Морське вовченя - Рид Томас Майн. Страница 16

Тепер у мене вистачало грошей. Я зайшов у іншу крамничку і купив на шість пенсів сиру та на стільки ж сухарів. Розсовавши все це по кишенях, я повернувся на місце серед бочок і ящиків. Мене починав мучити голод, бо обідня пора вже минула, і я накинувся на сухарі й сир, значно зменшивши свої запаси.

Наближався вечір, і я подумав, що не зайвим буде вийти на розвідку. Це допоможе заздалегідь з'ясувати, в якому місці найлегше перелізти через борт, коли настане час діяти. А якщо матроси побачать, що я вештаюсь біля корабля? Нічого страшного. Вони ж не можуть заборонити мені ходити по пристані, а навіщо я це роблю, їм і не спаде на думку. Якщо ж вони знов почнуть сміятися з мене, тоді я заведу з ними розмову і таким чином дістану можливість добре роздивитись.

Не гаючись ні хвилини, я виліз із своєї схованки й почав прогулюватись по пристані з удавано байдужим виглядом, ніби мене ніщо не цікавило. Через якийсь час я підійшов до носа корабля, зупинився і глянув угору, його палуба була тепер майже врівні з пристанню, бо під вагою вантажу корабель глибоко осів у воду. Та високий фальшборт заважав побачити палубу. Я одразу зрозумів, що не важко вилізти на нього з пристані, а звідти, тримаючись за ванти [11] бізань-щогли, проникнути на корабель. Я вирішив, що це найкращий шлях домогтися свого. Звичайно, лізти по вантах треба буде дуже обережно. Якщо ніч видасться не зовсім темною і вахтовий матрос помітить мене, все буде скінчено: подумають, що я злодій, спіймають і посадять у в'язницю. Але хай буде що буде — треба рискнути.

На кораблі панувала тиша. Не чути було ні голосів, ні шуму. Частина товарів ще лежала на пристані — отже, вантажити корабель ще не скінчили. Але матроси вже не працювали, бо, підійшовши ближче, я побачив, що на трапі та коло головного люка нікого немає. Де ж вони поділися?

Я безшумно й обережно рушив уперед, поки не наблизився до краю пристані. Передо мною лежав трап, трохи далі я бачив люк і значну частину палуби. Ні помічника, ні матросів на ній не було. Мабуть, уся команда чомусь пішла на інший кінець корабля.

Я стояв і прислухався. Звідкись з носової частини корабля до мене невиразно долинав приглушений гомін голосів. Це розмовляли матроси.

Раптом повз трап пройшов чоловік з великим казаном, з якого валувала пара. Очевидно, там була кава або якась інша гаряча їжа. Певно, матроси зібралися вечеряти, а чоловік з казаном був коком. Тому вони, мабуть, і пішли на носову. частину корабля.

Частково з цікавості, частково через те, що в мене виник новий план, я пробіг по сходнях і зазирнув на палубу. Далеко на носі корабля я побачив матросів. Одні сиділи на брашпилі, [12]інші — просто на дошках палуби. Перед кожним матросом стояла олов'яна миска, в руках вони тримали складані ножі. Ніхто з них не помітив мене, бо ніхто не дивився в мій бік. Вся їх увага була прикута до кока з блискучим казаном у руках.

Я квапливо глянув навколо — поблизу нікого не було. Новий план вималювався чіткіше.

«Зараз або ніколи», подумав я і, наче мене хто штовхнув, нагнувся й пробіг по палубі до грот-щогли.

Тепер я стояв біля відкритого люка, в який збирався залізти. Драбини не було, але з талей звисав канат, на якому опускали вниз вантажі. Його кінець губився в напівтемряві трюму.

Я схопився за цей канат, смикнув його, щоб дізнатися, чи міцно він прив'язаний, а потім почав обережно спускатися в трюм.

Мені просто пощастило, що я не скрутив собі в'язів, бо руки випустили канат раніше, ніж я був унизу. Я гепнувся добряче, але швидко підвівся, переліз через кілька тюків, ще не покладених на свої місця, і, заповзши за велику бочку, тихенько причаївся в темряві.

Розділ XIX

УРА! МИ ВІДЧАЛИЛИ!

Сховавшись за бочкою, я одразу вмостився зручніше і через п'ять хвилин заснув так міцно, що мене не розбудили б усі дзвони Кентербері. [13] Останню ніч я майже не спав, та й позаминулої ночі теж не виспався, бо ми з Джоном встали рано, щоб їхати в місто, а тривала подорож пішки і безперервні хвилювання, які лише тепер трохи послабшали, зовсім виснажили мене. Можна тільки дивуватись, що той шум, який здіймали матроси, навантажуючи корабель, не розбудив мене. Адже зовсім близько скрипіли блоки, ящики з гуркотом опускались на дно трюму, а я нічого не чув!

Прокинувшись, я зрозумів, що спав дуже довго. «Мабуть, уже далеко за північ», вирішив я, бо мене огортав суцільний морок. Раніше, коли я тільки сховався, за бочку проникала смуга світла. Тепер вона зникла.

Стояла така темрява, що я зовсім нічого не бачив. Та це не здивувало мене, адже я сидів за величезною бочкою на дні трюму.

«Котра зараз година? — подумав я. — Мабуть, всі матроси давно пішли спати і хроплять зараз у своїх підвісних койках. Цікаво, чи далеко ще до ранку? Може, хто-небудь вже встав?»

Я прислухався. Не треба було навіть напружувати слух, щоб почути на кораблі шум. Очевидно, десь падали важкі ящики. Скидалось на те, що матроси ще вантажили корабель. До мене, хоч і приглушено, долинали також їхні голоси. Іноді вони чулися дужче, і я міг розібрати слова: «Піднімай!», «Стоп!», «Раз-два, візьмем!»

«О, та вони працюють навіть уночі!» майнула в мене думка.

Втім, я не бачив у цьому нічого дивного. Цілком імовірно, що вони хочуть скористатися припливом або попутним вітром і поспішають закінчити вантаження.

Я прислухався і чекав, коли вщухне шум, але минала година за годиною, а на кораблі все ще працювали.

«Роботяща команда, — думав я. — Мабуть, час не жде, і вони вирішили відплисти якнайскоріше. Хоч оголошення й збрехало, але ненабагато. Рано-вранці ми обов'язково відчалимо. Тим краще для мене — я швидше вилізу з своєї незручної схованки. Спати тут твердо та й їсти хочеться».

Остання думка нагадала мені про сухарі й сир, і я одразу накинувся на них. Під час сну я дуже зголоднів і їв з великим апетитом, хоч і була ніч.

Корабель вантажили далі. «Ого! Вони, мабуть, працюватимуть до ранку! — мимоволі подумав я. — Бідолашні, робота важка, але, безсумнівно, їм заплатять за неї вдвічі».

Раптом шум ущух, і на кораблі запала глибока тиша. До мене не долинав жодний звук.

«Нарешті скінчили, — вирішив я, — і тепер пішли спати. Мабуть, скоро настане ранок, хоч світати ще й не почало, бо інакше, я б побачив бодай смужку світла. Що ж, посплю ще».

Я ліг і спробував заснути. Приблизно за годину мені майже пощастило задрімати, але тут знову почувся стукіт ящиків.

«Що таке? Вони знов працюють! — здивувався я. — Не спали й години. Чи варто було лягати?»

Прислухавшись, я переконався, що матроси й справді працюють. В цьому не було ніяких сумнівів. До мене, як і перше, долинало вищання блоків, гуркіт ящиків, тільки не так виразно.

«Дивна команда, — думав я, — всю ніч працює. Чи, може, це друга вахта, що змінила першу?»

Таке припущення цілком задовольнило мене. Але заснути я більше не міг. Лежав і слухав.

А матроси працювали далі, і я чув шум та голоси цілу ніч, яка здалася мені найдовшою в моєму житті. Через кілька годин роботи вони влаштовували перерву приблизно на годину, потім знов починали працювати, а ніч все не кінчалась — жодного світлого променя!

Нарешті я подумав, що просто дрімаю, і тому для мене хвилини здаються годинами. Та коли це тільки хвилини, то зі мною діється щось дивне, бо апетит у мене став якийсь незвичайний. Адже я тричі за цей час накидався на сухарі й сир, і від моїх запасів майже нічого не лишилося.

Кінець кінцем шум на кораблі вщух, і кілька годин я не чув нічого. Нагорі й навколо мене запанувала цілковита тиша, і я знову заснув.