Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 120

— Звісно, у тебе. Ти хіба чого доброго навчиш?

— Іще йому мало! От жадюга. Пішли, Дмитре, до тебе могорич пити — за статтю і за суперфосфат. Бач, як підтримав тебе. А міг би всю музику одним словом зіпсувати. От який у тебе друг.

— Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.

XXV

Сафрон Варчук, повернувся із заслання, перші дні тільки висиплявся та від'їдався. Зрідка, і то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало і повільно-повільно, мов кожне слово зважував усередині на точній вазі. Однак його чорні, глибоко запалі, без блиску очі уважно і з недовірою придивлялись до всього.

Він знав ціну життя, розумівся на людях, на тих явних і прихованих пружинах, які рухали людськими вчинками, відчував силу карбованця, достатку, але те, що він тепер побачив у селі, глибоко збентежило і ще більш насторожило. Що його односельці зараз дружно і добре робили в колгоспі, добивались високих урожаїв зерна і цукрового буряка, — це було зрозуміло: люди побачили, що чесною спільною працею вони виб'ються із споконвічних злиднів. Правда, краще б їм той колгосп огнем ясним згорів, у землю запався, але ж… батогом обуха не пересічеш… По-своєму розумів і потяг молоді до науки: на легші хліба хочуть перейти, не все ж біля землі та в гною барбатись. Напівзрозумілою була зовнішня зміна, що особливо позначалась на молоді: хлопці й дівчата тепер ходили в шерстяних костюмах, хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селі торговельну сітку — мало краму доставляє, але звідкись добували все необхідне, одягалися добре. Зовсім зникло полотно: ніхто в селі вже не пряв, а ткацькі верстати пішли на дрова. Про фарбовану бузиною десятку навіть і старі люди забули, начеб не носило її все село яких-небудь десять років тому. А він за все своє життя не зносив хромових чобіт, не купив доброго сукна: збирав гроші, прикуповував землю, дбав за господарство. Навіть жінці, коли та була молодшою, купував набір рідко і неохоче. А Карпо? — з усміхом згадав сина. — Він у батька вмів красти і собі щось справити… Ну, що ж, така, видать, тепер мода пішла: всі один перед одним хваляться обновами. Подумати тільки: одвічні злидні, що за миску муки на переднівку в три погибелі гнулися перед ним, тепер одягають своїх дітей у шовки, крепдешини і таку чортовщину, що натщесерце не промовиш… Але зовсім незрозумілим було те безкористолюбне завзяття, з яким працювали передовики. За додаткову невсипущу працю вони навіть відмовлялися від оплати. Високий урожай радував їх не стільки тим, що більше перепаде, скільки новим досягненням, перемогою, державною любов'ю. От у минулому році колгоспники, достроково виконавши свої зобов'язання, без усякого натяку чи нагадування зверху завезли на зсипний пункт додатково ще шість тисяч пудів зерна. І який-небудь тобі Полікарп Сергієнко гордо заявляє: «Наш подарунок Вітчизні, щоб до соціалізму скоріше іти…» Тямить він там, в тому соціалізмові що-небудь, а голову дере вище телеграфних стовпів. На які подарунки розщедрились! Це тільки подумати: шість тисяч пудів. Ні, тут явно є якесь приховане хитрування, тільки він ще не встиг його вхопити своїм допитливим оком. Хотів було про це поговорити з таким спокійним, наче нічого собі чоловіком, як Олександр Підіпригора, і ошпарився. Якось дзвінкого зоряного вечора зустрівся з Олександром Петровичем біля колгоспного ставка. Розговорились. Обережно, мов тонку матерію, промацував словами Варчук колишнього середняка, що всіма своїми жилами сидів у землі.

— Придивляюсь це, Олександре, до наших людей — багато змін бачу. Покращали люди. Заможніше жити стали, в достатки увійшли — і покращали. Велике діло багатство. Правду кажу?

— Як тобі сказати, — почав повільно підбирати слова. — Не в багатстві я правду бачу.

— А в чому ж? — здивувався і насторожився: не було в голосі Олександра тієї селянської замкнутості, непевності, що раніше спотикачем ламала незграбні думки. Мова і тепер була мало гнучка, але сильна, певна.

— От візьми ти життя кілька років назад. Немало багачів усяких було. Та, щоб не позичати прикладу в сусідів, тільки не зобижайся уже, почнемо хоча із тебе. Купався у розкошах! Ну й що ж, кращав ти? Не помічали такого, а збоку воно видніше було. Чим більше ти розживався, тим сволотнішим ставав. А ти говориш — багатство.

— То діло минуле. Я його роботою спокутав, — зразу ж нахмурився Сафрон, не радий, що й розмову завів. «Теж агітатор найшовся».

— Ну, що спокутав — спроста не повірю. Це наша держава пожаліла таких, як ти: може виправитесь. За це їй у ноги тричі поклонись і так працюй, щоб не багатство муляло тебе, а чесні діла на розум і руки лягали. І вже коли ти хочеш знати усю правду, чого ми покращали, то тут інакшої думки не найдеш: Батьківщина наша виросла і нас вона виростила. Темних, скрючених злиднями мужиків громадянами всього Союзу зробила. Моїх дітей ученими зробила. То перше найбільшим моїм щастям пара дерешат була, а тепер скажи я своїй бабі про таке щастя, вона б мені рогачами голову побила б, дарма що у тридцятому році знову ж таки ці рогачі по мені їздили, щоб у колгосп не записувався. Ех, темний ти чоловік. Зачерствів, як задавлений мозоль. Мій синок, що в Ленінграді учиться, сказав би точно: борсаєшся ти в капіталізмі, як жаба в багні. От тобі справжня правда…

Так саме незрозумілою і зовсім-зовсім чужою стала йому Марта. Зустріла його без будь-якої радості, просто, ну, так, начеб він приїхав не після заслання, а по недовгій подорожі. Стримано поговорила, а потім запитала:

— Ви в колгосп думаєте поступати? — навіть батьком ні разу не назвала… Сказано, приймачка.

— Чого я там не бачив? Не мені цей хрест на своїх плечах таскати. І тяжко, і соромно хилитись перед тими, хто мені кланявся. Я ще не всю свою гордість кинув під ноги, — відповів, випростовуючись, начеб скидаючи зі спини якусь невидиму вагу, і його очі просвітились темною вільгістю.

— То й погано, що не спопеліла вона, ота лишня гордість ваша. Пора забути все старе. Чесною працею спокутувати свої гріхи.

— Так ти думаєш, що я такий грішний? — затремтів голос, і він уже з гнівом поглянув на Марту, хоча, повертаючись (у село, твердо вирішив ні з ким тепер не встрявати в суперечку, бути тихим і привітним, ховатись подалі від людського ока.

— Да, я так думаю, — твердо відповіла Марта. — Люди вам законом все простили. Почніть по-інакшому своє життя.

— Нерозумна ти, Марто, — хотів вилаяти її, але вчасно і стримався. — Ще мало ти знаєш життя людське. Півень солов'єм не заспіває. І давай ми більше про це не будемо говорити із тобою. Кожен, звісна річ, живе по-своєму: коняка знає своє стійло, невидющий кріт — нору, а птиця — гніздо. З одним аршином до всього не підступиш. Я краще для себе викохуватиму яблука, аніж для всього циганського табору, — їдко натякнув Марті на її роботу і зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихіше, навіть приязнь забриніла в голосі: — Старий я вже, Марто. Мені скоріше про смерть думати, ніж про ваші колгоспи.

Але молодиця вловила фальшиві ноти в голосі, задумалась і вже майже нічого не говорила.

Вигодував ворога… Тільки один Карпо може порадувати», — важко зітхнув, проводжаючи Марту до порога…

Одначе не довелося Сафронові обминути колгосп. Якось надвечір приїхав з району Омелян Крупяк. Радісно привітався, заметушився по просторій Карповій хаті, наповнив її словами і безтурботним сміхом. Ніколи, подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на перший погляд чоловіка, не можна було б подумати, що за цією зовнішньою тріскотнею приховується майже інстинктивна настороженість, недовіра і холодний, жорстокий розум.

— Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й місце облюбував, вибрав для своєї станції — над самим Бугом, біля вашого села. З половини мені зберуть луги. Випасатиму корів, їстиму українську холодну сметану та гарячі вареники і сам купатимусь, як вареник у маслі. Директор! — самозадоволено вдарив себе рукою по животі і розсміявся.