Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас. Страница 36

— Ех, брате, брате, куди там нашому братові поткнуться? Все одно наша жалоба до царя не дійде. Там її перехватять придворні. Там всі сановники з нашим міністром запанібрата, так хіба ж вони захочуть топить свого приятеля? За його всі заступляться — і його оправдають, а за мене, нещасного сіромаху, ніхто й слова не промовить.

Побалакали зайці і розійшлись.

Ображений зайчик прибіг до своєї хатки, заглянув всередину, а там уже нема ні одного зайченятка. Зайчик не став показуваться на очі міністра, побоявся зайти в хату, вернувсь в поле, сів і гірко заплакав. Біг вовк, побачив зайця, спинивсь і пита:

— Чого ти, зайчик, плачеш?

— Та як же мені не плакать, лис забравсь в мою хату, поїв всіх моїх діток, а тепер осталась черга за мною, боюся показуваться додому.

— Не журись, зайчик, я його вигоню, ходім зараз. Пішли вони до хати. Вовк підійшов до дверей і каже:

— Хто ти такий, виходь геть з хати!

— Я міністр польовий, хто сміє мені грубить?

— А! Так це ти, лис? — каже вовк. — Стидно, брат, зобіжать слабеньких нещасних звірків. Я теж міністр луговий, прошу тебе ослобонить хатку бідного зайчика, а то піду до царя і доложу йому про твої злі вчинки. Цар тебе, я думаю, по головці не погладе.

— Не твоє діло, вовче, мішаться в мої порядки; ти порядкуй в своєму міністерстві, а я буду в своєму.

Вовк, піймавши облизня, розгнівливий пішов до царя. Прийшов до лева і каже:

— Ваше величество! Маю честь висловить вам ось що: лис, міністр польовий, чинить грабіж, не сповня вашого указу, в дворах курей псує; замість того, щоб оберігать їх од звірків, він сам пожира їх. Потім зобідив зайця, поїв його дітей і живе в його хаті, за малим самого зайця не з’їв. Я прохав його ослобонить заячу хату, а він сказав, що не моє діло; каже: «Що я хочу, те й роблю, нікому до того діла нема…»

Лев доручив вовкові послать оленя з указом до лиса, щоб він зараз же з’явився до його на розправу. Лис, получивши указ, задумався, почав пригадувать, як одбрехаться. Надумавши все, що було треба, пішов до царя. Доложили цареві, що прийшов польовий міністр. Лев велів пустить його в хороми. Тіко лис на двері, лев грізно його спитав:

— Ти що там твориш безпорядки? Як ти смів так немилосердно зо-бидить зайця? Або навіщо ти псуєш курей, а вину спираєш на малих звірків?

Лис баче, що лев з ним не шуткує, припав навколішки, повісив низько голову і каже:

— Ваше величество, не веліть казнить, дозвольте слово промовить.

— Ну, кажи.

— Ваше величество, я добре знаю, що на мене по злобі наклягузничав вовк, а як сказать по правді, вовк кругом сам винний. Не я, а він зайченят поїв. Я заступивсь за зайця, так він і мені хвоста одгриз, і мене за малим не задушив, ледве утік. Ось звольте подивиться, як він мене обезчестив, одгриз хвоста по саме нікуди. А тепер, бач, свою вину зверта на мене; я і так зобиджений.

Лев подумав трохи і каже:

— Ну, ти остаєшься прав, тіко міністром польовим ти не будеш, а останешся у мене при дворі за начальника охранної дружини, а вовка я накажу.

Лев послав гонця за вовком, а сам почав обдумувать діло; хто з них прав, хто виноват, дуже трудно розбираться, можна покладать, що обидва брешуть. А кого з них оставить живим, треба обдумать. Лис хитрий гимонський, він, похоже, нашкодив, тіко наказувать його якось не з руки, бо він мене своєю хистрістю посадив на царство. А вовк що, він хоч і помагав перегризать дуба, так то не дуже велика пригода, гризти всякий дурак зуміє. Так що краще доведеться вовка задрать. Оставить обох живими — не підходе діло…

Привели вовка до царя. Лев не став і розмовлять з ним, схопив вовка в свої лапи і задушив його. Узнали вовки, що лев казнив міністра лугового безвинного напрасно, почали радиться, як і чим оддячить лисицям і самому цареві. Почали вовки збираться в купи. Кілька табунів розбіглись по всіх полях, по долинах і ярах, нападали на лисичі хати, розоряли їх, душили старих і малих. А дванадцять штук вовків пішли на розвідки до царського подвір’я. Виглядали з-за кущів, де саме сидить цар і що він робе. А найбільше всього вони пильно придивлялися, де там ворочається лис.

Лис, помітивши вовків, одразу догадався, з якої причини вони никають біля царських палат. Видно було, що вовки недарма шлялись цілим табуном. Лис, недовго думавши, підійшов до лева і каже:

— Ваше величество! Я розвідав, що вовки хочуть мене убить і вас теж хочуть лишить жисти.

— Ну, це дурне, куди їм, грішним? Я як розвернусь, так всіх вовків пороздавлюю, як жаб.

— Воно-то так, ваше величество, самі вовки вам нічого не заподіють, а вони умудряться підпрохать кого-небудь. Слон на ваше величество не-задоволений, може стать на бік вовків і, чого доброго, тигрів зіб’ють з пантелику, підмовлять на свою руку, тоді нам круто прийдеться. Так от, поки вони не підмовили слона і тигрів, дайте указ, щоб тигри всіх вовків розігнали і щоб не давали їм збираться в купи.

Лев миттю написав указ і одіслав його до тигрів, щоб вони мерщій розігнали вовків. Тигри як двинули на вовків, розігнали їх далеко-далеко, і гарненько їх поколошматили, чимало роздерли на клоччя, а інших зні-величи, а останні повтікали, куди який попав. З того часу вовки покинули наміряться лишити жисти царя і лиса. Всі мають злобу на лева і на лиса, тіко подушить їх ніхто не одважується, бояться…

Сірко

В одного чоловіка був собака Сірко — тяжко старий. Хазяїн бачить, що з нього нічого не буде, що він до хазяйства нездатний, і прогнав його від себе. Цей Сірко никає по полю; коли це приходить до нього вовк та й питає:

— Чого ти тут ходиш?

Сірко йому:

— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, а я і ходжу тут.

Тоді вовк йому каже:

— А зробить так, щоб тебе хазяїн ізнов прийняв до себе?

Сірко відповідає:

— Зроби, голубчику; я вже таки чимсь тобі віддячу.

Вовк каже:

— Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жать і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходить коло того поля — щоб я знав, де те поле, — то я візьму дитину, а ти будеш забирати у мене ту дитину, — тоді неначе я тебе і злякаюсь та й пущу дитину.

У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом, та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить:

— Гидж-га, Сірко!

Сірко якось догнав того вовка і забрав дитину: приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже:

— На, Сірко їж, — за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!

Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:

— Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи.

Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сам сів коло його і каже:

— А сип, жінко, галушки, та будем вечерять.

Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!

Ото Сірко і думає:

«Треба подякувати вовкові, що він мені таку вигоду зробив».

А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:

— Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе зазву у хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.

Ото вовк, діждавши неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко сказав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до його та й увів у хату і посадовив його під столом. Ото Сірко на столі узяв пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл. А люди хотіли ту собаку бить. Чоловік каже:

— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я і йому добро буду робить, поки його й віку.