Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович. Страница 65

Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що зібралися унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяти товаришів. Вони вже спускалися вниз вузькою, що губилася серед ущелин, стежкою.

– Ох, вже цей Грикор! – сказав хтось унизу. – Світ ще ніколи не бачив такого базікала і насмішника…

Але тут і справді здригнулись і захитались Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом – вішапом виповзла з «Воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонце. І раптом з гуркотом, громом, дзвоном ринула в ущелину вода…

Вирвалась вона з чорної пащі «Воріт пекла», з своєї похмурої багатовікової темниці, і бурхливим каскадом ринула вниз, в ущелину. Це був, напевне, найвищий, найчудовіший водоспад у світі… З недосяжної височини мчав могутній потік холодної світлої води, дробився об виступи скель, розсипався міріадами райдужних бризок, що яскріли на сонці…

Важко передати захоплення колгоспників. В першу мить вони ніби втратили мову і безмовно, палаючими очима дивились на доріжку, що несподівано з’явилась на чорному тлі скелі, – живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни… Потім мовчанку порушило громове «ура». В повітря полетіли шапки. Люди ставали на коліна, припадали до води, торкаючись до неї, ніби цілуючи губами…

Люто гавкав Чамбар на спадаючу в міжгір’я воду. Чи то радість, чи то здивування виявляв він – адже зовсім-зовсім ще недавно бігав він тут по сухих і гострих камінцях!

Несподівано на краю печери з’явилась постать хлопця з ломом у руці. Знизу вона здавалась зовсім маленькою. Це був Камо. Він стояв на кам’яному виступі, в самому куточку гладенької кам’яної «губи», яка вперше розповіла Арменові і Араму Михайловичу про те, що колись, кілька століть тому, звідси стікав водяний потік.

Обличчя хлопця сяяло. З почуттям глибокого задоволення дивився він на холодний потік звільненої ним і його товаришами води, і серце його завмирало від безмежного щастя. З очей Камо текли сльози, але він не помічав їх: це були сльози радості, великої, невимовної.

Товариші, колгоспники махали йому шапками, щось кричали захоплено, а його рябий коник, прив’язаний до розбитого блискавкою дуба, бив копитами, іржав і здригався од бризок холодної води, що падали на нього.

Коли Камо зійшов униз, його зустріли й обняли спочатку батьки, потім товариші, колгоспники, голова колгоспу Баграт. Його сьогодні не можна було впізнати – так він сяяв.

Вийшов наперед і гаряче обняв свого відважного внука і старий мисливець дід Асатур. Поклавши руку на руків’я довгою кинджала, дід повернувся до колгоспників і промовив:

– Ось воно як, люди… Виходить, що ніякого пекла не було і нема. Наші онуки розумнішими за дідів виявились… Де ти, куме Му-кел? Вийшов би ти з могили та й подивився б, що наша молодь знайшла у твоєму «пеклі», що одержав народ!

Але діда майже ніхто вже й не слухав. Всі гарячково працювали, звільняючи дорогу воді. Дзвеніли заступи; з-під кирок, що пробивали кам’янистий грунт, летіли іскри…

Вирвавшись з ущелини, водяний потік, спрямований колгоспниками, підступив до стародавнього гирла каналу, що починався там, де недавно стояв «водяний бог», якого забрали вчені в Єреван. Звідси, звернувши на схил Далі-Дагу, вода впадала в канал, відбудований колгоспниками, і, весело вируючи, побігла до колгоспних полів. Вона несла їм життя, і назустріч їй, жадібно вбираючи вологу, радісно підіймали свої голівки стомлені спекою колоски.

Вода розбігалась по полях, напуваючи грунт, тихо і мелодійно дзюркочучи. Біля корінців рослин надимались і з ледь чутним тріском лопались крихітні повітряні бульбашки. Здавалось, оживаючи, земля щось шепоче і солодко-солодко зітхає: «О-ох… о-ох… о-ох… Ще… ще…»

Невеликим розгалуженням каналу вода добігла до самого села, влилась у висохле річище джерела, а потім наповнила став, викопаний школярами.

Асмік дуже зраділа. Вона побігла на ферму, відкрила ворота і погнала до ставка своїх захирілих вихованців. Гуси, качки, водяні курочки, шумно б’ючи крилами, кинулись у воду, їх радісне гелготання і крики весь день стояли над селом. Ожили не тільки пташенята, але й бджоли. Вони вилетіли з вуликів і за-дзижчали над ланами.

Радісно і шумно було цього дня в селі Лчаван. Не брав участі в загальних веселощах лише один «водяник», який протягом століть лякав селян своїм грізним ревінням. Він раптом замовк, і ніхто в селі не помітив цього.

…Увечері на сільській площі зібрався мітинг, присвячений радісній події. Героями дня були, звичайно, юні натуралісти – Камо, Армен і їхні товариші.

Арам Михайлович, вітаючи їх від імені партійної організації, сказав:

– Маючи таких дітей, як ви, наша велика Радянська Країна завжди буде переможницею!

ЧОМУ ЗАМОВК «ВОДЯНИК»

Якщо стати на східному березі Севану спиною до озера і глянути на поля села Лчаван, може здатися, що там, під ніжним гірським вітерцем, м’яко виграє друге, золотисте озеро, – озеро пшениці, що так пишно розрослась.

Комбайни з приємним хрускотом зрізають і обмолочують колосся.

Коли бригадир Овсеп піднімає угору руку і каже: «Гоп!» – це означає, що бункер комбайна повний і його треба випорожнити. Підходить автомашина, забирає золоте зерно і відвозить його в колгоспне зерносховище.

Після однієї з таких погрузок Сето і Артуш підійшли до бригадира Овсепа.

– Дозволь мені і Артушу, – сказав Сето, – піти в село, нас викликає секретар комсомольської організації.

– Який секретар? – насупився Овсеп.

– Секретар нашої організації, комсомольської – Камо.

Лице Овсепа прояснилось:

– Камо? Ну, ідіть, коли Камо кличе, – він без діла від роботи не відірве. Щось важливе…

На терасі у Камо зібрались юні натуралісти села Лчаван. Коли до них приєднались Сето і Артуш, Камо сказав:

– Ну, тепер усі зібралися, ми тільки вас і чекали. Нам сьогодні доведеться вирішити важливе питання: чому замовк водяник озера Гіллі.

– Ай справді, – здивувався Артуш, – щось його зовсім не чути…

– Та хіба він, боячись нас, обізветься?… – похвалився Грикор.

– Нам зараз не до жартів, – зупинив його Камо. – Ми, юні натуралісти села Лчаван, сьогодні повинні розкрити таємницю озера Гіллі і покласти край усяким вигаданим «чудесам», а також і таємниці «Воріт пекла», яку ми викрили… Ми розділимось на два загони. Один піде на Чорні скелі, другий – на озеро Гіллі.

– Ну що ж, мовчить – тим краще, що його не чути. Чого ж нам турбуватися? – здивувався Сето.

– Як це «тим краще?» – удавано обурився Грикор. – Люди від народження слухали його приємний голос, а він, як бачите, раптом замовк… Всі звикли до його голосу. Усім зараз не по собі без нього…

– Повинні ж ми з’ясувати, що викликало це ревіння? Як ви думаєте? – запитав Камо.

Хлопці загомоніли:

– А як же ми це з’ясуємо?

– Це таємниця нашого вченого, він не бажає нам її довірити, – сказав Камо.

– Ні, поки я не дізнаюсь, як саме ти хочеш з’ясувати таємницю озера, я нікуди не піду, – озвалась Асмік і, ображена, пішла на другий бік тераси. – Все якісь таємниці, загадки… Цей Армен завжди тримає нас у тривозі.

Армен посміхнувся:

– Чому це моя таємниця? Хіба не Арам Михайлович дав нам ключ, щоб розв’язати це питання? – як завжди червоніючи, сказав він. – І хіба не зрозуміло все? Скажіть, хто з вас чув, як реве водяник відтоді, як ми випустили з печери воду?

– Ніхто…

– Я багатьох питав – ніхто не чув… Невже ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях, і водяником озера Гіллі?

Асмік обернулась.

– А, зрозуміла, зрозуміла!… Яка ж я дурна!… Ходімо швидше, ходімо!…

– Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому ж він, цей водяник, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, – сказав Армен.

– Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, – скомандував Камо. – Тільки не забудь – найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бригадира Овсепа віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажте на віслюка і візьміть його з собою – ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!… Я, Асмік і дідусь Асатур підемо на озеро… Ще одне, візьміть з собою Артуша, він сміливий і сильний хлопець.