Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан. Страница 27

Лейпцизький «Хірургічний журнал» — вельми шановане й авторитетне видання, якому можна довіряти і яке варте того, щоб хто-небудь із американських видавців випускав його в перекладі на нашу мову, — в останньому номері повідомляє про подібний сумний випадок.

Одного офіцера-артилериста, людину велетенського зросту і міцного здоров’я, скинув норовливий кінь, і чоловік ударився головою, від чого одразу знепритомнів; череп було пошкоджено, але лікарі не бачили прямої небезпеки для життя. Трепанація черепа пройшла успішно. Хворому пустили кров і вжили інших звичайних у таких випадках заходів. Проте чоловік поступово западав у стан глибокого заціпеніння, і врешті всі вирішили, що він помер.

Стояла спека, тож його з непристойним поспіхом поховали на міському цвинтарі. Похорон відбувся в четвер. Наступної неділі, як завжди, на кладовищі було чимало відвідувачів, і близько полудня один селянин зчинив справжню бучу, стверджуючи, що присів відпочити на могилу офіцера, аж раптом відчув струс землі, немов небіжчик намагався встати із труни. Спочатку розповіді селянина мало хто повірив, але непідробний жах і тверда переконаність, з якими він доводив істинність своїх слів, зрештою справили на юрбу відповідне враження. Кинулися по лопати, і за кілька хвилин розкопали ганебно маленьку могилку так, що з’явилася голова офіцера. Здавалося, він був мертвий, але сидів скорчившись у труні, віко якої розпачливими зусиллями йому вдалося підняти.

Чоловіка негайно відвезли до найближчої лікарні, де з’ясувалося, що артилерист живий, хоча й знепритомнів від нестачі повітря. За кілька годин він отямився, почав упізнавати знайомих і, плутаючись у словах, розповів про нестерпні муки, яких зазнав у могилі.

Він розповів, що після похорону ще з годину був при тямі, а потім знепритомнів. Могилу було наспіх закидано пухкою землею, тож повітря до труни потроху надходило. А згодом офіцер почув над головою тупіт ніг і спробував привернути до себе увагу. Як він пояснив, від мертвого сну його розбудив гамір на цвинтарі, але, отямившись, чоловік одразу зрозумів безвихідь свого становища.

У статті повідомляють, що хворий уже видужував і мав би остаточно стати на ноги, якби не став жертвою якогось медичного експерименту. Лікарі застосували гальванічну батарею, й офіцер таки помер під час жахливого нападу, викликаного, як це часто трапляється, дією струму.

Оскільки мова зайшла про гальванічну батарею, я пригадав, до речі, широко відомий і справді незвичайний випадок, коли її дія повернула до життя молодого лондонського повіреного, який два дні пролежав у могилі. Ця подія сталася в 1831 році й свого часу викликала величезну цікавість.

Хворий, містер Едвард Степлтон, скоріше за все, помер від тифозної гарячки, щоправда, наявність де яких дивних симптомів викликала інтерес у його лікарів. Після уявної смерті медики попросили у близьких дозволу дослідити труп, проте одержали рішучу відмову. Як це часто трапляється, вони вирішили викопати мертве тіло й таємно зробити розтин. Лікарі без зайвих зусиль домовилися з викрадачами трупів, яких у Лондоні чимало; і на третю ніч після похорону тіло відкопали з могили завглибшки вісім футів і перенесли до палати приватної лікарні.

Зробивши надріз на животі, лікарі звернули увагу на те, що тіло анітрохи не розклалося, і вирішили застосувати батарею. Вони робили спробу по спробі без особливого успіху, хіба що в кількох випадках конвульсії таки нагадували рухи живої людини.

Час минав. Наближався світанок, і врешті було вирішено негайно починати розтин. Проте один із лікарів дуже хотів перевірити якусь свою теорію й переконав усіх піддати дії струму один із грудних м’язів. Грубо розсікли шкіряний покрив, абияк приєднали дріт; аж раптом небіжчик стрімким, але аж ніяк не схожим на судому рухом зіскочив зі столу на підлогу, постояв, тривожно роззирнувся і заговорив. Зрозуміти його слова було важко; і все ж таки це, понад усякий сумнів, були слова, це була спроба членороздільного мовлення. Скінчивши свою промову, він повалився додолу.

Спочатку всі від жаху заклякли, але не можна було втрачати ані хвилини, і лікарі швидко отямилися. Стало зрозуміло, що містер Степлтон живий, хоча й непритомний. За допомогою ефіру його привели до тями, потім підлікували і за деякий час відправили до родичів і друзів, від яких воскресіння чоловіка приховували, поки не перестали побоюватися повторного нападу. Їхньому подиву й радісному потрясінню не було меж!

Але найдивовижніше у цій історії — свідчення самого містера Степлтона. Він запевняє, що ні на мить повністю не втрачав притомності, туманно і плутано він усвідомлював усе, що з ним відбувалося відтоді, як лікарі оголосили його мертвим, і доти, коли він знепритомнів у лікарні. «Я живий», — такі були ті невиразні слова, які чоловік у відчаї намагався вимовити, втямивши, що потрапив у трупарню.

Мені неважко було б розповісти ще багато подібних історій, проте, на мою думку, це зайве: адже й без того не залишається й тіні сумніву, що людей і справді ховають живцем. І якщо врахувати той факт, що через саму природу таких випадків нам украй рідко про них повідомляють, доведеться визнати, що вони, скоріше за все, дуже часто відбуваються без нашого відома. І справді, копаючи могили, грабарі часто виявляють кістяки у позах, які викликають найжахливіші підозри.

Проте хай якими страхітливими є підозри, доля самих жертв набагато гірша! Можна із певністю сказати, що жодна інша подія не спричиняє настільки безвихідних тілесних і душевних мук, як поховання живцем. Нестерпний тиск у грудях… задушливі випари вогкої землі… холодні обійми савана… тіснота домовини… морок безпросвітної ночі… безгоміння, немов у безодні моря… незрима, але відчутна присутність хробака-переможця… а ще думки про повітря і зелену травичку над головою, спогади про улюблених друзів, які поспішили б на допомогу, якби дізналися про твоє лихо, і певність у тому, що вони так ні про що й не довідаються, а ти приречений навіки спочивати серед мерців, — повторюю, усе це наповнює ще живе серце крижаним і нестерпним жахом, перед яким відступає найсміливіша фантазія. Нам не дано зазнати таких страждань на землі, й ми не в змозі уявити нічого схожого навіть на дні Пекла. Цілком зрозуміло, що розповіді про це викликають жваву цікавість; однак ця цікавість під упливом побожного страху перед темою виправдовується нашим переконанням в істинності таких історій. Те, про що я розкажу далі, достеменно мені відоме — я сам усе це пережив.

Кілька років мене мучили напади таємничої хвороби, яку лікарі умовно називають каталепсією, тому що не знаходять для неї влучнішого визначення. Хоча не тільки прямі й непрямі причини, а й сам діагноз цієї недуги залишається загадкою, зовнішні симптоми вивчені досить добре. Форми її відрізняються одна від одної лише своєю інтенсивністю. Іноді хворий лежить усього день або навіть менше в цілковитій летаргії. Він нічого не відчуває і не може поворухнутися; але в грудях чутно слабке серцебиття; тіло зберігає ледь відчутну теплоту; на вилицях іще помітні сліди рум’янцю; приклавши до вуст люстерко, можна виявити кволе, уривчасте дихання. Іноді ж заціпеніння триває тижні й навіть місяці; при цьому найпильніше спостереження, найретельніші медичні аналізи не встановлюють ніякої відмінності між нападом і тим незворотним станом, який називають смертю. Від поховання живцем такого хворого зазвичай рятують друзі, які знають про його хворобу, тож уважають, що це напад каталепсії, особливо якщо немає ознак розкладу. На щастя, хвороба розвивається поступово. Перші ж її прояви, хоч і приховані, не залишають сумнівів. А раз у раз напади стають сильнішими й довшими. У цьому й полягає головна гарантія від поховання. Нещасний той, у якого вже перший напад, як це часом буває, дуже гострий, адже ця людина майже неминуче приречена бути похованою заживо.

Моя хвороба нічим особливо не відрізнялася від випадків, описаних у медичній літературі. Іноді без очевидної причини мене охоплювала напівнепритомність або напівнечутливість; і в цьому стані, не відчуваючи болю, втративши здатність ворушитися й, по суті, навіть думати, але неясно усвідомлюючи в летаргічному сні, що я досі живий і мене оточують люди, я перебував доти, доки не наступала криза, яка раптово повертала мене до цілковитої тями. Інколи ж нездужання долало мене одразу. Мене нудило, я відчував скутість і холод у всьому тілі, у голові паморочилось — і я падав як неживий. Після цього мене тижнями оточували порожнеча, морок, безмовність, і весь світ перетворювався в ніщо. Я поринав у цілковите небуття. Але що раптовіше ставалися такі напади, то повільніше я приходив до тями. Як ото світає день для самотнього безпритульного жебрака, який блукає вулицями довгої зимової ночі, так само мляво, так само безсило, так само радісно верталося до мене світло душі.