Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас. Страница 3
— Що хочете, та й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!
— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на землю…
Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі…
А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:
— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі порадився цар, взяли їх поблагословили та подружили, таке весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив, хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!
Цап та баран
Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту
— і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.
Цап і роздумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають».
От один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:
— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.
Ох, як роздумавсь вовк:
— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.
— От лягай, — кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.
Дерево до неба
Де сь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.
Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою — то не легка справа!
Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та і прості хлопці, хто дуже красивий був.
Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.
Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися.
Цар розсердився:
— Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.
Але дівка мудрує.
Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть — у теплих, гарячих краях — квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар.
Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.
Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними:
— Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца.
Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося… Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити.
Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите… І все геть посохло, як би гарячою водою було спарене.
Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А
вона не озивається. Шукав, шукав — не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають… Нема!
Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство.
Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.
Дуже журиться цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.
Ходять до нього лікарі, та задар: хирів і хирів.
Раз задрімав цар у саду, й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка…
Пробудився цар і думає собі:
«Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану, спробуймо»
І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі володіння передасть йому.
Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легені… Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний голосився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником Лізли — одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видно, але далі не могли і злазили.
Так тривало день, другий, третій… Далі — тиждень, два… Успіху ніякого!
Та був у царя один свинарчук — колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, й думає собі:
«Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!»
Й не перестав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив уголос: