Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 161

— Може й третього дочекаєшся, — презирливо дивилася на ненависне в ці дні обличчя.

Завзята і говірка Варвара Григорівна не побоялась і на людях осоромити чоловіка:

— Мій Тарас Бульба, видать, спеціального ешелону чекає. Він би навіть вітролом потаскав із собою, бо на сході, каже, люди бур'яном огріваються, а в нього організм не звик до такого життя. От барсук…

Коли переодягнені в лахміття гестапівці зайшли до хати і попросили їсти, Панас Карпович зразу ж заметушився біля печі й мисника, бо жінка тепер так усе метала на стіл, що миски вихлюпували страву, а ложки з тріском розліталися по всій долівці.

Гості їли неохоче. Не сховалося також від допитливого ока хазяїна, що з-під випадково розстебнутої брудної гімнастьорки одного, з полинялим волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спідньої сорочки.

«Це такі окруженці, що будь здоровий», — догадався Мороз, кружляючи навколо них, щоб іще вихопити якусь деталь. Навіть не поскупився поставити на стіл пляшку з самогоном. Зав'язалася по-селянському обережна, з недомовками, натяками і обхідними ходами розмова. Виявилося, що «окруженці» були з сусіднього району, до війни працювали бригадирами, а тепер дома їх ледве не арештували, от і шукають собі пристановища.

Панас Карпович довірливо похитував головою, підтакував і зрідка вставляв ухильні слівця; Варвару Григорівну ж так розжалобив сумовитий голосок білявого «солдатика», шо й сльоза заблищала на віях. А той ще більше старався, іноді уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи обличчю вираз уболівання.

— Навіть з діточками не вспів до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як весняний цвіт, біленькі обоє, очиці сині, дивись — не надивишся.

— Таке воно, різне і всяке, — невиразно мимрить Мороз. — Так що ви з рідного села тікаєте?

— Тікаємо, чоловіче добрий.

— Доводилося торік бувати у вашому колгоспі. Дивиліїся, який у вас буйний хміль росте.

— Хміль у нас до неба сягає…

«Як твоя брехня», — продовжує в думці Мороз. Усі сумніви щодо «окруженців» остаточно розвіялись.

— Кажуть, партизани у ваше село навідуються, — обережно випитує білявий.

— Було таке діло. Ніяк нема спокою людям.

Варвара Григорівна злісно блимнула поглядом на чоловіка:

— Чому ж ти на схід не поїхав, коли тобі спокою захотілося?

— А чого це я свої статки мав нізашо-ніпрощо покидати? Що, я їх за один день наживу? Чи може в тебе золоті і срібні гори на Уралі лежать?

— Краще золотих!

— От не знав.

— Не треба сперечатися, і так тепер життя гірше полину, — втихомирює подружжя полинялий пройдисвіт. — Багато партизанів було?

— Одні говорять — сотня, а інші в тисячу не вкладають, — хитрує старий.

— Тисяча?

— Не знаю, не знаю. За що купив — за те й продаю. Моє діло маленьке: десь бабахнуло, а ти, діду, пікіруй з печі в льох. Уже гулі, мов груші, обсіли голову. Дідько його знає, коли ці стрельбища затихнуть. В полі он картоплю треба копати…

— Ех, чоловіче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стріне нагла смерть де-небудь на дорозі — наче й не жив на світі.

— Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопці, таким чортовинням займатися. Війна — діло непевне і мінливе. Приставайте десь у прийми — і ніяка тобі гайка.

— Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? — не витримала жінка.

— Нате й мої штани в жлукто, — сердиться Мороз — Ораторка! Це діло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб діти батька не дочекалися. Так я думаю?

— Та воно трохи й не так, — аж наспівує білявий. — Битися треба.

— Ніякого в цьому інтересу не бачу. Партизани в село — німці та поліцаї з села, і навпаки. Б'ються, деруться, «ура» кричать, а я хочу заможного, культурного і нейтрального життя і не ховатися по льохах та ямах. Ні, хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають її, то вже повік не приросте. Подумай над цим.

— Ще й скільки думав. А може хтось є у вас, що знається з партизанами? Щоб поміг нам…

— Хто б це міг бути? — наморщив лоба Мороз.

— Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, — ласкаво просить білявий.

— Може хто з молодших? — підказує жінка і аж непокоїться, так хоче висловити свої догадки.

— А що ж, я про старих шкарбанів, які навіть з печі не пікірують, думаю? — обриває її чоловік. — І помовч ти хоч при людях… Кум Денис не того?..

— Хто його зна. Піди — підметки не прочовгаєш.

— Як воно? — запитує білявого.

— Підіть. Тільки обережно з ним, не налякайте. Попросіть, хай сюди прийде.

— І не подумає, бо чарки більше нема.

— А ви купіть. У мене є дещиця, — витягає новенькі гроші.

— Оце друге діло, — радіє старий, пильно розглядаючи чистенькі папірці, а жінка насуплюється.

Надворі погожа передосіння днина. Коливається виткане золотими прожилками повітря, на широкім пляжі городу вигріваються череваті гарбузи, далі, мов заміноване поле, — квадрат приземкуватої зеленоголової капусти. Чіпляючись за гудиння, Панас Карпович поспішає до центра села. Вибравши часинку, щоб його ніхто не побачив, захеканий і переляканий, вбігає на забур'янене подвір'я поліції.

— Куди прешся? — зупиняє вартовий.

— Попрешся, коли в хаті партизани товчуться.

— Партизани?! — блідне поліцай і влітає в дім. З будинку неохоче виходить старший поліцай, очі хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.

— Перелякався?

— А то ні? Вся середина колотиться і прямо розповзається, наче кисіль.

Поліцай сміється і стає у войовничу позу.

«Як би ти постояв, аби то справжні партизани були?» — прикидає Панас Карпович.

— Скільки ж їх у тебе?

— Двоє.

— Озброєні?

— Нічого не показували. Може щось і є в кишені. Ось грона горілку дали. Кому їх вручити?

— Давай мені. Підеш з нами?

— Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралітет.

Поліцаї регочуть.

Вночі Панаса Карповича розбудило голосіння. Варвара Григорівна так побивалася, наче в хаті лежав покійник. Такого плачу ще не чув чоловік. Тихо підійшов до дружини, бажаючи заспокоїти її, але та ще сильніше розридалася, відкидаючи од себе натруджені, невмілі на ласку руки чоловіка.

— Іди, згинь, проклятий… Тридцять років прожити і не знати, що з запроданцем живеш… Діточки мої, діти… До якої ми ганьби дожили, — поіменно кликала до себе всіх синів-фронтовиків і проклинала їхнього батька.

Слова тяжкої образи обпекли чоловіка, перехопили подих. Покректуючи, болісно морщачись, пішов до ліжка, але вже не міг заснути до самого ранку.

Через кілька днів до хати Мороза заглянув новий агент гестапо. Він показав йому документи, подякував за допомогу українській суверенній державі і запропонував працювати інформатором гестапо.

— Дайте мені спокій. Я нейтральний дід, — рішуче запротестував Мороз.

— Були нейтральними, — сміючися, поправив гестапівець. — Якщо не погодитеся співробітничати з нами — все село знатиме про ваш донос, а ця слава не дуже декому потрібна, — виразно поглянув на Панаса Карповича. — Ми, як бачите, секрети уміємо зберігати. Навіть ваша жінка мовчить. Подумайте, пане Морозе. Я через пару деньків навідуюся до вас. Заздалегідь вдячний вам.

Цієї ж ночі Панас Карпович повідомив підпільний райком про розмову з гестапівцем.

— Поламайтесь, поторгуйтеся для виду і починайте працювати, — така була відповідь підпільного райкому.

Після часткового провалу підпілля райком блискавично вжив усіх заходів, щоб не допустити жодного чоловіка на виявлені явочні квартири, а людей, які залишилися без зв'язку, забрати до партизанського загону. Усіх підпільників було noінформовано про нові методи гестапівських провокацій і строго наказано дотримуватися правил конспірації.

І даремно гестапівські засідки дні і ночі стерегли опустілі явочні квартири: ніхто не з'являвся до них. Досвідчений, з великою практикою в окупованих європейських державах, начальник гестапо запізно і не без здивовання виявив, що в його руках, замість привабливого клубка, залишився тільки шматок обірваної нитки. Це пробудило в Макса Гехтмана спортивний інтерес, і він сам з'явився на деякий час із гебіта в крайс. Але вся його вигадливість, захоплюючи агентів гестапо своєю новизною, зникла тут, наче в безодні. І Макс Гехтман з люті, не покидаючи шукати оригінальні шляхи, поки мусив задовольнитися самим найшаблоннішим: катуванням ув'язнених.