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. Їде собі та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.
— Пусти, — каже чоловік.
— Ні, не пущу, — одвічає біс.
— Чом же ти не пустиш?
— Подаруй, — каже чорт, — мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.
Чоловік і каже:
— Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні — візьми їх.
— Ні,— каже чорт і держить за бороду.
— Є в мене воли дома, — каже чоловік. — Візьми їх собі.
— Ні,— каже чорт.
Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере та й каже:
— Є в мене жінка стара, то візьми її та тільки пусти.
— Ні,— відповіда чорт.
Думав-думав чоловік: якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив на останок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба? Нічого робить:
— Бери, — каже, — те, що сам знаєш.
Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і пустив його. Сів собі чоловік та й поїхав.
А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть вони не по днях і не по часах, а по минутах. Уже такі бігунці гарні. Тільки угледіла чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти його з дітьми. Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду.
— Жінко моя люба. Їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорожчого, тоді пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери ї ї та тільки пусти. А він не бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому?
— А що ж, — каже жінка, — треба якось заховати. Викопаймо ми яму під хатою, під причілком, та й сховаємо.
Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому.
От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів, шатнувся по хаті — нема нікого. Він тоді насамперед до кочерги:
— Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав?
Кочерга йому й одговорює:
— В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то я собі й стою.
Не допитавшись у кочерги, він до помела:
— Помело, помело, де господар дітей подівав?
А помело сказало:
— В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою.
І помела не допитався. Він тоді до сокири:
— Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав? Сокира говорить:
— В мене господар добрий чоловік був, мною дров наруба, положить мене, то я собі й спочиваю.
Він до долота:
— Долото, долото, де господар діти подівав?
А долото каже:
— У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та положить мене, то я собі й лежу.
А змій йому говорить:
— Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він тобі голову побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був.
— І то правда, — каже долото. — Візьми ж мене та винеси на кінець хати на причілок та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай.
От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали. Забрав їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?
А хлопець одказує:
— Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.
— Сідайте на мене, — каже кінь, — я вас винесу. Взяли вони й сіли, а змій спить. Кінь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився, побачив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже:
— Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.
А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся. Бачить кінь, що невидержка, узяв хвицьнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як прилетить до них змій:
— А, — каже, — кого ви слухаєте? Ось я вас з’ їм!
Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже:
— Ну, цей раз вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!
Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він і притомився та й сів спочивати. Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж летить чмелик. Приліта та й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче!
— Здрастуй, чмелику!
— А що, брате, чи по волі, чи по неволі мандруєш?
— Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волі, а вже видно, що по неволі.
Чмелик каже:
— Сідайте, я вас винесу.
— Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кінь ніс, та не виніс.
— Та вже, — каже чмелик, — чи винесу, чи не винесу, — одначе вам пропадать.