Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 142

І коли на схилі невеличкого пагорбка він побачив лейтенанта Тура, — усміхнувся і полегшено зітхнув.

— Скоріше зв'язуйтесь з вогневою, — заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темінь, що плюскотіла над житами, неначе прогріте зоряне озеро.

— Дніпро, Дніпро! — глибоко увігнавши заземлення, присів у окопі Григорій.

— Днепр слушает! — обізвався чіткий гортанний голос з грузинським акцентом.

І ці слова були для Григорія солодшими за музику. Тепер можна було і піт обтерти з чола, і амуніцію поправити, і цигарку закурити.

— Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!

— Добре. Трубку не випускати з рук. Ні в якому разі не зумерити.

— Є, не зумерити.

В окопі спостережного пункту, тихо розмовляючи, сиділи бійці із взводу управління. Не було тільки двох розвідників — пішли в розвідку з помначальником штабу першого дивізіону лейтенантом Созіновим, про якого уже кілька разів чув Григорій, як про завзятого і вигадливого командира.

— Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змішалось біля Чорнолісся, а піхоти і на розплід не було поблизу. Попадаємо увечері, нарешті, ми з лейтенантом Созіновим на станцію, що загубилася посеред лісу, і попадаємо прямо з дороги на бал, — тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармієць біля стереотруби. — Безпечно добираємось до вагона, відчиняємо двері і замість наших зустрічаємося з німецькою офіцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякі лише в одних довгих сорочках, гергочуть по-своєму і горілку п'ють. А закусок — гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицівський бал і про їжу забув. «Тут тебе нагодують», — похолола душа.

— Русіш офіцер. Гут, гут, — підвівся найближчий і рукою запрошує сідати, — напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвістя.

Тут лейтенант як вшпарить по гітлерівцях з одного боку, ну, а я з другого, то їх, бугаїв, зразу і облило мазкою. Далі лейтенант пострілом погасив світло — і хода з вагона в ліс… Що там робилося після нас! Содома, гомора і фриціада! До самого світу стріляли. А ми, голодні, холодні, премо до своїх на третій швидкості.

— Прокопенко, їсти хочеш? — питає лейтенант.

— Макітру вареників з'їв би, товаришу лейтенанте.

— Може вернемося на старе місце — у вагон?

— Ні, — кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до їжі — у горло не полізе.

— Ну, тоді я сам буду, — і виймає з кишені плитку шоколаду і так хрумає, що мені аж кишки підводить.

— Товаришу лейтенанте, це ви там взяли?

— Там, — каже. — Тільки він тобі у горло не полізе.

— Ох, і бреше, — хтось в захопленні тре руками. — Про шоколад десь сам приточив!

— Чого там приточив, — обертається Прокопенко. — Попитай у лейтенанта.

— Тихо мені, — лунає зверху голос Тура, і всі затихають, а потім знову із темряви озивається пошепки чийсь голос:

— Ех, відступиш з якої позиції — і душа тобі вивертається. Щоб нашу землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, і дали ми їм раз жизні біля Дунаю.

— Технікою пре, сучий син. Не вспієш ударити з гармати — вже і «кум» чи «корова» над тобою кружляє. От і міняй вогневу, бо роздовбають, як сороки яблуко.

— Самольотів би, танків сюди, на нашу дільницю. На гарматах одних тут держимося…

— Вбігаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють — спасу нема. Дивлюсь: на подвір'ї дід гичку сікачем січе.

— Діду, ховайтеся! — кричу. Подивився на мене:

— А чого мені ховатися? Вони стрілятимуть весь день, то ради них і роботу кидати, — і цюкає собі далі-Сидячи на вогкуватому піску, приклавши до вуха телефонну трубку, Григорій прислухається до неквапних розмов, одночасно думаючи свої думи. На поверхні недалеко від нього спокійно заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита шелестіли тихо-тихо, неначе хотіли заколисати землю, натомлених бійців, і в той шум вривались поодинокі постріли, кулеметне стрекотання, гул машин і гудіння самольотів, що пливли між зорями, як зорі…

От і його життя, неначе краплина в річку, влилось у воєнний потік. І минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутнє. І, як ота краплина з рікою, він з'єднаний з усім світом, що кинув його на старий військовий шлях, через який лягає путь йому, Григорієві, чи в життя, чи в небуття…

Пропливали перед очима знайомі рідні місця, стрічався він зі своїми земляками, ріднею, ішов назустріч Софії, своїм дітям… Дарма що в нього такі невеликі військові знання. Він доб'ється, щоб і йому, кажучи про своє непомітне діло, можна було сміло дивитися у вічі людям, що недаремно живуть на світі. Пригадав і Горицвіта. Після події в Городищі Григорій зразу ж відчув до Дмитра глибоку приязнь і вірнішим поглядом оглянув його нерівний шлях. Так, Горицвіт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у Дмитра якась незграбність чи невміння швидко зійтися з людьми; тому й переганяли його давні друзі, що легко, рівніше входили в життя. І Григорієві тепер стало зрозуміло: Дмитро в чомусь відставав од своїх друзів, але в головному — в любові до своєї Вітчизни — він був їм рівня. Він не той жорсткий камінь, що тільки лишаями обростає.

Подзвонив командир дивізіону й викликав комбата. Обвалюючи пісок. Тур спустився в щілину і припав до трубки.

— Ні, не приходив… жду, дочекатись не можу… Я теж тай думаю… Такий не прогавить грушку в попелі, як що, то і з жару витягне.

У наушнику заклекотів короткий сміх, і Тур передав трубку Григорієві. При світі зірок невелике довгасте обличчя командира батареї було виразно білим, тонкі нервові уста зрідка пересмикувались, чи то від нічної прохолоди, чи від нетерплячки.

— Спати не хочеш?

— Ні, товаришу лейтенанте.

— А я поспав би. Отак, у саду на сіні, щоб крізь гілля було видко небо і зорі, — усміхнувся і зразу споважнів; прислухаючись до шереха, нечутно вискочив на поверхню.

На світанку після зміни, уже засинаючи, Григорій почув схвильований, радісний оклик Тура;

— Созінов… Міша! Це ти?

— Сам собою, Type! — дзвінкий, веселий тенор наближався від дороги.

Григорій, підвівшись на лікоть, побачив невдалік од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима і глибокою ямкою на підборідді. Ішов він легко, наче не приторкався до землі, тільки зрідка мерзлякувато поводив рухливими плечима. Усе його тіло курилося ледь помітним димком — одіж і лейтенанта, і двох бійців, що йшли позад нього, була мокра до рубчика.

— А я вже чого не передумав, Міша.

— Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може і вірша-некролога склав «Убили друга Мішу…» і так далі.

— Досить, Михаиле, не жартуй.

— Ну, Туре, а які ми дані принесли! Недарма в болоті нам очі комарня виїдала. Засікли фашиста. Видко, в наступ готується. До нас підсунувся.

Коли побачив в руках топографа з готовністю розгорнений панорамічний рисунок місцевості, по-змовницьки усміхаючись, вказав Турові на хутір, що туманився на правому, крутішому березі річки; потім ускочив в окоп і доповів командирові дивізіону:

— Засікли скупчення машин і живої сили.

Лігши на землю, Созінов із Туром зосереджено нахиляються над картою, накриваючи її жовтуватим целулоїдним кругом, старанно і швидко готують дані. Хвилююче піднесення і нетерплячка охоплює всіх бійців. Утомлені, мокрі розвідники, виливаючи з чобіт коренисту багнюку, тихо сповіщають про свої пригоди, дослухаються до коротких слів командирів.

Ось Тур рвучко підвівся, виструнчився, і Григорій з трепетом ловить команду:

— По скупченню піхоти!

— По скупченню піхоти! — урочисто передає на батарею першу в своєму житті бойову команду і до болю притискає трубку до вуха. Глухо обізвалась огнева, і Григорій стверджує вірність команди коротким армійським «да».

— Гранатою! Взривач осколочний!

— Заряд четвертий!

— Основний напрямок правіше один двадцять!

— Рівень тридцять ноль…

Слова і цифри команди, наростаючи, так охоплюють, переповнюють все тіло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню.