Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 133

— А тепер, Льоню, вип'ємо за сибіряків. Хороших вони урожаїв домоглися. Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними… Ех, Льоню, яке у нас життя настає. Та що ти розумієш у житті, коли тобі тільки двадцять років. Ти вже, вважай, мало не на готовенькому виріс… Слухав учора лекцію астронома? Здивував він людей: світло зорі, каже, п'ятдесят років іде до землі. Ну й що ж із того? Нам легше від цього було? А от світло з Кремля двадцять років ллється — і наша земля на всі віки ожила. Оце тобі астрономія. Нам вона все життя освітила. Стара, ти ще коло планів крутишся?

— А знаєш, Степане, воно зовсім було б не погано, аби дахи нових хат фарбувати тільки блакитною фарбою або толем крити.

— Ще щось видумала?

— Нічого не видумала. Треба, щоб і окові було радісно дивитися на нові будівлі. Оці чорні, як хрести, стріхи, або ржавчина черепиці тільки сум на душу наганяють.

— Ти бачиш, що заговорила, — звернувся Кушнір до Леоніда. — Я думаю, чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала?

— Тільки для цього й припала, — насмішкувато поглянула на чоловіка. — А чим погано, коли тобі в садках, неначе в зелених берегах, голубими озеречками розіллються покрівлі?

— Так, наче льон зацвіте, — зразу знайшов своє визначення господаровитий Степан. — Ні, Льоню, з твоєї тещі толк буде, — і зразу ж осікся під суворим поглядом Ольги Вікторівни…

Леонід пізно повернувся додому і відразу заснув. Він не чув, як над ним нахилилось материне обличчя, як за вікном важко гупали доспілі яблука і співали дівочі голоси про кохання.

Молодий сон десь аж над обрієм розвішував контури далекого і рідного міста. І Леонід прямував до столиці широкими вулицями нового села.

Великі вікна, що половину землі вбирають, переливалися зорею, рівні асфальтовані шляхи летіли в простори і пахли свіжозораною ріллею.

Увесь вчорашній передосінній вечір на полі промайнув над хлопцем. Навіть голоси з долини ожили…

А потім, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний сніг, і все побіліло, заіскрилося, притихло…

Ось він виходить зі своїми друзями до ріки. А сніжок пахне березневими приморозками і березневим відсонням.

— Хлопці, уже пора сонце неводом витягати, — промовив, підходячи з друзями до самої кайми небосхилу.

І сонце, почувши молоді голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повінню. Під снігом враз затокували струмки, потім на ранній зелені блакитними блискавцями затрепетали потоки, і всі шляхи, усі села бризнули рясним теплим цвітом.

На широкі поля, гордовито і радісно, поспішала його велика рідня. Заметіль співучого цвіту устеляла її дороги, і дівочі коси грали промінням та яблуневими пелюстками. Потім з-під цвіту, як табуни снігурів, заколивались червонобокі яблука, і синіми дощами пролилися сливи… А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всі хмари, і колос, задихаючись од спеки, простягав до людей свої теплі дитячі ручата, просив захисту і порятунку.

— Господарі, повертайте ріку на поля! — звідкись долітає владний і стурбований голос Степана Кушніра.

Внизу загуділи мотори, і вода схвильованим контральто почала підійматись по нагрітих трубах, перехлюпнулась на ниви і зашуміла зеленими подолками по усьому полі, не оминаючи ні одної стеблини… І щасливий колос на всі боки поклонився людині…

— Вставай, Льоню. Світає!

XXXІV

Осінь. Золота осінь.

В ясному, чутливому небі білосніжними айстрами пропливають хмари; на деревах чіткішає різьба пурпурових узорів, а всі дороги дивовижно пахнуть свіжим зерном і яблуневим повівом. Ранки стоять наче вино. І Кушніреві приємно бачити, як на шляху, з-під самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини і, збільшуючись, летять живим пунктиром до села.

Давно вже виконано першу заповідь перед державою; уже гарячі трудодні повновісно вляглись в засіках колгоспника червленою пшеницею, самоцвітами гречки, сипким бісером проса. І Кушнір тепер з хвилюванням стрічає машини; на них похитуються усипані живицею соснові дошки, сіріє згустками туману цемент і червоніє полуницею дзвінка цегла.

Молоді білозубі шофери, сміючись, молодцювате пролітають біля свого голови і повертають до просвітленого Бугу.

«Орли», — любовно проводжає очима Кушнір своїх комсомолят і довго вагається: чи піти на будівництво електростанції, чи до сіячів. Воно і незручно знов повертатися до річки, але ж при розвантаженні ще може щось трапитись. Кушнір явно обманює себе: знає — все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. І хай тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює і ночує на будівництві! Чортові непосиди. Знайдуть яку-небудь слабість у чоловіка і вже будуть переморгуватися і непомітно кривитися при ньому, поки щось нове не відшукають. А про лампочку у вазі вже навіть в районі знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усіх усюдах. Вертун нещасний. Та премію доведеться видати хлопцеві: не працює, а творить.

Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камінь. В ці радісні звуки вплітається шум машин, спів течії, плескіт весел, мелодійна мова, і з обличчя Кушніра змивається заклопотаний вираз. Він уже не помічає, як будівники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересміхуються між собою, говорять про якісь магнітні хвилі, що впливають на декого з начальства.

— Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? — крізь задуму схоплює заплутану нитку жарту.

— Про який там магнетизм? — . спочатку ніяковіє Борис Зарудний і зразу ж веселіє: — Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивість намагнічення, яку має вся земна куля.

— І твій язик, — серйозно додає Кушнір.

Навколо вибухає неймовірний регіт. Одначе Борис не розгублюється — він знає, чим можна вразити Кушніра.

— Степане Михайловичу, через шість днів ми з дериваційним каналом покінчимо.

— Як через шість днів!? — радіє і робить вигляд, наче нічого не знає про нові наміри молоді.

— Покінчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано!

— Так нещодавно ж були інші розрахунки?

— То нещодавно. А це сьогодні! В соцзмаганні ми ростемо по геометричній прогресії.

— Ну, спасибі, молодята. Порадували старого. Будівники з Багрина здорово обігнали нас?

— Ні, майже рівно ідемо.

— Майже рівно? Це добре. А от коли б нашу рівну лінію вище, вище, соколом пустити? Стрілою!

— Тяжкувате буде, — завагався Прокопчук, — там раніше почали роботу.

— Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! — поспішно говорить Кушнір.

— В Багрині більші можливості мають. У графіку вище нас стоять.

— Сонце має більші можливості, аніж місяць. А восени, дивись, місяць вище сонця підіймається! — згарячу хапається Степан Михайлович за перший, що надбіг, образ.

Навкруги зарясніли усмішки.

— Подумаємо, — рішуче говорить Зарудний.

— Варто, варто подумати, — прямує до мулярів. В цій роботі Кушнір знає толк; міцні пальці його так бережно й уміло ходять біля каміння, наче це не брили, а теплі клубки сірих ягнят.

Високий день стоїть над заріччям, і гомін будівництва котиться аж до окрайців бузкового небосхилу.

Не минає і кількох днів, щоб на будівництво не заглянув Іван Васильович Кошовий, і тоді Кушнір розцвітає усмішкою, на диво схожою на усмішку деяких колгоспників, коли ті стрічають голову біля ріки. Іван Васильович завжди приїжджає в обідню перерву або надвечір, перед закінченням роботи. Тісним колом обступлять його колгоспники, жадібно ловлять кожне слово і про великого Сталіна, і про міжнародне становище, і про електрифікацію, і про стахановський рух, і про досвід передовиків, і про новинки в літературі. Буває, вечір прихилиться до селян, похолодіє камінь, всіваючись росою, а тепла задушевна розмова розкриває нові обрії, сповнює гордістю серця і наснажує новою силою руки. Ці серця і руки не просто орють поле, мурують камінь — вони вкладають свій труд, любов і надії в основу величної будови комунізму.