Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід. Страница 16

— Клюїт!

Томмі побачив, що з темряви щось летить на нього. Воно торкнулося його чола й майнуло чорною тінню у відчиненому віконечку. Він заверещав не своїм голосом:

— Привид!

Анніка й собі закричала.

— Бідний, він спізнився на збори, — мовила Пеппі. — Якщо це привид, а не сова, — додала вона, помовчавши. — Бо мені здається, що це таки сова. А всім, хто каже, ніби існують якісь духи, я накручу вуха.

— Ти ж сама так казала! — мовила Анніка.

— Казала, — погодилась Пеппі. — Доведеться накрутити собі вуха.

І Пеппі схопила себе за вухо.

Після цього Томмі й Анніка трохи заспокоїлися. Вони навіть зважились підійти до віконечка й визирнути в садок. По небу пливли темні хмари, й кожна квапилася затулити місяць. У садку шуміли дерева.

Томмі й Анніка обернулися. Та лишенько! На свій переляк, вони побачили, що до них підступає якась біла постать.

— Привид! — нестямно закричав Томмі. Анніка з ляку навіть не могла крикнути. Постать була вже близько. Діти притислися одне до одного й заплющили очі. Тієї миті привид озвався:

— Гляньте, що я знайшла в старій матроській скриньці! Татову нічну сорочку. Якщо її трохи звузити, то вона прийдеться й на мене.

Пеппі підійшла до них у сорочці, що хляпала навколо її ніг.

— О, Пеппі, я могла вмерти зі страху! — сказала Анніка.

— Чого? Нічні сорочки не страшні, вони кусають тільки тоді, як на них нападеш.

Пеппі вирішила докладніше оглянути скриньку. Вона підсунула її ближче до віконечка й відчинила віко. Бліде місячне світло впало просто на скриньку. В ній лежав якийсь старий одяг, і Пеппі виклала його на підлогу. Під одягом виявився бінокль, кілька старих книжок, три пістолі, шпага й торбина з золотими монетами.

— Гу-бура-бом! — задоволено вигукнула Пеппі.

— Як цікаво! — сказав Томмі.

Пеппі забрала все зі скриньки в нічну сорочку, і діти вернулися до кухні. З горища Анніка вже злазила куди прудкіше.

— Ніколи не дозволяйте дітям гратися вогнепальною зброєю, — сказала Пеппі і взяла ї обидві руки по пістолеві. — Бо може статися лихо, — додала вона і натиснула на обидва гачки. — Гарно б'ють, — мовила вона, дивлячись на стелю, де видніли дві дірки від куль. — Хтозна, може кулі влучили якомусь духові в п'яти. Але так йому й треба, нехай не лякає бідолашних дітей. Навіть якщо духів нема, все одно, я думаю, вони не повинні наганяти на людей страху. Хочете, я вам подарую по пістолеві?

Томмі дуже зрадів, та й Анніка захотіла пістоля, тільки щоб він не був заряджений.

— Тепер ми можемо утворити ватагу розбійників, — сказала Пеппі й приклала до очей бінокль. — Ого, здається, я бачу блоху в Південній Америці! — додала вона. — Бінокль нам також знадобиться, якщо ми будемо розбійниками.

Тієї миті почувся стук у двері. Це прийшов тато Томмі й Анніки, бо їм давно вже пора було спати. Вони швиденько попрощалися з Пеппі, подякували за пригощення й забрали свої подарунки — дудку, брошку й пістолі.

Пеппі провела своїх гостей до веранди й дивилася їм услід, аж поки вони розтанули в темряві садка. Вони все оберталися й махали їй руками. Світло з кімнати осявало її ззаду — невеличку дівчинку з рудими тугими кісками, в татовій нічній сорочці, що спадала їй до ніг.

В одній руці вона тримала пістоля, а в другій шпагу.

Коли Томмі, Анніка і їхній тато були вже біля хвіртки, вони почули, що Пеппі їм щось гукає. Вони спинилися, прислухаючись. Вітер шумів у гіллі дерев, і вони насилу розчули слова:

— Коли я виросту, то стану морською розбійницею! А ви ким станете?

Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

ПЕППІ ХОДИТЬ ПО КРАМНИЦЯХ

Одного чудового весняного дня, коли на небі світило ясне сонце, на деревах щебетали пташки, а по канавах весело дзюрчала вода, Томмі й Анніка прибігли до Пеппі. Томмі взяв із собою кілька грудочок цукру коневі Пеппі, і вони з Аннікою спершу трохи постояли на веранді, погладили й погодували коня, а потім уже зайшли до Пеппі. Пеппі ще спала, поклавши, як завжди, ноги на подушку, а голову сховавши під ковдру. Анніка полоскотала її за ноги й гук.нула:

— Вставай!

Пан Нільсон давно вже встав і тепер сидів на абажурі. Невдовзі ковдра заворушилася, і і-під неї висунулася кудлата руда голова. Пензі розплющила веселі очі й усміхнулася на весь рот.

— Ах, це ви лоскочете мене за ноги! А мені снилося, що це мій татко, негритянський король, мацає, чи немає в мене мозолів.

Вона сіла на край ліжка й заходилася надягати панчохи — одну коричневу, а другу чорну.

— Але звідки візьмуться мозолі, коли носиш он які ходаки, — додала Пеппі й показала на чорні черевики, вдвічі більші за її ступні.

— Що ми сьогодні робитимемо? — запитав Томмі. — У нас з Аннікою вільний день.

— Гм, треба подумати, — мовила Пеппі. — Танцювати навколо ялинки ми не можемо, бо вже танцювали три місяці тому. Та й кататися на ковзанах також не зможемо. Цікаво було б накопати золота, але й цього не можна, бо ми не знаємо, де воно лежить. Тобто, ми знаємо, що на Алясці повно золота, та до нього не дотовпишся через інших шукачів. Ні, треба придумати щось інше.

— Ага, щось цікаве, — мовила Анніка. Пеппі заплела волосся в дві тугі кіски, які стирчали врізнобіч, мов палички. Тоді сказала:

— А що, якби ми пішли до міста? Походили б по крамницях?

— Ми не маємо грошей, — сказав Томмі.

— Зате я маю, — мовила Пеппі. І, на підтвердження своїх слів, відкрила торбу, повну золотих монет. Пеппі взяла їх повну жменю й запхнула в кишеню, пришиту посередині фартушка.

— Я вже готова йти, тільки ще знайду капелюха, — сказала вона.

Але капелюха десь не було. Пеппі зазирнула в ящик з дровами і здивувалась, що там його також немає. Потім заглянула до хлібниці в буфеті, проте знайшла там тільки підв'язку від панчіх, поламаний будильник і скоринку хліба. Нарешті вона пошукала ще на полиці для капелюхів, але там лежала тільки сковорода й шматочок сиру.

— Ну, ніякого тобі ладу! — невдоволено мовила Пеппі. — Нічого не можна знайти! Агов, капелюху, де ти! Ти хочеш іти до міста чи ні? Мерщій показуйся, я не буду на тебе чекати!

Проте капелюх не показувався.

— Ну, як хочеш, про мене. Сиди вдома, як ти такий дурний. Але щоб мені не пхикав, коли я повернуся! — суворо сказала вона.

Невдовзі після цього на шосе, що вело до міста, вибігло троє дітей — Томмі, Анніка й Пеппі з мавпочкою на плечі. Діти були веселі, бо на синьому, чистому небі так гарно сяяло сонечко. Поряд у канаві дзюркотіла вода. Канава була глибоченька.

— Мені так подобаються канави, — сказала Пеппі і, не довго думаючи, залізла у воду, що сягала їй вище колін. Вона побрела по канаві так швидко, що на Томмі й Анніку полетіли бризки.

— Я граюся в корабель! — гукнула Пеппі, але тієї ж миті спіткнулася і впала у воду. — Тобто, в підводного човна, — виправилась вона, підвівшися з води.

— Ти зовсім мокра, Пеппі! — стурбовано сказала Анніка.

— То й що? — відповіла Пеппі. — Хто сказав, що діти неодмінно повинні бути сухі? Адже відомо, що холодна вода загартовує. Це тільки в нас дітям не дозволяють ходити по канавах. У Америці в канавах повно дітей, навіть воді не лишається місця. Вони не вилазять звідти цілий день. Взимку, звичайно, вони замерзають, тільки голови стирчать із криги. Матері приносять їм овочеву юшку й котлети, бо діти не можуть прийти самі на обід. Зате будьте певні, діти в Америці здорові, як дуб!

Того ясного весняного дня містечко було дуже гарне. Між розкиданими абияк будиночками звивалися вузенькі, бруковані камінням вулички. В палісадниках, що були майже біля кожного будиночка, цвіли проліски й крокуси. В містечку було чимало крамничок, і покупців такого погідного дня також не бракувало: дзвоники над дверима, які то відчинялися, то зачинялися, дзеленчали майже безперестанку. Жінки заходили з кошиками й купували каву, цукор, мило та масло. Забігали туди й діти купити лимонаду або пачечку жувальної гумки. Але в багатьох дітей не було грошей. Вони сумно стояли біля вітрин і не зводили очей з тих чудових ласощів, що були там виставлені.