Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід. Страница 12
— Ну й добре, — сказав Томмі і разом з Аннікою побіг по дощі додому.
— Не забудь: о третій годині дня! — гукнула ще Анніка, визираючи з-під парасольки.
О третій годині дня перед дверима вілли, де мешкали Сетергрени, спинилася Пеппі Довгапанчоха, вичепурена, як дама. Задля цієї події вона розпустила свої руді коси, що спадали їй на плечі, мов лев'яча грива. Губи вона нафарбувала яскраво-червоною крейдою, а брови так начорнила сажею, що аж страшно було дивитися. Нігті вона також нафарбувала червоною крейдою, а до черевиків причепила зелені банти.
— Я певна, що буду найошатніша гостя на підвечірку, — промурмотіла Пеппі сама до себе й натиснула на дзвінок.
У вітальні Сетергренів сиділи три поважні дами, Томмі, Анніка та їхня мати. Стіл був уже накритий, а в каміні палали дрова. Дами спокійно розмовляли між собою, а Томмі з Аннікою, вмостившись на канапі, гортали альбом. Усе навколо дихало миром і спокоєм. Та несподівано той спокій порушили:
— Гвинтівку на плече!
Команда почулася з коридору, а за мить на порозі з'явилась Пеппі Довгапанчоха. Вона крикнула так голосно, що з несподіванки дами аж підскочили:
— Рота, кроком руш! — І, гупаючи підборами, Пеппі підійшла до пані Сетергрен.
— Рота, стань! — скомандувала вона й спинилася.
— Руки вперед, раз, два! — крикнула далі Пеппі і обома руками щиро потиснула господині руку.
— Коліна зігни! — вигукнула вона й присіла в поклоні.
Тоді всміхнулася до пані Сетергрен і мовила своїм звичайним голосом:
— Я дуже несмілива і якби не скомандувала собі, то й досі стояла б у коридорі й не зважувалася б зайти.
Після цього Пеппі обійшла всіх трьох дам і кожну поцілувала в щоку, проказуючи:
— Шарман, шарман[1], маю честь!
Вона чула, як ці слова проказував один чоловік, коли його знайомили з дамою.
Потім Пеппі всілася на найм'якіше крісло. Пані Сетергрен думала, що діти підуть нагору, до кімнати Томмі й Анніки, коли прийде їхня товаришка, але Пеппі, видно, й гадки не мала покидати вітальню: вона поплескувала себе по колінах і раз по раз позирала на накритий стіл.
— Стіл мав дуже апетитний вигляд, — нарешті мовила вона. — Коли ми почнемо?
Тієї миті Елла, дівчина, що допомагала пані Сетергрен у хатній роботі, принесла гарячий кавник, і господиня сказала:
— Прошу до столу!
— Цур, я перша! — гукнула Пеппі і в два скоки опинилася коло столу.
Там вона нагребла на тарілку цілу гору пиріжків, укинула в чашку з кавою п'ять грудочок цукру, вилила туди з половину вершків і вернулася на своє крісло із здобиччю, перше ніж дами встигли дійти до столу.
Пеппі поставила на коліна тацю з тарілкою й чашкою і почала так швидко вмочати пиріжки в каву й напихати ними рот, що не могла й слова вимовити, хоч скільки пробувала. За якусь хвилину вона вм'яла все, що було на таці. Тоді підвелася, вдарила в тарілку, наче в барабан, і знов рушила до столу поглянути, чи там не лишилося пиріжків. Дами невдоволено позирали на Пеппі, але вона не помічала того. Весело щебечучи, вона ходила навколо столу і час від часу запихала в рот то пиріжок, то тістечко.
— Як гарно, що ви мене запросили, — мовила вона. — Мене ще ніколи ніхто не кликав на підвечірок.
Посеред столу стояв великий торт із кремом, прикрашений квіткою з цукатів. Пеппі якийсь час, мов зачарована, дивилася на нього, заклавши руки за спину, тоді раптом нахилилась і викусила цукатну квітку. Але нахилялася вона надто швидко, тож коли підвела голову, все обличчя в неї було заліплене кремом.
— Ха-ха-ха! — засміялася Пеппі. — Тепер можна гратися в піжмурки. Я весь час буду жмуритися, бо й так нічогісінько не бачу. — Вона висунула язика й заходилася облизувати крем. — Що там казати, сталося нещастя, — вела вона далі. — В кожному разі торт зіпсований, і краще я його з'їм увесь.
Так вона й зробила. Взяла лопатку, за кілька хвилин змела весь торт і вдоволено поплескала себе по животі.
Пані Сетергрен на той час вийшла до кухні й не знала, що сталося з тортом. Але інші дами дуже суворо дивилися на Пеппі. Бо вони також хотіли скуштувати торта. Пеппі помітила, що вони невдоволені, й вирішила їх втішити:
— Не беріть так близько до серця всякі дрібниці. Головне, щоб ви були здорові. І в гостях завжди треба бути веселим.
Вона взяла цукерницю й розсипала по підлозі грудки цукру.
— Ох, що я наробила! Ото роззява! Я думала, що це пісок. Та коли вже сталася біда, треба шукати якоїсь ради. А як розсиплеш грудочки, то єдина рада — притрусити їх піском.
З цими словами вона набрала в рот із другої цукерниці цукру піску й почала щосили роздмухувати його по підлозі.
— Ну от, якщо й це не допоможе, то вже ніщо не допоможе, — мовила Пеппі й висипала весь цукор із цукерниці. — Зверніть увагу, це пісок, отже я виправила свою помилку. А тепер хотіла б я знати, навіщо розсипають пісок, як не на те, щоб по ньому було легко ходити.
Тієї миті вернулася пані Сетергрен і, побачивши розсипаний цукор, сердито взяла Пеппі за руку й відвела її до Томмі й Анніки, що сиділи на канапі. Тоді підсіла до своїх гостей і запропонувала їм ще по чашці кави. Зауваживши, що торта немає, вона дуже зраділа, бо вирішила, що він так сподобався гостям, що вони з'їли його до крихти.
Пеппі, Томмі й Анніка тихенько розмовляли на канапі. В каміні потріскували дрова. Дами з господинею спокійно допивали каву. Як завжди, коли збираються дами, розмова зайшла про хатніх робітниць. Вони нарікали, що тепер важко знайти добру хатню робітницю, що всі дівчата нічого до пуття не вміють. І дами дійшли висновку, що взагалі не варто наймати служницю. Куди краще робити все самій, принаймні знаєш, що робота зроблена як слід.
Пеппі слухала їхню розмову,
— У моєї бабусі була колись хатня робітниця на ім'я Малін, — раптом сказала вона, щойно дами на мить замовкли. — Малін була непогана, тільки мала на ногах мозолі. І ще одна була в неї вада — коли приходив хтось чужий, Малін кидалася на нього й кусала за ноги. І лаялася. О, як вона вміла лаятися! На цілий квартал було чути. Хоч лаялася вона жартома, але чужі цього не знали. Якось до бабусі прийшла стара дама, дружина пастора. Малін тоді ще тільки почала служити. Тільки-но гостя сіла в крісло, Малін кинулась на неї і вчепилася зубами в її суху ногу. Стара так зойкнула, що Малін з переляку ще дужче стиснула зуби. А тоді не змогла їх витягти, так і тримала зуби в литці дружини пастора до п'ятниці. І бабусі довелося того дня самій чистити картоплю. Бабуся чистила так старанно, що коли скінчила, картоплі взагалі не лишилося, саме лушпиння. Але після тієї п'ятниці дружина пастора більше ніколи не приходила до бабусі. Вона, бачте, не розуміла жартів. А Малін любила пожартувати, бо завжди була в доброму гуморі. Хоч ні, часом дуже легко ображалася. Коли одного разу бабуся проштрикнула їй виделкою вухо, вона сердилась цілий день.
Пеппі озирнулася навколо й ласкаво всміхнулася дамам.
— Отака була Малін, — зітхнула вона й згорнула руки на животі.
Дами вдавали, що не слухають базікання Пеппі, й розмовляли далі про своє:
— Якби моя Руса була хоч охайна, можна було б іще миритися, — сказала пані Берггрен. — А вона як порося.
— То ви не бачили Малін, — втрутилася Пеппі. — Бабуся казала, що не могла натішитися нею, така вона була брудна. Бабуся навіть довгий час вважала її за негритянку, бо шкіра в неї була геть чорна. Але потім виявилося, що то невимитий бруд. А якось на благодійницькому балу в ратуші вона отримала перший приз за бруд під нігтями. Аж страшно подумати, які брудні бувають люди! — радісно докінчила Пеппі.
Пані Сетергрен сердито глянула на неї.
— Уявіть собі, якось моя Бріта у свій вільний день одягла мою синю шовкову сукню, — сказала пані Гранберг. — Ви бачили таке нахабство?
— Ще б пак! — підхопила Пеппі. — Ваша Бріта того самого тіста книш, що й Малін. У бабусі була рожева кофта, яку вона страх любила. Але найгірше те, що її любила й Малін. І щоранку вони сперечалися, кому одягати кофту. Нарешті домовилися, що одягатимуть її по черзі через день, щоб нікому не було кривди. Але ви не можете собі уявити, яка Малін була вередлива. Навіть у ті дні, коли була бабусина черга, вона могла прийти й заявити: "Якщо ви не дасте мені рожевої кофти, я не приготую вам морквяного соку!" Ну й що бабусі було робити? Вона дуже любила морквяний сік, тож мусила поступатися. А Малін одягала кофту, верталася вдоволена до кухні й так ревно видавлювала морквяний сік, що він бризкав аж на стіни.