Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан. Страница 45

Таким чином, установивши межі для своїх упереджених ідей, газета заявляє: «Як показує життєвий досвід, тіла потопельників або трупи, які скинули у воду одразу після вбивства, спливають тоді, коли процес розкладу триває достатньо довго, а саме — не менше як шість-десять днів. Навіть тоді, коли тіло спливає раніш як за п’ять-шість днів через те, що над ним вибухнув гарматний заряд, воно незабаром знову опуститься на дно, якщо його негайно не витягнути на берег».

Це твердження покірно прийняли усі паризькі газети, окрім «Le Moniteur». [70] Видання спробувало спростувати лише ту частину статті, в якій ідеться про потопельників, наводячи п’ять-шість прикладів, коли тіла людей, про яких достовірно було відомо, що вони потонули, спливали через менший проміжок часу, ніж той, що зазначається в «L’Etoile». Але у намаганні «Le Moniteur» заперечити основне припущення «L’Etoile» лише посиланнями на конкретні випадки з життя, що йому суперечать, є щось надзвичайно нефілософське. Якби навіть «Le Moniteur» вказала не на п’ять, а на п’ятдесят трупів, які спливали за два-три дні, ці п’ятдесят прикладів однаково розцінювали б як виняток із правила, що наводиться в «L’Etoile», аж поки саме правило не було б спростоване. А якщо визнати правило («Le Moniteur» не заперечує його, а лише вказує на винятки), то припущення «L’Etoile» зберігають силу, оскільки вони стосуються лише вірогідності того, що тіло спливло до закінчення триденного строку; і ця можливість буде свідчити на користь «L’Etoile», аж поки кількість прикладів, на які по-дитячому посилаються її супротивники, не сягне кількості, коли стане доречно вести мову про протилежне правило.

Ти, либонь, зауважив, що усі міркування щодо цього мають бути побудовані таким чином, щоб спростувати згадане правило, а для цього ми маємо дослідити його раціональне підґрунтя. Так, почнімо з того, що людське тіло ненабагато легше або важче за воду в річці; іншими словами, питома вага людського тіла за звичайних умов приблизно дорівнює питомій вазі прісної води, яку воно витісняє. Тіла огрядних людей з тонкими кістками й тіла жінок, як правило, легші за тіла худих чоловіків із великими кістками; а на питому вагу річкової води певною мірою впливає наявність морської води, яку приносить припливна хвиля. Але навіть якщо не брати до уваги морської води, все ж таки можна вказати на те, що за відсутності додаткових причин навіть у прісній воді повністю тонуть лише деякі тіла. Майже кожен, хто впав у річку, зможе випливти, коли питома вага його тіла буде дорівнювати питомій вазі води, яку воно витісняє, іншими словами — якщо він зануриться майже з головою. Для людей, які не вміють плавати, найбільш правильною буде вертикальна позиція, причому голову необхідно відкинути й зануритися так, щоб над поверхнею води залишались тільки ніс і рот. Прийнявши таку позу, людина без зайвих зусиль триматиметься біля самої поверхні води. Але не можна нехтувати фактом, що питома вага тіла й води, яку воно витісняє, перебуває у слабкій рівновазі, і для того, щоб її порушити, достатньо навіть дрібниці. Наприклад, якщо підняти руку вгору і тим самим позбавити її підтримки води, це створить надлишкову вагу, і відтак можна зануритися з головою; а якщо неумисно схопитися за деревинку, це дозволить трохи підняти голову й роззирнутися довкола. Людина, яка не вміє плавати, зазвичай починає бити по воді, закидати за голову руки й намагається тримати голову прямо. В результаті рот і ніс опиняються під водою, яка при спробі вдихнути потрапляє в легені. Крім того, чимало води вливається у шлунок, і тіло стає настільки важчим, наскільки вода важча за повітря, яке наповнювало порожнини раніше. Як правило, цієї різниці буває досить для того, щоб потонути, але тільки не в тих випадках, коли йдеться про дебелих людей із тонкими кістками. Люди з такою статурою, навіть потонувши, плавають біля поверхні води.

Труп, який опустився на дно річки, буде залишатися там доти, доки з якихось причин його питома вага знову не стане меншою за питому вагу води, яку воно витісняє. Це може бути пов’язано з розкладом чи ще чимось. У процесі гниття утворюється газ, який наповнює клітковину й порожнини, в результаті чого тіла сильно роздуваються, що створює жахливе враження. Коли здуття призводить до помітного збільшення об’єму трупа, а вага при цьому залишається незмінною, тіло стає легшим за воду, яку витісняє, а потім спливає. Але процес розкладу залежить від багатьох факторів, може прискорюватися чи сповільнюватися з різноманітних причин, такі як спека чи холод, кількість мінеральних речовин у воді, глибина, наявність чи відсутність течій, температура тіла, врешті, стан здоров’я людини перед смертю. Таким чином, цілком зрозуміло, що ми не можемо навіть припустити, через який час тіло спливе на поверхню внаслідок розкладу. За деяких обставин це станеться менше як за годину, а за інших — узагалі не станеться. Існують також хімікати, які пригнічують процес гниття, як, наприклад, біхлорид ртуті. Проте не лише розклад, а й бродіння рослинної маси у шлунку (чи в інших порожнинах) зазвичай призводить до утворення газів, у результаті чого тіло спливає. Гарматний постріл створює звичайну вібрацію, яка або вивільнює труп із бруду та мулу — і тіло спливає, бо вже й так мало піднятися на поверхню, — або руйнує якусь частину клітковини, що вже згнила, але перешкоджала роздуванню порожнин газом.

Таким чином, проаналізувавши суть питання, ми легко можемо перевірити справедливість твердження «L’Etoile». «Як показує життєвий досвід, — заявляє автор статті, — тіла потопельників або трупи, які скинули у воду одразу після вбивства, спливають тоді, коли процес розкладу триває достатньо довго, а саме — не менше як шість-десять днів. Навіть тоді, коли тіло спливає раніш як за п’ять-шість днів через те, що над ним вибухнув гарматний заряд, воно незабаром знову опуститься на дно, якщо його негайно не витягнути на берег».

Тепер увесь цей абзац видається вкрай нелогічним і непослідовним. Життєвий досвід аж ніяк не показує, що шість-десять днів — достатній термін для того, щоб тіла потопельників розклалися настільки, аби сплисти на поверхню. Навпаки, і теорія, і практика показують, що не можна визначити термін, який передує спливанню. Якщо ж труп спливе через те, що над ним вибухнув гарматний заряд, то він «опуститься на дно, якщо його не витягнуть на берег» не «негайно», а лише тоді, коли процес розкладу зайде так далеко, що газ вивільниться назовні. Та я хотів би звернути твою увагу на підкреслену відмінність між «тілами потопельників» і «трупами, які скинули у воду одразу після вбивства». Хоча автор статті й указав на цю відмінність, він все ж зараховує ті й ті тіла до однієї категорії. Я вже пояснив, що тіло людини, яка тоне, набуває більшої питомої ваги, ніж вода, яку воно витісняє, і що така людина піде на дно, якщо вона битиме по воді, підкидаючи руки вгору, та захлинатиметься, в результаті чого у легені потрапить вода. Але «трупи, які скинули у воду одразу після вбивства» не б’ють по воді й не захлинаються. А в такому разі труп, як правило, взагалі не потоне — про цей факт автор статті в «L’Etoile», певно, не знав. Лише тоді, коли процес розкладу зайде надто далеко, тобто коли від тіла залишаться самі кістки, наголошую, тільки тоді, а не раніше, труп піде на дно.

То як тепер розцінювати твердження, що тіло, яке знайшли, не належить Марі Роже, оскільки воно пливло по річці, хоча з моменту зникнення дівчини минуло всього-на-всього три дні? Якби вона потонула, то (пам’ятаймо, що це жінка) взагалі могла залишитися біля поверхні води, а якщо й пішла на дно, то її труп міг спливти навіть раніше, ніж через добу. Але ж ніхто не висуває припущення, що дівчина потонула, а коли її скинули у воду вже мертвою, то немає нічого дивного в тому, що тіло пливло по річці: воно й не мало піти на дно.

«Але якщо понівечене тіло пролежало на березі до ночі з вівторка на середу, то в цьому місці мали б залишитися бодай якісь сліди злочинців», — стверджує «L’Etoile». У цьому місці важко одразу здогадатися, куди хилить автор. А він, виявляється, хоче випередити можливе заперечення щодо своєї теорії, а саме: тіло пролежало на березі дві доби, де воно розкладалося швидко, набагато швидше, ніж під водою. Він припускає, що в цьому разі воно мало б спливти вже в середу, і вважає, що піднятися воно могло лише за таких умов. А відтак автор дуже поспішає вказати на те, що труп не залишали на березі, оскільки тоді «у цьому місці мали б залишитися бодай якісь сліди злочинців». Гадаю, ти посміхаєшся через відсутність логіки в цих міркуваннях. Ти не можеш розуміти, яким чином сам лише час перебування тіла на березі впливає на збільшення кількості слідів, які залишили злочинці. Для мене це також залишається загадкою.