Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович. Страница 6

Вони все пливли вулицями-протоками цього дивного «водяного міста». Інколи така «вулиця» обривалась несподівано, човен натикався на очеретяну стіну, і дітям важко було вибиратися назад… Інколи протоки схрещувались або йшли паралельно, і нарешті всі «вулиці», «провулки», «тупики» злились в один широкий, світлий «проспект», з якого брала початок найкоротша в світі річка, що впадала із Гіллі в Севан.

Настрій у всіх був чудовий Забулися всі жахи. Ніхто не згадував вішапа, лише Чамбар скімлив. Йому було невтямки, чому ніхто не стріляє, коли навкруги така сила птахів. І, мабуть, з сумом згадуючи свого хазяїна-мисливця, він жалібно скавучав і неспокійно крутився в човні.

– Давайте зупинимося тут і наберемо яєчок, – запропонував Армен і враз почервонів: чи не подумають його друзі, що він злякався вішапа.

– А таємниця? – запитав Камо, пильно глянувши на товариша.

– Треба спочатку точно довідатись, де саме реве вішап, сказав Армен. – Можливо, ми вже пропливли повз те місце?

– Почекаємо тут, він скоро нагадає про себе.

– А мені хочеться пливти далі, хочеться довідатись, що є в інших басейнах, – нетерпляче поривалася вперед Асмік.

А вішап ніби підслухав розмову дітей. Майже в цю мить зовсім близько розляглось його оглушливе ревіння: «болт… бо-олт… болт!…» Дітям здалося, що під ними захитався човен… Скочив і уривчасто загавкав Чамбар. Захоплення Асмік змінилося жахом.

Човен зупинився. Асмік, шукаючи захисту, дивилась на Камо.

– Ну, тепер зрозуміло, де він. Пливімо прямо туди! – наказав Камо.

Хлопчики мовчки підкорились і почали гребти, скеровуючи свій човен в таємничу глибочінь озера Гіллі. Що далі, то більше перед ними відкривалось нових красот природи, але діти не помічали їх більше.

Човен зайшов у нове маленьке озерце. Воно не було таке спокійне, як інші. Вода в ньому, здавалося, поволі кипіла, як в казані, що стоїть на невеличкому вогні. На ній надималися і одразу ж лопалися, розходячись колами, великі бульбашки.

– Що з водою? – запитала Асмік.

– Може, джерела? – припустив Камо.

– А що ж? – впевнено відповів Армен. – Подумай, скільки тут води! З гір в Гіллі впадає лише два струмки, а витікає ціла широка річка.

– Вода і справді наче джерельна, – підтвердила Асмік, занурюючи у воду руку.

– Тому, коли в селі джерела висихають, всі п’ють цю воду. Але звідки тут стільки води? Вона мусить надходити сюди з якогось великого водоймища.

– Та хіба ж може бути стільки джерел? – недовірливо пробурмотів Грикор.

Армен відкрив було рота, щоб відповісти Грикорові, але тут знову пролунало грізне «болт… бо-олт… болт!…», на цей раз ще більш протягле і страшне. Здавалося, під водою і справді ревів скажений буйвол, викликаючи на бій супротивника.

Але Камо гріб далі. Його розбирала цікавість, і він уперто вів човен в той бік, звідки долинали таємничі звуки.

– Я боюсь, я не хочу туди! – просила Асмік. – Висади нас. Камо!

Камо знизав плечима, але, помітивши, що дівчинка зблідла, вирішив виконати її бажання. Човен м’яко рушив уперед і причалив до одного з острівців.

НА ХИТКОМУ ОСТРІВЦІ

Камо перший вискочив на берег. Діти помітили, як острів легенько гойднуло, а верхівки очеретів, що росли на ньому, захвилювались, наче на них подув, налетівши з гір, вітерець.

Камо розгублено зупинився.

– Що за дивний острів!… – здивувався він. – Грикоре, дай-но весло! – Камо копнув ним у себе під ногами. З дірки, пробитої веслом, чвиркнула вода.

– Оце штука – острів без землі! – вигукнув Камо. – Під ним одразу вода… це не острів, а якийсь кошик з водоростей і коріння очерету… Почекайте мене в човні! – крикнув він товаришам. – Я спочатку огляну цей дивний острів… Чамбаре, за мною!

І Камо, розсуваючи очерет, почав обережно пробиватися вперед.

– Не рухайся, а то острів піде на дно, Камо, рідненький! – закричав переляканий Грикор, побачивши, як під ногами Камо, що грузли в зеленому килимі водоростей, хитається острів.

Армен зніяковіло подивився на Асмік і на Грикора, наче питав їх, що робити. Потім теж вискочив на берег і гукнув:

– Камо, почекай, і я з тобою!

Під ногами Армена острів так само хитався і пружинив, ніби це була велетенська гумка, устелена очеретом і зеленню.

Обійшовши щасливо острівець, Камо з Арменом повернулися до човна.

– По-моєму, – говорив Армен, – коріння сплелося, наче линви, і опустилося на дно, а там затягло його мулом, от воно і утримує наш острів міцно, ніби якорі.

– Ти глянь: він весь мовби повстяним килимом покритий, – сказав Камо. – Мабуть, очерет висихав, а під ударами вітру та граду розсипався і осідав на переплутані кореневища. Отак і виник цей килим.

– А якщо корені-якорі обірвуться? – запитала Асмік. – Що тоді?

– Якщо обірвуться, течія понесе наш острів із Гіллі просто в Севан разом з нами, – засміявся Камо.

Грикор і Асмік також вистрибнули на берег.

– Погляньте, гуска! – закричав Грикор, побачивши в заростях очерету гніздо і гуску, що сиділа на яєчках. Недалеко від неї стояв гусак, оберігаючи гніздо.

Побачивши Грикора, гусак зашипів так сердито, що той мимохіть позадкував. Але переляк, який викликала поява людини, все-таки переміг птаха, і він злетів. Залишившись без охорони, шумно б’ючи крилами, покинула гніздо і гуска.

– А яєчка, яєчка які! Ідіть сюди! – кликав товаришів Грикор, діставши з гнізда двоє тьмяних гусячих яєць. – Тут їх аж четверо, і кожне – завбільшки з дитячу голову! – як завжди, перебільшував він.

– Дай-но сюди! Ого, та ще й які міцні! – вигукнув Камо, пробуючи яйце на зуб.

Діти з цікавістю розглядали величезне гніздо. Воно було звите із стеблин, листя очерету, сухої трави і дбайливо вистелене м’яким гусячим пухом.

– Ці яйця візьмемо, вони свіжі, – сказала Асмік.

– А як ти взнала, що вони свіжі? – запитав Камо.

– По кількості яєць… Ось погляньте, одне ще зовсім тепле – щойно знесла. Дика гуска, здається, знесе дванадцять яєць і тоді вже висиджує. Якщо знайдеш у гнізді небагато яєць – значить, свіжі. А качка кладе більше, до шістнадцяти.

Взявши до уваги це авторитетне зауваження Асмік, діти розбрелися по острівцю.

– Ой, ще гніздо! А яйця які рябенькі! Чиї це яєчка? – почувся голос Грикора.

Він стояв перед великим гніздом, в якому лежало дев’ятеро яєчок. Зовні грубе і жорстке, гніздо, змощене з сухого очерету, всередині було вистелене м’яким, ніжним пухом.

Асмік підійшла до нього і взяла яєчко, ніби всипане ластовинням.

– Це водяної чорної курки-лиски, – сказала вона.

Армен приніс повну шапку довгастих сірувато-білих з гладенькою шкаралупою яєць.

– А ці?

– Ці, звичайно, качині… Як ти погано розбираєшся, Армене! – сказала з докором йому Асмік. – Хх знесла крижавка. Ця качка дуже схожа на нашу, свійську.

Армен глянув на Асмік і усміхнувся:

– Звідки ти все це знаєш?

– Сказала ж я, що ми з мамою збирали яєчка.

Охоплений мисливським запалом, Чамбар старанно обшукував очерети і знаходив стежечки, протоптані видрою. Проте всі його зусилля були марними – мисливець не ступав по його слідах, не лунали постріли. Але Камо радували гнізда птахів, які попутно винюхував Чамбар, і хлопець збирав яєчка і хвалив собаку. Чамбар зрозумів нарешті, що від нього вимагали, і почав старанно допомагати Камо, радісним гавканням сповіщаючи хлопчика про кожне знайдене гніздо. Коли Камо вибирав з гнізда яєчка, Чамбар стояв біля нього, весело метляючи хвостом. Один раз Камо не знайшов на місці, до якого привів його собака, нічого, крім купки дрібно накришеного очерету.

– Що ж ти, Чамбаре, мене обдурюєш? – докірливо похитав головою Камо і хотів було повернути назад, але собака став поперек дороги і сердито загавкав. – Ти що, сказився? – запитав хлопчик і ступив уперед, але собака не рухався з місця.

Камо здивовано знизав плечима, та, придивившись краще, помітив у центрі гніздо, прикрите пір’ям. Камо зняв пір’я і широко посміхнувся: в гнізді лежало вісім сірувато-білих великих яєчок.