Морське вовченя - Рид Томас Майн. Страница 34

Моє відкриття надовго позбавило мене здатності ясно мислити. Я був у відчаї, мозок ніби паралізувало. Думати я не міг, а коли й думав, то лише про страшну долю, що судилась мені.

Згодом я опам'ятався і до мене повернулась здатність міркувати. Поступово, хоч і дуже повільно, зароджувалась надія, але така невиразна і необгрунтована, що її слід було назвати тільки «проблиском надії». Мені спало на думку ось що: коли мені пощастило знайти один ящик з галетами, то чому б не пошукати другого? Якщо він не знайдеться поруч з першим, то, може, десь поблизу. Як я вже казав, вантажі в трюмі розміщують не за сортами товарів, а за об'ємом і формою тари, щоб вони займали в трюмі якнайменше місця. Що це саме так, я вже переконався, бо навколо мене були складені найрізноманітніші товари — галети, сукно, бренді і бочка з водою. І хоч поруч з порожнім ящиком з-під галет не було другого такого, але він міг стояти зовсім недалеко — можливо, з другого боку ящика з сукном або десь в іншому місці, куди я зможу дістатись.

Такі думки вселили в мене нову надію на порятунок, повернули втрачену енергію, і я почав обмірковувати, як шукати другого ящика з галетами.

План виник одразу. Треба скористатися ножем; іншої можливості я не бачив.

Прокласти собі шлях ножем крізь бочки, ящики та тюки, — ось яка ідея оволоділа мною. І чим більш я думав над нею, тим можливішою вона мені видавалась. Те, що нам здається важким або навіть неможливим за звичайних обставин, постає в іншому світлі для того, чиє життя в небезпеці і хто бачить у цьому єдиний порятунок. Найбільші труднощі і найважчі випробування здаються легкими, коли йдеться про життя чи смерть!

Саме з цієї точки зору я змушений був дивитись на подвиг, який мав намір здійснити. Ні час, ні надмірна праця не лякали мене, — аби тільки це дало можливість врятуватись від страшної голодної смерті.

Отож я вирішив прорубати шлях ножем крізь гори вантажу, шукаючи той ящик, що містить їжу. Якщо мене чекає успіх, я житиму; якщо ні — помру. І ще одна думка спонукала мене до дій: краще провести час, сподіваючись на щось, аніж поступитись відчаю і нічого не робити. Прожити два тижні, чекаючи неминучої смерті, — в тисячу разів гірше самої смерті.

Набагато краще продовжувати боротьбу, живлячи надію новими зусиллями. Сама праця допоможе мені згаяти час і відверне мою увагу від думок про свою сумну долю.

Так я думав і відчував, що до мене знов повертаються сили.

Я стояв на колінах з ножем в руках, сповнений рішучості. Яке щастя — володіти цим куском сталі! Тільки тепер я зміг як слід оцінити його. Я не проміняв би його на корабель, повний чистого золота!

Перш за все треба було пробитися крізь ящик з сукном і довідатися, що міститься за ним. Я без перешкод проліз крізь порожній ящик з-під галет. Ви пам'ятаєте, що мені вже доводилося робити це, коли я натрапив на сукно. Отже, дорога знайома.

Але для того, щоб пробратись крізь ящик з сукном, необхідно витягти звідти кілька сувоїв.

Ніж поки що був мені не потрібен. Відклавши його вбік, так щоб у разі потреби» він лежав під руками, я вліз у порожній ящик. За хвилину я вже висмикував і витягав важкі сувої сукна, напружуючи всі сили й енергію, щоб зрушити їх з місця.

Розділ ХLIV

Я ЗАХИЩАЮ КРИХТИ

Робота ця забрала багато часу і зусиль, — значно більше, ніж ви уявляєте. Адже тканину упаковували дуже щільно, щоб заощадити місце; сувої були так притиснуті один до одного, ніби їх укладали під паровим пресом. Ті, що лежали напроти зробленого мною отвору, витягти було легко, але з іншими довелось поморочитись. Я напружував усі свої сили, щоб зрушити їх з місця. Коли кілька було витягнуто, робота полегшилась. Деякі з сувоїв виявились більшими, — це було грубіше сукно. Вони були надто великі, щоб пролізти крізь пророблені мною отвори в ящику з-під сукна і в ящику з-під галет. Що робити? Ящики стояли так, що вибити з них дошки було неможливо. Я міг би розширити отвір ножем, але це дуже важко.

Мимохіть виник кращий план, — кращий на перший погляд, але згодом він виявився помилковим. Я взявся за діло і почав розрізати зав'язки на сувоях і розмотувати сукно. Я витягав розмотаний кінець матерії, поки сувій не зменшувався настільки, щоб його можна було просунути крізь отвір. У такий спосіб мені пощастило спорожнити ящик, хоч робота забрала в мене кілька годин.

Але я мусив припинити свою роботу — через серйозну обставину. Коли я повернувся до своєї комірчини з першим куском матерії, яку я витягав з ящика, мене приголомшила несподіванка — моє житло було зайняте десятками інших мешканців — пацюків.

Матерія випала в мене з рук. Я кинувся на пацюків і розігнав їх, але, як і слід було чекати, частину мого злиденного запасу харчів вони встигли знищити. Однак збитки були не такі вже й великі. На щастя, я недовго був відсутнім. Коли б я забарився ще на двадцять хвилин, злодії очистили б мене, як білку, не лишивши й крихти.

Наслідки могли бути згубними для мене. Лаючи себе за необачність, я твердо вирішив надалі бути обережнішим. Простеливши кусок матерії, я висипав на неї залишки своїх крнхт, загорнув їх і міцно зав'язав смужкою з тієї ж матерії. Гадаючи, що тепер усе сховано надійно, я знову взявся до роботи.

Повзаючи на колінах то з порожніми руками, то навантажений сукном, я скидався на мурашку, що снує по своїй доріжці, роблячи запас на зиму. Протягом кількох годин я не поступався старанністю перед мурашкою. Погода все ще була тиха, але, як мені здавалось, ще жаркіша, бо піт котився з мене градом. Я весь час витирав вільним кінцем матерії лоб, ніс, обличчя. Іноді здавалось, що я задихнусь від спеки. Але мета підсилювала мою настирливість, я працював і працював, навіть не думаючи про відпочинок.

Пацюки весь час нагадували про себе. Їх було повно в щілинах між бочками та ящиками, де у них були свої стежки. Вони траплялись у моєму тунелі, перетинали мені шлях, наскакували на мене, часом перебігали по ногах. Як не дивно, але я вже не так боявся їх, як раніш. В якійсь мірі це пояснювалось тим, що я зрозумів, чому вони сюди прийшли, — не заради мене, а заради галет. Спершу я серйозно думав, що вони хочуть напасти на мене, але тепер я був іншої думки, і тому вже менше боявся їх навали. Вони зовсім не були мені страшні, коли я не спав. А я ніколи не лягав спати, не вживши запобіжних заходів на випадок нападу, і збирався робити так весь час.

Була ще одна причина, чому я не так боявся пацюків. Моє становище настільки погіршало, що необхідно було діяти, і всі менші небезпеки затьмарились перед головною — загрозою голодної смерті.

Спорожнивши ящик з-під матерії, я вирішив перепочити й трохи підкріпитись жменькою крихт і квартою води. Розвантажуючи ящик, я не відривався навіть для того, щоб ковтнути води, і зараз ладен був випити й чверть галона. Оскільки нестача води мені не загрожувала, то я, витягши чіпка, напився досхочу. Рівень води в бочці, мабуть, значно понизився, коли я нарешті відірвався від неї. Дорогоцінна волога здавалась солодшою за мед і наповнила в мені кожну клітину повою силою.

Освіжившись, я повернувся до своїх продовольчих запасів, але крик жаху вирвався з моїх грудей, коли я доторкнувся до вузлика. Знову пацюки! Вкрай здивований, я побачив, що ці невгамовні розбійники побували тут, прогризли дірку в сукні й знищили ще частину мого невеликого запасу. Пропало не менше фунта дорогоцінних крихт, і все це сталося за кілька хвилин, бо нещодавно я випадково пересував мішечок і не помітив нічого підозрілого.

Це нещастя викликало нові страждання та турботи. Я побачив, що не можна й на хвилинку відійти від торбинки з крихтами, не рискуючи втратити все.

Я й так уже позбувся половини запасу, зібраного в ящику. А я розраховував, що мені вистачить крихт на десять-дванадцять днів. Я старанно позгрібав увесь дріб'язок з дощок, але все ж побачив, що їх мені не вистачить і на тиждень.