Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 34

Шумить широкий шлях, і в голубому прорізі віт гойднувся тонкий серп місяця, підпливаючи до мерехтливої зорі. Старі, саджені в два ряди крислаті липи з'єднуються мережаними брамами і повівають медом, наче повні теплі дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомлені, величні, братаються з молодими садами і знову прямують просторами повз оселі трудівників, їхні ниви, пливуть, як саме життя невмируще.

На перехресті забовванів пам'ятник котовцям.

Срібна жмурка загойдалась у повній косарській криничці. Трохи притримав налигач, і воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осінні кущі круторогих голів.

Невелика косарська криниця, а вмістилися в ній і придорожні дерева, і високе, коване небо з серпом місяця, хмаринами, і дрімають в її глибині осипані стріли грімниць, і самому сонцю не розминутися з нею. І вода тут кріпка, на корені настояна, — споконвіку хвалить трудівник.

Міцними руками вперся у вогкий дерн і припав шерхлими устами до срібного леза молодика. Врозтіч кинулись налякані зорі, заховались під берегами, а коли підвівся, знову почали випливати. З глибини виринали темні обриси будівель, а його хата, єдина з усіх, біліла. І ждав у ній хтось косаря, виглядав у вікна, тільки шибки чорні — не побачиш нічого крізь них.

— Добрий вечір, Дмитре… Тимофійовичу.

Аж здригнувся з несподіванки. Одначе відчув вагання у дівочому голосі: видно, не знала, як назвати його…

На дорозі освітлена блідозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на плечі стояла Югина.

— Здрастуй, дівчино. Забарилася ж ти.

— Забарилася, Дмитре Тимофійовичу. Хотілося дов'язати ячмінь — латка ще зосталася, а вже вечір прихопив, — усміхнулася лагідно і так, наче трохи глузувала з себе. Хвилясті кучері затемняли дівоче обличчя, робили його блідішим і старшим. — В'яжу і страх як боюся — не близький світ додому іти. Склала полукіпки, а вже й ніч. Духу людського ніде! — Тінню пробіг переляк по осміхненому чолі, і хороше стало на душі парубка. Крадькома оглядав від голови до ніг, в думці пестив рукою важку дівочу косу, заглядав у великі довгасті очі, і здавалося, що так само колись ввечері у жнива він стояв з нею в широкому полі.

— Боязко стало?

— Ще й як. Дорогами бігти далеко. Дай, — думаю, — полями. Дременула навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражкує, той дома не ночує; от і шкандибаю теперечки.

— Бідолаха, дуже пробила? — щиро пожалував.

— Загоїться! — І, спинаючись лівою ногою на пальці, пішла поруч з Дмитром до волів.

— Сідай на воза, — зручніше поправив сніп.

— Не хочу.

— Я тобі «не хочу». Зараз же вилазь!

— Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тоді люди скажуть?

— Ніби що?

— Наче не знаєте. Попаду якомусь насмішникові на зуби, то й будуть люди цвікати: «Дмитро Югину на посаг повіз». Знаю я їх, — подивилась правдивими очима.

— Так я йому за це ребра полічу, — відповів строго.

— Ну, добре, тільки селом їхати не буду.

— Про мене.

Югина поклала граблі на віз і руками вхопилась за полудрабок і люшню. Приємно було майже непомітним помахом рук підсадити дівчину, чуючи крізь сорочку легкий повів тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб полудрабка, сіла на гузир снопа.

«Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка», — усміхнувся, йдучи біля воза.

Ступав по вузькій місячній дорозі, а віз то впливав у сяйво, то поринав у мереживо, виплетене тінями розлогих дерев. Темінь і світло перекочувались по дівочому обличчю, примхливо мінили його. Хотілося сісти поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоці дотик м'яких кучерів.

«Де там — сполохається…»

Отак під'їдуть додому, відкриє навстіж ворота і віз покотиться по росистій мураві, і затемніють позаду дві колії, осипавши роси.

«Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на возі…»

Оглянувся. Віз, підминаючи колесами верхів'я дерев, покотився з піскуватого горбка на моріг, і дівчина, злегка похитуючись, всміхалась чисто, лагідно, так, як уміє всміхатися тільки незігнута турботами юність.

— А тепер не страшно?

— Чого б це було страшно з таким, як ви? «З яким це таким, як я?» — хотілося запитати. Однак промовчав, тільки руку поклав біля люшні, поруч з дівочою.

І добре було йти по місячній доріжці, бачити в просвітках дерев золоте добірне волоття проса і серп, загублений жницею на голубому полі… Чув, як стихав, влягався неспокій і розвівався тяжкий сердечний щем.

— Що зараз тато роблять?

— В лісництво пішля відробляти.

І ці прості слова вистукували йому срібними дзвіночками.

— Це правда, що соз в куркулів відбере горбок?

— Правда, — допитливо глянула на хлопця.

— Дуже добре, — ворухнула усмішка устами. — Худобу скоро отримаєте?

— Надійсь, скоро… Вам не перепало від Данька?.. За те, що нам жито привезли?

— Оскаженів був… шулікою напав.

— А ви що? — і подих затаїла.

— Так зміряв його очима вздовж і впоперек, що він губи прикусив і відступився назад.

— О, ви можете! — свально вихопилося в дівчини: пригадала, що говорили на селі про парубка.

Але Дмитро не зрозумів інтонації і похмурнів: осуджує.

— І чим же закінчилося, Дмитре Тимофійовичу? — не вгледіла переміни.

— Данькові я просто відрізав: заробив худобу на якусь годину, то вже моє діло, кому я снопи привіз. Не бійтесь — вашим підголоскам не привезу.

— Невже так сказали? — приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.

— Думаєш, хвалюсь перед тобою?

— Ой, ні! — замахала руками.

— Розсердився тоді я, брязнув ворітьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от і потрібні мої руки. Перепрошує, а в самого злість усередині клубками ворушиться…

Ось і село війнуло двома крилами, засиніли хати; у темних вікнах мигтіли скалки срібла. Дівчина підвелась з воза і раптом злякано гойднулась — видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як підхопив її обома руками, бережно поставив на землю.

За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблідле від переляку і несподіванки її обличчя, хутчій відчув, ніж побачив, наскільки дівчина краща, чим йому здавалося раніш. І найбільше подобалися глибокі правдиві очі, не затінені двома виразами, як буває в нещирих людей, чи які за одною думкою приховують кілька інших.

«Такі очі не підманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть правду», — ожили теплі почуття, як у брата до сестри після довгої розлуки.

— Ледве з воза не злетіла — ноги пересиділа. І ч, як голками коле. — Ще переляк не зійшов з дівочого обличчя, а вже в голосі тремтіла насмішка з себе. — Спасибі, Дмитре Тимофійовичу, що підвезли калічку.

— Коли ще маєш пробити ногу — наперед скажи, я небезпремінно виїду в поле, — усміхнувся.

— Авжеж, було б за ким… На добраніч! Хай все добре сниться вам.

— Все добре і ти.

— Таке ви скажете.

Похилила голову і простягнула назустріч парубкові руку, майнула кучерями і пішла самотньою вулицею. Тінь від валка граблів відбилась на дівочій блузці, коливалась, наче зубцями розчісувала коси.

І довго на своїй руці Дмитро чув дотик несміливих пучок і хвилююче тепло.

…Данько непривітно зустрів Дмитра.

— Чого б це я так пізно валандався? Ти скоро мені худобу на одні кісточки засушиш.

— Тоді їхні мощі в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесі призналися отці, що мощі святих з кісток худоби майструвались?

Данько аж підскочив на місці, наче хто його швайкою кольнув:

— Брехня! Ще мені одне слово скажи — і трясцю, а не воли получиш!

— Мене трясця не бере. Скільки коло Бугу в долинках не ночував, і хоч би раз тріпонуло. — Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жінка теж щось образливе кинула навздогін. Після зустрічі з Югиною все здавалось незрівняно хорошим, і на душі був такий спокій, як в ті хвилини, коли з радістю закінчуєш любу роботу.