Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 17

Фрось витягнув бінокль, оглянув хижу.

Спокійно, нікого не видно — жодного підозрілого руху. Двері ледь прочинені, замок висить на скобелі. Рвана сіть гойдається на вітрі.

Підкликав Грицька.

— Ти казав, що хижа замкнута? — запитав. Сунув хлопцеві бінокля. — Ану, глянь!

Грицько жадібно схопився за бінокль. Одразу відчув свою значимість — сам пан Фрось радиться з ним!

Засопів од задоволення, простягнувся на траві, спершись на лікті, навів бінокль на хижу. Добре пам'ятав: двері були замкнуті, а зараз прочинені.

Раптом перехопило дух, здалося, хтось висунув з дверей дуло карабіна, чорний отвір наведено просто на нього, зараз виплюне вогонь…

Грицько відкинув бінокль і злякано втиснувся обличчям у траву.

— Що там? — затривожився Фрось.

— Хтось є… — губи в Грицька побіліли. — Цілився в мене і ледь не влучив.

Фрось відібрав у нього бінокль.

— Влучив? — зареготав. — А постріл ти чув?

— Але ж я бачив! — тепер Грицько був певен, що справді хтось хотів підстрелити його. — Карабіном водив…

Фрось прилип до бінокля. Чудово: якщо червоні розвідники в хижі, то відспівали вже своє. До лісу їм не дістатися — мало не півкілометра лугу, кожен метр прострілюється…

Не відриваючись од бінокля, запитав Грицька:

— Ти казав про якихось хлопчаків. Щось не бачу…

— Сховались або до села побігли.

— Біс із ними. — Фрось підвівся на коліна, махнув рукою. — Матлюка до мене!

Матлюк, хлопець років двадцяти, короткошиїй і червонощокий, підбіг до сотника, втупився відданими очима.

— Візьми гранати, прошу я тебе, — мовив Фрось, — і вужем, вужем попід очеретами. Подивись, хлопче, хто там у хижі, — кинь їм у віконечко гранату, нехай не будуть такими розумними!

Матлюк покліпав очима, заперечив нерішуче:

— Але ж тоді вони всі… — провів ребром долоні по горлу. — А ви ж казали, треба взяти червоних живими.

— Ти, хлопче, не лізь поперед батька в пекло, прошу я тебе. Гранатою їх, бо поки братимемо живими, вони не одного нашого покладуть. Збагнув?

— Слухаюсь, пане! — Хлопець засунув гранати за широкі халяви німецьких чобіт, прудко сковзнув у рідкий прибережний лозняк.

— Гарний хлоп… — засміявся йому вслід Фрось. — Спритний хлоп. — Зітхнув скрушно, та не дуже щиро. — Шкода буде, якщо його скосять. Але тоді точно знатимемо, що совітські вояки в хижі. — Він знову озброївся біноклем, та відразу одклав. Грицько потягнувся, щоб взяти, але Фрось відштовхнув його руку ліктем.

— Я хотів глянути…

— Сиди тихо, хлопче, — скосував на нього Фрось, — і ховайся, бо зараз тут така стрілянина вчиниться!..

Та Фросеві прогнози не здійснилися. Від хижі глухо гахнуло — і тиша.

Фрось схопився за бінокль, глянув, потім підвівся й побіг до хижі. За ним рідким цепом трюхикали бандерівці. На Грицька ніхто не звертав уваги, і він побіг слідом, намагаючись триматися за спиною кремезного стрільця в темно-синьому жупані.

Хижа горіла. Матлюк стояв неподалік, із задоволенням спостерігаючи, як язики полум'я вириваються з маленького віконечка.

— Як я її! — похвалився Фросеві.

— Там хтось був?

— Нікого, — зітхнув Матлюк з удаваним розчаруванням. — Але якщо б і були…

— Файно зробив, — похвалив Фрось.

Побачив Грицька, поманив пальцем. Мовив невдоволено:

— Отже, помилочка вийшла…

— Але ж ми гадали…

— Усі гадають! — повчально підвів пальця Фрось. — І не вгадали!

— Не вгадали, — погодився Грицько. Нараз витягнув шию, вдивляючись в очерети. — А де ж човен? — запитав розгублено. — Я залишив там човен, — тицьнув пальцем в очерети, — а його нема.

Фрось насторожився.

— Який човен?

— Наш, рибальський. Вони могли скористатися ним.

Фрось одразу зрозумів Грицька. Побіг до берега, скочив на містки й прилип до бінокля. Грицько й неозброєним оком помітив чорну цятку на тлі темніючого неба.

— Правіше дивіться, вуйку! — закричав схвильовано. — Бачите — правіше!

Фрось навів бінокль і завмер.

— Ось вони, батяри… — промимрив крізь зуби. — Не наздогнати…

Та раптом рішився.

— Степане, — загорлав щосили. — Коней давай, прошу я тебе, і швидше, бо втечуть!

Степан замахав руками, вистрелив з карабіна в повітря, і коноводи зрозуміли його, погнали коней до хижі.

— Ну, дорогенькі, не втрачайте часу! — Фрось скочив на свого мерина. — Берегом, бережечком, прошу я вас ласкаво, і зброю тримайте наготові! Мусимо перехопити їх!

— Вони скачуть берегом… — Бутурлак одірвався од бінокля. — Сідай, Іванов, на весла, тепер все одно — побачать нас чи не побачать… — зміряв відстань до берега. — Кожна хвилина дорога!

Іванов помінявся місцями з хлопчиками, наліг на весла так, що човен зачерпнув бортом.

— Не постріляють, так потонемо, — пробуркотів Горянський.

— Лежи й мовчи, — пригримнув на нього сержант. — Не так уже й далеко до берега.

Лейтенант стежив за вершниками.

— Швидко женуть, — повідомив, — встигнути б.

— Нам би до лісу дістатися, — сказав старий Демчук. — Півверсти від берега. А потім ще півтори до боліт.

Ніхто не відповів йому.

Сиділи, не зводячи очей з далекого берега. Звідси неозброєним оком вершників не було видно, та все ж вглядалися, сподіваючись побачити. А Іванов налягав на весла, могутніми гребками женучи човен до берега.

— Вітер супрутний… — поскаржився Демчук. — Якби ходовий, уже б причалювали.

І справді, вечірній вітер повіяв од берега, погнав дрібні хвилі, вони розбивались об ніс човна — Сергійкова сорочка намокла й неприємно холодила, але хлопець не скаржився, лежав на просмолених дошках, напружено вдивляючись у берег. Нараз підвівся на коліна, закричав тонким голосом, вказуючи на берег лівіше від човна:

— Дивіться он туди, вуйку, і там вершники!

Увага всіх була прикута до берега праворуч від човна, звідки мусила з'явитись небезпека, і ніхто не помітив, як з прибережних чагарників на піщаний горбочок за кілометр від берега вискочило кілька вершників.

Постояли, роздивляючись, і швидко поскакали вздовж узлісся напереріз радянським розвідникам.

А човен уже ткнувся носом у берег.

Першим оцінив ситуацію Бутурлак: вистрибнув просто у воду і побіг до лісу, давши довгу автоматну чергу по вершниках. Видно, ні в кого не влучив — стріляв на ходу й не дуже цілився, — та досяг своєї мети: двоє передніх різко осадили коней, а інші почали завертати до лісу.

— Швидше! — замахав рукою Бутурлак і дав другу чергу, більш прицільну, бо один з коней ткнувся з розбігу в землю, перевалився через голову, підім'явши під себе вершника.

Лейтенант озирнувся, побачив, що його наздоганяє Андрій, вказав на ліс, а сам знову обстріляв бандерівців.

Демчук біг перший, тягнучи Сергійка за руку і весь час озираючись на Пилипа. Горянський підтримував Васюту. До лісу лишалося півдороги, і Бутурлак подумав, що, поки бандерівці не оговталися й не відкрили вогонь, їм, напевно, вдасться добігти до узлісся.

Лейтенант скинув автомат, щоб знову обстріляти бандерівців, та поруч застрочили — впевнено й сердито, і один з вершників змахнув руками і впав з коня.

Бутурлак побачив — Андрій простягнувся на траві, тримає «шмайсера» як на вченнях, біля правої щоки, й стріляє короткими прицільними чергами.

— Швидше до лісу! — загорлав розгнівано Бутурлак, але хлопець, либонь, не почув, бо продовжував стріляти. — Я тобі що сказав! — підбіг і схопив Андрія за плече. — Ану, швидше!

Хлопець зиркнув здивовано — забув про все, крім вершників, — бився б з ними до кінця, та, побачивши гнівне лейтенантове обличчя, винувато осміхнувся й побіг слідом за іншими. Чув за спиною дихання Бутурлака й не втримався, щоб не похвалитися:

— Бачили, вуйку, як я їх?..

— Бачив, гарно стріляєш! — Бутурлак хотів додати ще щось схвальне, та не встиг, бо перші кулі бандерівців засвистіли над їхніми головами, і він інстинктивно пригнувся й запетляв поміж рідких чагарників — за півсотні метрів вони вже густішали, починалось узлісся.