Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич. Страница 39

«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.

Андрій насварився Вірі кулаком і побіг до Бутурлака. Нараз від потічка пролунали постріли, і Пилип, який теж біг до лейтенанта, змахнув руками й заточився. Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.

— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?

Пилип підвівся, та одразу знов упав. Андрій підбіг до нього.

— Тебе поранило?

Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.

— Ні, але ж і ступити не можу.

— Підвернув. Це нічого.

— Як нічого? А Коршун!

— Вважаєш, то Коршун?

— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг побачити, він вистрілив і сховався в лісі.

— Коршун? — Андрій одірвався від Пилипа, побачив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною схвильоване дихання. Озирнувся: Віра.

— Я ж казав тобі… — помітивши, як гнівно зиркнула, осікся.

— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.

— А як же я?.. — почав, та одразу простягнув карабін. — На, бери.

— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.

— Куди? — кинувся за нею Андрій.

В лісі знову застрочив кулемет. У відповідь коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна чи Грицька й переслідує їх.

«Але ж, — подумав, — Коршун напевно тікатиме до боліт. Можливо, і Гриць з ним. Антон Іванович казав, що бандери відсиджуються десь на острівці. Отже, Коршун втікає навпростець. За ним — Бутурлак, а ліс тут густий і вологий, швидко не побіжиш…»

— Віро, — гукнув, — стривай!

Андрій наздогнав її вже на узліссі.

— Стривай, ми побіжимо туди, там стежка й ліс не такий густий.

— Але ж Коршун побіг просто…

— Ми переріжемо йому дорогу.

— Ти впевнений?

Андрій не відповів.

Лише один раз вони почули далекі постріли. Андрій зупинився, прислухався. Стрілянина припинилася. Подумав: якщо Бутурлак наздогнав Коршуна, всі їхні зусилля даремні. Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…

Вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшняком, поки, нарешті, не дісталися до старого дубового гаю. Андрій зупинився.

— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — А я там… — перебіг метрів за сто.

Почув тріщання вітролому під чиїмись ногами — людина йшла, не вибираючи дороги, лізла напролом через підлісок.

Андрій подав Вірі знак затаїтися, а сам перебіг туди, куди мусив вийти чоловік. Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.

Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.

Коли підійшов зовсім близько, Андрій дав чергу над його головою.

— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!

Виступив з-за дуба, дав іще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину, нарешті впізнав і посміхнувся:

— Ти, Андрію? — нахилився, щоб підняти «шмайсера».

— Не рухатись! — наказав Андрій, але Коршун не послухався. Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.

Андрій озирнувся: Віра знову цілиться, з дула карабіна йде димок.

— Руки вгору! — скомандував Коршунові, але той не підвів, тримався правицею за ліву, і поміж пальців проступала кров.

— У кого стріляєте? — вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.

Андрій дав чергу Коршунові під ноги, і той відступив.

— Руки вгору! — повторив Андрій. Тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх за потилицю.

— Спиною, оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.

Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, але промовчав. Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишень пістолет і дві гранати.

— Віро, — наказав, — тримай його на прицілі, а я зв'яжу йому руки.

— Що ти хочеш зробити зі мною, Андрію? — запитав Коршун.

Хлопець, не відповідаючи, почав знімати з себе ремінь.

— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.

— Андрію, — вів далі Коршун, — ти не зробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! Мусиш вислухати мене…

— А я вже слухаю. Де Гриць?

— Гриць! Хіба я знаю, де він? Либонь, сховався десь. Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця. Вона не для третіх вух.

— Ні, — заперечив хлопець, — вам не спіймати мене.

Коршун глянув на Віру важким поглядом.

— Гаразд, — рішився. — Нехай слухає. У стайні під жолобом закопано ящик з цінностями. Там вистачить тобі й цьому дівчиськові на все життя. І мені теж.

— Ось воно що! — здивувався Андрій. — Тепер мені все зрозуміло!

— А якщо зрозуміло, біжи до села…

— Овва… — почав Андрій. — А виявляється, ви ще й грабіжник!

Коршун рвонувся до нього, та Віра дала попереджувальний постріл. Мовив:

— У тебе це остання можливість вибитися з жебраків у люди… — він не закінчив. У дрібноліссі затріскотіли гілки, і з-за дерев, важко дихаючи, вибіг Бутурлак. Андрій обернувся до нього, і цієї ж миті Коршун рвонувся до кущів. Пролунав постріл, але він не зупинив Коршуна.

«Шмайсер» в Андрієвих руках затремтів, він стріляв не цілячись, а Коршун біг, немов був заворожений. Нарешті все ж спіткнувся і впав на бік, підібгавши під себе руку.

Андрій підбіг, наказав:

— Не рухатись!

Коршун підвів здорову руку, стиснув кулак, наче погрожував Андрієві, та відразу розтиснув, рука мертво впала на груди.

Підійшли Бутурлак і Віра. Дівчина схлипувала винувато:

— Це я — мазіка… Він же міг утекти…

— Ти хоробра, — заперечив Андрій, — і ти мені ще більше…

Хлопець не договорив, засоромившись, зиркнув на Бутурлака, чи не помітив чого? Та лейтенантові було не до цього.

— Це Коршун? — запитав.

— Так.

Бутурлак перевернув Коршуна горілиць: мертвотна блідість проступила на обличчі.

— От і кінець… — мовив лейтенант хрипко. Сперся спиною на дерево, помацав потилицю. Поскаржився: — Все ж трохи оглушило мене, і Коршунові вдалося відірватися… Але ж я не бачив, щоб ви обганяли.

— А ми — стежкою, — пояснила Віра, — Андрійко тут усі шляхи знає…

— Ми відрізали йому відступ і зустріли тут, — додав хлопець.

— Молодці! — очі в Бутурлака сміялися. — Дорогі мої діти! — Глянув уважно на дівчину, яка міцно тримала карабіна в руках, на кирпатого, веснянкуватого, з синіми очима хлопчину, котрий уже мало не переріс його. — Мої добрі друзі! — закінчив.

На півдорозі до Острожан вони побачили рідкий цеп озброєних людей поміж деревами — виявилось, прибув загін з райцентру й прочісував ліс. Капітан Ярощук, який очолював операцію, підбіг до Бутурлака.

— Наздогнали? — запитав нетерпляче.

— Коршуна вбито. Але втік його племінник Гриць Жмудь.

Капітан усім потиснув руки.

— За ліквідацію банди Коршуна велике вам спасибі! — мовив урочисто. Наказав помічникові: — Продовжуйте операцію. Цього Гриця Жмудя треба взяти живим. — Запитав. — Де труп Коршуна? Потрібний для впізнання.

Андрій пояснив Антонові Івановичу, який вів загін, де знайти тіло Коршуна.

— Що там у селі? — запитав Бутурлак Демчука.

— Троє бандитів убитих і один поранений, — відповів. — Якийсь бандит, Фросем називається. Признався, що ліквідували групу молодшого лейтенанта.

— Чекайте… — не зрозумів Бутурлак. — Якого молодшого лейтенанта?

Ярощук зняв кашкета.

— А чого ж ми тут! — Пояснив: — Позавчора молодший лейтенант Лебединський не повернувся в райцентр.

— Вбито Лебединського? — все ще не вірив Бутурлак.

— На жаль, усіх трьох.

— Чудові були хлопці! — Лейтенант підвів автомат, пролунали три поодинокі постріли. Прощався так, як прощався зі своїми солдатами, котрі не повернулися з розвідки.