Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан. Страница 6

Я став найжалюгіднішим зі смертних. Та нерозумна тварина, створена для мене, для людини, прибрала подоби Вищої Сили, подоби самого Бога! Вдень тварюка не залишала мене ні на мить, а вночі я щогодини прокидався від невимовного жаху, щоб відчути гарячий подих його на моєму обличчі, його солідну вагу на моїх грудях — то було втілення кошмару, і я не мав сили його відігнати!

Під тиском страждань слабкі залишки добра в мені танули як дим. Єдиними товаришами залишились лихі думки — найтемніші, найлютіші. Звична похмурість переросла у ненависть до всього світу і всіх людей; від несподіваних, частих і неконтрольованих нападів моєї люті, яким я тепер сліпо підкорявся, найчастіше мовчки страждала моя покірна дружина.

Якось ми разом спускалися у господарській справі в підвал старого будинку, в якому змушувала нас жити бідність. Кіт біг за мною крутими сходами, я перечепився через нього і ледве не впав униз головою. Я оскаженів. Піднявши сокиру, я від люті забув навіть дитячий страх, що досі зупиняв мою руку, і спрямував на те звірятко удар, що, безперечно, вбив би його, та дружина перехопила мою руку. Її втручання підігріло мою лють, я випручав свою руку і вдарив дружину сокирою по голові. Вона не встигла навіть застогнати і впала мертвою.

Вчинивши вбивство, я відразу з великою обережністю взявся до приховання тіла. Я знав, що не можу винести його з дому, бо це помітять сусіди. У голові закрутилося безліч планів. Спершу я гадав порізати тіло на маленькі шматочки, а потім спалити їх. Тоді вирішив викопати могилу в підлозі підвалу. Міркував над тим, чи варто закинути його в колодязь у дворі або, може, запакувати у коробку, наче товар, і замовити носія, щоб винести з будинку. Нарешті я дійшов до думки, що здавалася найкращою з усіх вище перелічених варіантів. Я твердо вирішив замурувати тіло в підвалі — як у середньовіччя замуровували своїх жертв ченці.

Підвал добре пасував для таких цілей. Кладка стін була нерівна, нещодавно їх вкрили грубим тиньком, котрому постійна вологість не дала як слід затверднути. Ба більше, на одній зі стін була ніша, щось на кшталт фальшивого каміна, котру потім заклали цеглою і затинькували. Я не сумнівався, що легко зможу розібрати її, сховати всередину труп і так замурувати, що жодне око не помітить нічого підозрілого. Я не помилився у розрахунках. За допомогою лома я без особливих зусиль вибив цеглу, обережно прихилив тіло до внутрішньої стіни і наново виклав усю конструкцію у її первісному вигляді. Придбавши вапняний розчин, пісок і клоччя, якомога дбайливіше приготував розчин для тинькування і старанно вкрив ним нову цегляну кладку. Закінчивши справу, я відчув задоволення від ідеальної роботи. Із зовнішнього вигляду стіни неможливо було сказати, що вона зазнала перебудови. Сміття на підлозі я зібрав з максимальною ретельністю. Тоді обвів підвал переможним поглядом і сказав собі: «Принаймні праця не була марною».

Наступним кроком моїм було відшукати тварюку, що стала причиною великого нещастя, оскільки я нарешті твердо вирішив покласти край її земному існуванню. Якби в той час я отримав можливість зустріти кота, не було б жодних сумнівів щодо його долі, та, як виявилося, хитру тварину насторожила жорстокість попереднього спалаху гніву, тому вона уникала траплятися мені на очі в моєму теперішньому гуморі. Неможливо змалювати чи уявити глибоке відчуття полегші, що оселилося у моїх грудях після зникнення ненависного звіра! Вночі він не прийшов, тож я уперше спав здоровим і спокійним сном, спав спокійно навіть із тягарем убивства на серці!

Минув другий і третій день; мучитель не з’являвся. Мені аж дихати стало легше. Чудовисько злякалось і назавжди втекло з мого дому! Більше не доведеться терпіти його присутності! Щастя моє не знало меж! Провина через лихий учинок хвилювала мене дуже мало. Мені ставили певні запитання, та я з готовністю на них відповідав. Проводилися навіть пошуки — звісно, безрезультатні. Я розглядав майбутнє щасливе існування як річ певну і незаперечну.

На четвертий день після вбивства до мене раптом завітали пани з поліції і знову взялися до ретельного огляду моєї нерухомості. Одначе, впевнений у недоступності місця приховання тіла, я не відчував жодної стурбованості. Офіцери зажадали, щоб я їх супроводжував. Вони оглянули найменші кутки та закутки. Нарешті, втретє чи вчетверте, спустилися вони до підвалу. Жоден мій м’яз не затремтів. Серце билося спокійно, як у людини, що спить невинним сном. Я обійшов увесь підвал. Склав руки на грудях і спокійно походжав уперед-назад. Полісмени були повністю задоволені і збиралися йти. Радість у серці була занадто сильною, щоб стримувати її. Я згорав від бажання сказати бодай слово, щоб зміцнити перемогу і подвоїти впевненість поліції у моїй невинності.

— Панове, — сказав я нарешті, коли вони вже підіймалися сходами нагору, — мені приємно усвідомлювати, що я спростував ваші підозри. Бажаю вам доброго здоров’я і побільше ввічливості. Між іншим, панове, це — це дуже добре зведений будинок. — (У нестримному бажанні говорити невимушено я не усвідомлював, що мелю). — Можна сказати, відмінно зведений будинок. Стіни, повз які ви проходите, панове, дуже тверді й надійні.

І тут, через звичайнісіньку примху напускної бравади, я щосили постукав палкою, котру тримав у руці, по тій частині цегляної кладки, за котрою стояло тіло моєї законної дружини.

Хай захистить і збереже мене Господь від кігтів антихриста! Не встигла затихнути луна від ударів, як у відповідь пролунав голос із могили — зойк, що спершу був приглушений та уривчастий, наче ридання дитини, а потім перейшов у довгий, голосний і безперервний крик, у лемент, нелюдське квиління, переповнені таким жахом і тріумфом, що здавалося, самісіньке пекло заголосило!

Марно й казати про мій стан. Втрачаючи свідомість, я поплентався до протилежної стіни. На хвильку люди на сходах завмерли нерухомо від жаху і зачудування. Наступної миті дюжина міцних рук молотила по стіні. Стіна не витримала. Перед очима поліцейських постало понівечене, закривавлене тіло. Над головою його, широко роззявивши червону пащеку і блимаючи вогненним оком, сиділа проклята тварюка, що її хитрість змусила мене піти на вбивство, тварюка, що відправила мене на шибеницю. Я замурував чудовисько в могилі!

Вільям Вільсон

Провалля і маятник (Збірник) - i_003.png

Що скаже? Що скаже Совість невблаганна,

Примара на шляху моєму?

Чемберлен, «Фароніда».

Дозвольте мені поки що називатися Вільямом Вільсоном. Чистий аркуш паперу переді мною не обов’язково бруднити моїм справжнім іменем. Доста вже було воно предметом зневаги, жаху й ненависті людей. Хіба обурені вітри не донесли його небувалу ганебність до найвіддаленіших куточків планети? Вигнанець, найжалюгідніший поміж вигнанців! Хіба не помер він навіки для світу, для почестей, для квітів, для найкращих прагнень? І хмара — густа, похмура, безмежна — хіба не затулила навічно його надіям шлях до неба?

Як бажав би я не змальовувати зараз мої невимовно жалюгідні останні роки, сповнені непрощенних злочинів! Ті роки стали свідками раптового зростання моєї ницості, заради розповіді про витоки якої я і взявся за перо. Зазвичай людина опускається на дно поступово. З мене доброчесність упала водномить, як падає плащ із пліч. Від порівняно пересічної злісності я велетенськими кроками перейшов до жахливих злочинів Елагабала. [1] Випадок — єдину подію, що стала причиною всього, — ось що я маю на думці, розповідаючи цю історію. Наближається загибель; тінь, яку вона кидає на людину, пом’якшила дух мій. Проходячи долиною тіней, я палко прагну людського співчуття, а то й жалості. Як зрадів би я, коли б люди повірили, що я до певної міри був жертвою обставин, що дужчі за людину. Я хотів би, щоб заради мене вони відшукали у змальованих подробицях оазу фатуму серед пустелі гріховності. Щоб погодилися, — а вони не можуть не погодитися, — що жодну живу душу не спокушали так жорстоко, хоч перед людьми поставали величезні спокуси. Чи не випливає звідси, що жоден так не страждав, як я? Хіба я жив не вві сні? І хіба зараз я не помираю жертвою моторошної, загадкової та найбожевільнішої з земних ілюзій?

вернуться

1

Римський імператор з династії Северів з 218 по 222 рр., відомий розпусною поведінкою. — Прим. пер. (тут і далі).