Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 199

Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обізветься піснею радіо з майдану, не промчаться легкі крильчасті сани, не розсиплять по вулиці веселого сміху дівчата.

Тільки на перехресті, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в підкидного дурня вартові громадського господарства. Зрідка загорлає німець із каральної групи.

Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворці простоволосий чоловік, і з схиленої набік голови упаде легенька грудочка снігу.

Лише коло лісу ворушаться тіні; там сильніше горять — палахкотять сніги, бо переміщується темінь і сяйво, іскристе, живе. Часом гра світла і затінку наполохає пильного служаку, прикладе він гвинтівку до плеча, а потім знов опустить, затупає задерев'янілими ногами.

І раптом постріли. Прямо в поліції, де ночує сам помічник смерті — начальник СД.

І вірний служака, пригинаючись, тікає подалі від стрілянини, вскакує в чиюсь клуню і залазить на засторонок. О, він прекрасно розуміє, що означають ці різнобійні постріли з автоматів, мисливських рушниць, обрізів.

Потім вулицю розбивають несамовиті крики і з щілини видно, як «сам» в одній білизні зі зв'язаними назад руками біжить вулицею. Щось у нього метляється на шиї, перехитуючись вузькою цівкою вогнику.

Вибух! І чорні шматки м'яса розлітаються по білому снігу.

Поліцай з жахом відскакує від щілини…

Як реготав оцей вигадливий начальник СД зі своїми зелено-мундирними посіпаками ще сьогодні вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.

А вночі ніхто не реготав, тільки Дмитро, шаленіючи, процідив:

— Нехай свій винахід на собі спробує… Це для здоров'я не пошкодить! — так глянув на ката, що той і проситися забув.

— Не варто з ним возитися. Розстріляти! — сказав Тур.

— Ні, комісаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзі по заслузі! — наказав вивести фашиста на вулицю. — І хай люди подивляться, яким стане цей виродок перед ними…

Партизанські заслони, виставлені навколо села, привели ще кількох фашистів.

— На майдан їх, — коротко сказав Дмитро.

А потім селом ударила партизанська пісня. Скільки сили і величі, скільки людяної любові вкладено було в слова:

Відчиняються двері, скриплять ворота. І сміючись, і плачучи, вибігають напівроздягнені жінки, літні чоловіки, босонога дітвора, щоб хоч одним оком побачити Сталінових хлопців.

Із затінку виступає постать:

— Товариші партизани, прийміть до себе.

— А ти хто будеш?

— Із таборів утік.

— Зброя є?

— Нема.

— У нас без тебе є кому сало їсти, — відповідає Пантелій Жолудь. І Дмитро усміхається, почувши ті слова, якими колись зустрічали партизанів.

— Дістану. Прийміть.

— Тоді приймемо. Як прізвище?

— Мель Василь.

— Так от, Василю. Таких, як ти, скоро приїде ловити Остап Душогубець 13, щоб із вас формувати військо, — підійшов Дмитро.

— Утечу.

— Ні, не тікай. Добровільно піди на призовний пункт. Узнай, скільки в районі жандармерії, поліцаїв, де вогневі точки. А тоді утікай до нас. Зброю ж захвати з собою.

— Добре. Захвачу. Кулеметник я.

І Дмитро в супроводі Жолудя поспішає за партизанами, що спускаються до Бугу. Вода тихо колише зоряний посів.

Коли вже вигріблись до лісу, позаду них, на тім березі, обізвався різкий гортанний голос:

— Товариші партизани! Перевозу давай!

Але в цей час з пагорбів застрочили автомати, і чорна постать кинулась у воду.

Кирило Дуденко, що останній виходив на берег, вскочив у човен і сильно гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана місячна доріжка, застрибали, видовжуючись, гнізда зірок, і хвиля незадоволено, перелякано захлюпотіла, розсипаючись шипучим мереживом на піску.

На середині ріки Дуденко схопив за руку чорноголового, горбоносого чолов'ягу. Він міцно затиснув зубами парабелум так, що кров сочилась із перекривленого рота і червоною піною текла на мокру сталь.

«Це справжній чоловік», — подумав, коли задерев'яніле тіло стукнулось на дні човна.

Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулі, піднімаючи над водою то мирні синюваті сполохи, то іскристі пунктири дуг. Але вірилось, як в більшості вірять міцні натури, що нічого лихого не трапиться й на цей раз. Біля самого берега куля вдарила в обшивку, і вода, ввірчуючись вузьким буравчиком, полилася в човен.

— Вискакуй, хлопче. Чи вже задубів? — Човен сильно врізався носом у шершавий берег.

Заточуючись, увесь стікаючи темними і прозорими струмками, плавець, трудно попрямував за партизанським поетом. Втома й крижана купіль сп'янили чоловіка, пекучим павутинням заснували широко відкриті очі. Ще раз похитнувся і міцно втиснув ноги в крихкий пісок. Задубілою, наче перепеченою рукою потягнувся до пазухи; пальці незграбно й уперто заворушилися біля серця. Не скоро витягнув невеличку, в цератовій оправі книжечку.

— Партквиток? — нахилився Дмитро до невідомого.

— Партквиток. Скільки пережито з ним, — пройшло занепокоєння, коли побачив, що вода не пройшла крізь церату. — Крізь вогонь і свинець прямували…

Червона книжечка, мов зоря, лежала на руці, що вже бралася льодком. Та, видно, плавець зараз не чув, як біля його ніг виграють струмки, як прозора накип стягує тіло. Завзята, молодеча гордість грала на його темному, натхненному обличчі. І Дмитро зараз з новою міццю, майже фізично, відчув, якою силою наснажує партія своїх синів. І знову ворухнулись затаєні пристрасні надії:

«Поговорити б з Туром про це. Так ще ранувато… В ділах треба вище піднятися».

Пантелій Жолудь з повагою подав невідомому незмінну баклагу з перваком, і той, перехиляючи голову, висушив її до дна.

— Ого! Це якраз напарник мені! — здивувався Пантелій. — Як тебе звати?

— Симон Гоглідзе, — цокаючи зубами, відповів і почав скидати з себе чорну від води одежу.

— Ти часом не в спиртотресті працював?

— Ні, — незрозуміле подивився на Пантелія. — Інженером був. А у війну розвідником штабної батареї.

— А талант у тебе пити горілку підходящий. Це від природи! — Накинув свою шинель на плечі напівроздягнутого розвідника. — В мої чоботи взуйся, — пританцьовуючи на одній нозі, наспіх почав роззуватися.

— А ти ж як?

— Перешнурую онучі і так дійду до нашого дому. Це недалеко — кілометрів з десять, так що не журися.

— Спасибі, — щиро подякував Гоглідзе.

«Хлопець, видать, путящий», — вирішив Дмитро.

Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В просторій, оббитій перкалем землянці лежала І дівчина з Лисогірки. Снотворне заспокоїло її, пом'якшило на обличчі риси болю, тільки руді плями на свіжому бинтові говорили про страшне каліцтво.

— Як здоров'я її? — тихо запитав, присівши на березовий обземок.

— Житиме дівчина, — хмуро відповів Рунов. — Тільки назавжди скалічили людолови таку красу. — Поправив гніт у приплющеній гільзі; ясніше освітилася землянка, загойдалися тіні і знову заховалися по закутках.

Тільки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дівчини було такого дивовижного рисунка, що від нього не можна було відвести погляду. Чомусь аж очі заплющив.

Посиділи, помовчали, кожен думаючи про своє.

І неждано ніжний рум'янець, як легка тінь, сколихнувся на щоках пораненої. Ледь помітна усмішка ворухнула її перепеченими округлими устами, і в землянку мелодійно упало незвичне тут слово:

— Мамо…

Потім, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дівчини почало мінитись, морщитись, мов брижі на воді. З страшним криком: «Мамочко, вас же убили! Навіки убили!» — вона зірвалася з ліжка, напівроздягнута й страшна в своєму відчаї, каліцтві й красі. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани — кров, густа і повільна.

Дмитро якось незграбно схопився з обземка і, сутулячись, вибіг надвір.