Козак Мамарига - Автор неизвестен. Страница 5

Сказав це комар і в будинок полетів. Коли й змій присилає за князем. Увійшов князь у горницю, а там стоять усі дванадцять дочок, всі однаково вбрані, однаково усміхаються — немовби на одне лице. Він на них дивився, дивився — ніяк найменшої не впізнає… Один раз обійшов — не побачив комара. Вдруге обійшов — літає комар над головою в однієї. Як почав утретє обходити, той комар на носі в неї сів. Вона рукою — мах! А князь до неї: — «Оце моя!» — і підводить до змія.

— Що ж, — змій каже, — як впізнав свою наречену, так сьогодні й весілля гуляти.

Почалося весілля. Пили, гуляли, з гармат стріляли, пісень співали. Тільки Іван Голик нишком до князя підійшов і каже:

— Гляди ж, князю, слухайся мене: завтра ж додому їхати, хоч як тебе змій умовлятиме. І ще слухай: жінці віри не діймай до семи років. Хоч як вона до тебе ласкатиметься, а ти їй всієї правди не кажи, бо як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.

— Добре, — каже князь, — все зроблю, як ти кажеш.

От на другий день почав князь збиратися додому. Змій умовляє — чого, мовляв, так швидко їхати? Погостювали б трохи!

— Ні, — каже князь, — сьогодні ж поїдемо!

От узяв він свою молоду, своїх людей

зібрав, сіли й поїхали.

Як приїхали у своє князівство, князь настановив Івана Голика своїм першим радником, як той скаже, так усе й діється. А князь живе собі, ні про що клопоту не має.

Прожили вони так два роки, на третій рік народився у них синок. Князь радіє, втішається. Бере сина на руки й каже:

— Хіба є що краще на світі, як мені оце дитя?

А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати — як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:

— Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.

Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.

Сидить собі Іван і біди не чує, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним — так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір'я. Тоді, впавши, й каже:

— Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!

Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана — той його й ухопив.

Підбіг і безрукий:

— Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?

Іван Голик на те каже:

— Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам

з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.

От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить.

їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.

Доїхала до них і каже служницям:

— Подайте тим калікам оці гроші.

Служниці хотіли подати, а безногий і

каже:

— Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?

Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:

— Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?

— Така вже біда в мене! — каже вона.

— Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!

Коли це під'їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:

— Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути.

Іван Голик каже:

— Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї.

Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.

— Коли ж він літає? — питають.

— Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.

— Постій же, — каже безногий, — ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.

От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом наче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! — вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:

— Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!

Безногий і каже:

— Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.

— Беріться за мене, — каже змій, — понесу, тільки не душіть мене.

Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:

— Оце цілюща вода!

Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:

— Постій, брате! Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!

Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум'ям. Як почали вони тоді змія душити! — він давай проситися:

— Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!

Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.

Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.

Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.

Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить — недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться — і пізнає Івана Голика. Тоді Іван і каже:

— Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав — не діймай жінці віри до семи років!

Заплакав князь і каже:

— Прости мене, Іване Голику! — і в ноги йому впав.

От Іван Голик підвів його та й каже:

— Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову є. Тепер ще покнязюєш трохи!

Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:

— Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.

— Так поженімо ж удвох! — каже Іван.

А князь каже:

— Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ґанку стоїть, дивиться й сміється.

Іван Голик і каже:

— Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра — годі!

Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ґанку й сміється:

— От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!

Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір. А княгиня каже:

— Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! — а що то Іван Голик — вона й не пізнала.

Загнали брати все стадо у хлів. Тоді Іван Голик і каже:

— Візьми ж, брате, у комірника конопель двадцять пудів і смоли двадцять пудів та й принеси до мене в сад.

От князь пішов до комірника, став просити. Той відімкнув комору, а князь усе загадане й піднести не може. Тоді Іван Голик прийшов, в одну руку узяв коноплі, в другу смолу, і пішли в сад.

Як узяв Іван Голик пугу плести: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі пугу в сорок пудів. Тоді й спати полягали.

Вранці-рано повставали, Іван Голик став князеві казати:

— Був ти до сьогоднішнього дня свинарем, а тепер будеш ізнову князем. Ходімо, поженемо свині в поле.

— Ні, ще, мабуть, зарано, — каже князь, — княгиня ще на ґанок не вийшла дивитись, як я з свинею цілуватимусь.