Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович. Страница 12

Самсону в селі сподобалось. Баграт умовив його, хорошого майстра-механіка, залишитися в селі хоча б на той час, поки Камо закінчить школу, – впорядкувати кузню і відремонтувати сільськогосподарські машини та інвентар.

Самсон згодився.

– Ну що ж, – сказав він, – залишусь і працюватиму з вами. А закінчить Камо школу – повезу його в Єреван, в університет.

Камо вчився добре, подобався товаришам, його обрали секретарем комсомольської організації. Але успіхи Камо в школі і популярність серед товаришів дратували Артуша. Він був певний, що коли б не вчився у них Камо, секретарем обрали б його, Артуша. І його точила недобра заздрість.

Напоумити Артуша і встановити з ним добрі стосунки поки що Камо не вдавалося.

ПОХІД ЗА КВОЧКАМИ

– Ох ця Асмік! Що нам робити з нею, діду Асатур? – добродушно бурчала тітка Анаїд. – Минулого року одна курка всього дев’ять качечок вивела, а скільки ж це тепер квочок треба?… Щось ти багато задумала пташенят виводити.

– Не турбуйся, мамо, квочок ми знайдемо. От і дідусь Асатур одну дасть, він пообіцяв. Правда, дідусю?

– Правда, правда, як на таке діло не відгукнутись!… Неодмінно у моєї старої квочку віднімемо. І до інших в курники заберемося: зараз в кожній хаті кури квокчуть. А де ж твій торішній виводок, онуко? Цілий? Покажи-но, що там за дивина!

– Та, дідусю, як же я тобі їх покажу? Вони ж цілий день на річці плавають. Якщо побачиш мармурових – значить, наші, таких ні в кого немає. Дідусю, допоможи квочок дістати! Тебе люблять у селі, тобі не відмовлять… Всі повірять, – упрошувала діда Асмік.

– Ну, то ходімо, онуко, ходімо, – згодився дід. – Підемо спочатку до моєї старої.

Асмік, сяючи від радості, йшла за дідом.

– Стара, у тебе, я знаю, одна з курок квокче. Позич-но її цій дівчинці, – сказав дід дружині, заходячи до себе на подвір’я.

Стара Наргіз сторопіла. «Навіщо?» – говорив її погляд.

Асмік показала їй велике яйце і сказала:

– Це яйце дикої гуски, бабусю. Ми підсиплемо квочку – вилупляться пташенята, пухнасті, жовтенькі…

– О-ох, щоб я осліпла! Хто ж бачив, щоб курку підсипали яйцями диких птахів? Ото новина! – І стара перехрестилась.

Дід Асатур похитав головою:

– Ну, відхрестилась? Тепер боятися нічого – давай сюди квочку.

– Та що ж це? – забурмотіла стара. – Я сама хотіла квочку підсипати. Що ж це тепер, без курчат залишатися?

– Ну-ну, не бубони, – говорив дід, – курей у тебе, слава богу, багато – не ця, то друга квочка знайдеться.

– Бабусю, якщо у вас ще курка заквокче, я вам яєць водяної чорної курочки принесу, – сказала Асмік.

Стара погодилась і пішла в сарай.

Асмік допомогла їй зловити квочку і стояла, притискаючи курку до грудей, задоволена і горда.

– Старенька моя мила, молодь наша на весь світ чудеса творить. Для того вони комсомолом і називаються, вік їм жити!… І ці, піонери, так само все, що захочуть, зроблять. Повір, зроблять… Якщо живих квочок не дістануть, залізну підсиплють, – говорив дід Асатур.

Перша добута квочка допомогла справі. Погодилась дати школярам квочку дружина Арама Михайловича. Прийшли вони і до матері Грикора. Вона спочатку забурчала, але Грикор, як завжди, зумів розсмішити і умилостивити матір.

– Нані-джан^[3], – сказав він ніжним голосом, – я тобі цілий полк пташенят приведу разом із куркою. Дай, не бійся!

– І-і, навіжений. чи будеш ти коли-небудь таким, як Армен? – засміялась вона і відчинила двері курника.

– Професором?

– Путнім, розумним…

– Буду, буду! Ще є час – тихіше їдеш, далі будеш. Куди ти поспішаєш! – І, вихопивши курку з рук матері, Грикор побіг.

Великий галас зняла тітка Сона, мати Сето. До неї діти за квочкою і не звертались, але Сона вважала за необхідне втрутитися. Стоячи на пласкому даху свого будинку, вона розмахувала руками і кричала:

– Я таким шибеникам, як ви, курки не дам, не дам!…

Грикор, намагаючись втихомирити її, гукнув:

– Ми, тітко Сона, ферму влаштовуємо. Розумієш, ферму! Від гусей і качок відбою не буде… Тітко Ашхен, – звернувся він до однієї з жінок, – дай нам квочку днів на двадцять п’ять. Половину виводку подаруємо тобі.

– Ти дурний, чекатимуть дикі птахи, поки ти зберешся їх подарувати! – втрутився Се-то, який почув галас і вийшов на вулицю.

Справа ускладнювалась. Але несподівано загримів бас діда Асатура.

– Гей, Ашхен, Астхік!… Гей, баби, дівчата, несіть-но всі, у кого є, по квочці, дайте цим дітям! Назад одержите від мене. Хутенько, хутенько! Чого роти пороззявляли? – по-хазяйськи командував він.

В селі старого мисливця поважали, у тяжкі хвилини він завжди сусідові допоможе, завжди добрий, гостинний. Не було в селі людини, яка не покуштувала б його мисливської здобичі.

– Ну, коли дід Асатур каже, значить, є якийсь сенс у цій справі, – сказала Ашхен і пішла за куркою.

Лише Сона і далі галасувала на своєму даху:

– Про бороду свою забув, здитинився!

– Агей, дочко Ат! – погрозив їй старий. – Не чую я, що ти там мелеш, та по обличчю бачу – недобре. Поганого ти роду… Подивись-но, які матері у цих дітей, не те, що ти… їхні діти в школі перші, і ферму ось влаштовують. Ти б краще не бубоніла, а сина довела до пуття, людиною зробила, а то лише по горах він у тебе і лазить…

Діти знову пішли по дворах колгоспників. Асмік докладно розповідала усім план організації птахівницької ферми, що здавався фантастичним. Грикор розважав колгоспниць своїми жартами, а дід Асатур авторитетно підтримував клопотання дітей:

– Давайте, давайте, хорошу справу діти почали!

На другий день, як тільки закінчилися уроки, юні натуралісти поспішили до колгоспного сарая, що стояв на краю села. Галаслива юрба школярів побігла слідом за ними.

«Де квочок підсипають? Яких квочок?» – чулося з усіх боків. І в цьому безладному хорі можна було почути і голос Артуша.

– Камо хоче своє секретарство обезсмертити незвичайною справою, – в’їдливо говорив він.

– А що ж! – обізвався один з його товаришів. – Повинна ж людина в чому-небудь себе показати!

Тут з натовпу вийшла піонервожата Аракс:

– Камо, пусти нас, ми допомагати прийшли. Ми вирішили шефствувати над квочками.

– Шефи?… Над нашими квочками?… Ану, покажіть, як ви умієте шефствувати, – засміявся Камо. – Прошу!

Аракс обернулась до своїх піонерок:

– Товариші, сюди!

Дівчатка вбігли в сарай і під керівництвом Асмік заходилися поратися біля квочок.

Піонерки зробили з соломи гнізда, поклали в них по десять – дванадцять яєць, посадили квочок і прив’язали їх за йоги до кілочків. Але сполохані галасом квочки не хотіли приступати до виконання своїх обов’язків.

– Що тут, мавпу водять, чи що? – сердито бурчав дід Асатур, відганяючи дітлахів, що юрмилися біля дверей сарая. – Курей не бачили.

– А що нам з цими яєчками робити, дідусю? – запитала Асмік, показуючи на кошик з відібраними яєчками неїстівних птахів – чайок, чапель.

– Ці?… Ці, я вам уже сказав, віддайте Рибтресту.

– А може, зберегти їх? – запитав Армен. – Ми годуватимемо ними наших пташенят, як тільки вони вилупляться.

– Армен розумніший за всіх, – визнав Камо. – Сховаємо ці яєчка. Нічого кращого й придумати не можна.

Три тижні доглядали Асмік і її подружки квочок. Три тижні Армен, користуючись акумуляторами, безперервно підтримував у інкубаторах рівномірну температуру. Три тижні дід Асатур з довгим кинджалом на поясі і рушницею за плечима стеріг колгоспний сарай. Щоразу, помітивши Сето, дід погрожував йому:

– Ти у мене не крутись тут, лис, а то шкуру спущу!

Діда Асатура розбирало нетерпіння. Щоразу, заходячи в сарай, старий дивився на квочок, що сиділи рядами, на інкубатори і якось пошепки запитав Армена:

– Скажи, Армене, а ці штуки який учений вигадав?

– Інкубатори, дідусю, наші радянські інженери збудували.

– Та-ак… – глибокодумно промовив дід. – І ти гадаєш, вони пташенят висидять?